Харків, видавництво "Клуб сімейного дозвілля", 2010 рік. 240 стор.

Володимир Лис - волинський журналіст, драматург і прозаїк. Народився 1950 року на Волині - в регіоні, де ще в ті часи діяла УПА. Він є автором радіоп'єс, працює в газеті. Роман "Століття Якова" здобув Гран-прі конкурсу "Ґранд-Коронація" в рамках конкурсу рукописів "Коронація слова" в 2010 році. В журі того конкурсу була письменниця Оксана Забужко, яка написала в передмові до роману: "Направду добра книжка".

Професор УКМА, експерт Бі-Бі-Сі Віра Агеєва - про роман "Століття Якова":

"Володимир Лис не побоявся звернутися до ніби немодного сьогодні жанру родинної саги, більш того, написав роман майже реалістичний - психологічно дуже переконливий. А за психологією персонажів я в сучасній прозі вже, сказати б, скучила.

Виявилося, що якраз реалістична розповідь про людину у вирі реальної історії - одна з найбільш захопливих книжок, з-поміж написаних в Україні за останні роки.

Поліський селянин Яків таки доживає до столітнього ювілею, і в його біографію вмістилася і велика любов, і тяжкі втрати, й невідпокутні помилки, й страшні небезпеки.

Якраз на долю його покоління українська історія припасла таки дуже виснажливі випробування. Велика Історія сама непроханою приходила на обійстя галицьких і наддніпрянських селян, пускаючи з димом хати, розлучаючи сім'ї, вбиваючи невинних дітей... Попри все, Яків Платонович до глибокої старості не втратив здатності любити, не розгубив живого інтересу до мінливого довколишнього світу, не розучився допомагати тим, кого вважає слабшим за себе.

Володимир Лис

Експерт Бі-Бі-Сі, журналіст і депутат Ольга Герасим'юк:

"Десь я прочитала iсторiю про самого Лиса: коли було йому п'ять рокiв, то якось вiн вийшов з хати й зiткнувся з невiдомим звiром, що дивився на нього голодними очима. Малий Лис вернувся в хату й винiс йому поїсти. Потiм той звiр приходив до хлопчика Лиса часто, аж поки бабуся не побачила, - а то був Вовк.

Лiсовий Вовк iз людським дитинчам Лисом були встановили крихкий i майже неможливий контакт. Вiн у життi не буває - але... буває, я в таке вiрю. Таке можна вичитати у Маркеса, про що я й думала, читаючи вже "Столiття Якова" того Лиса, що вже вирiс iз Вовкового друга.

Усi болючi любовi, смертi, чуднi чужi-рiднi дiти, зробленi в грiху, яким часто буває любов людини, що живе, як душа закомандує... Усi драми й фарси через цю душу... Уся ця, як Сарагоськi згубнi води, душа... Усi сто лiт Якова, що найбiльше на фiналi захотiв дожити не до тих ста лiт, а до весни, коли оживе й засюрчить цвiркун, який вiчно це робить у його самотнiй хатi...

Усе це - хороша лiтература, що житиме сто рокiв, як свiт виживе, звiсно".