Тест

Андрій Кокотюха: "Червоний" не просто роман – це громадянська позиція

Роман "Червоний", який увійшов до довгого списку премії "Книга року ВВС-2012", Андрій Кокотюха написав за 2,5 місяці. Спочатку він написав фінал роману, а потім придумав початок. За словами письменника, історичні романи сьогодні є в тренді не лише в Україні, але й за її межами.

- "Червоний" – це історичний роман про події в Україні після Другої світової війни – кінець 40-х років. Дія у творі розгортається на Західній Україні у час, коли там діяли українські повстанці, а також у радянських концтаборах у Сибіру.

Щоб розуміти, що відбувається сьогодні, треба подивитись в недалеке минуле. Ще живі безпосередні учасники і очевидці тих подій. Коли я готував цю книгу, я говорив з живими людьми. Саме вони є героями роману, а не повстанський ватажок Червоний, хоча про нього безпосередньо йдеться в романі. Але він сприймається як цілісна натура очима чотирьох людей, які до того часу не сприймали того повстанського руху, який він очолював, в якому безпосередньо брав участь, і не розуміли, за що він бореться. Навіть вважали його своїм ворогом. І спілкування з ним поміняло їхній світогляд.

Повстанський рух, якого я частково торкаюсь у романі, неоднорідний і неоднозначний. В середині цього руху було дуже багато розбіжностей, дуже багато неузгодженостей. Але всі вони мали одну мету – звільнити Україну від окупації. Просто в кожного були свої методи. Але розуміли вони все це однаково.

І ось моя мета – щоб люди не тільки на Заході України, але й на моїй території України (а я сам з Ніжина Чернігівської області), а також зі Сходу країни зрозуміли: ми всі різні – і ментально, і територіально – але мета у нас всіх мусить бути одна – мати Україну, яка звільняється від радянського минулого.

- Як би ви самі визначили жанр твору?

- "Червоний" - це історичний роман. Його можна трактувати як завгодно: історико-пригодницький, героїко-пригодницький, історична драма, героїчна драма. Але слово "історичний" тут ключове. І загалом історичні романи сьогодні в Україні і не тільки в Україні перебувають в тренді. Дуже важливо для України знати своє минуле.

Адже в Україні історичний роман – це, в основному, козацька доба, Запорізька Січ. Це те, що було дозволено у Радянському Союзі. А на те, що відбувається з нами сьогодні, вплинула не та доба, а той підрадянський час, оті 74 роки.

- Якими матеріалами ви користувалися під час підготовки матеріалу і написання роману "Червоний"?

- Читав мемуари самих повстанців. Читав публікації українських істориків, зокрема, це Володимир В'ятрович, Іван Патриляк, який, до слова, був першим читачем цього рукопису.

Спілкувався з живими людьми. У Воркуті я був під час студентських років. А тепер поїхав до Луцька, на Волинь, де і відбуваються основні події роману. Там мені провели зустріч з живими учасниками тих подій. Тоді ці люди були дітьми, і коли бачили усі ці страхи по волинських селах, то змушені були ховатися в погреби: хоч прийшли наші, хоч прийшли більшовики. Усі ховалися від усіх.

Я говорив з відставним офіцером КДБ, який викреслив мені повну схему, як і на чому ловили повстанців. Саме тому у романі є розділ, де представлена художньо оброблена реальна схема Держбезпеки.

Мені дуже часто кажуть: "Ви ж не учасник подій, ви навіть там не жили, а чому ви так про це пишете?". Я завжди цитую слова Володимира Висоцького: "Це в мене не ретроспекції, це в мене асоціації". От у мене такі асоціації. Це я так собі уявляю.

Зараз в Україні загальна суспільно-політична ситуація не найкраща, тому можна сказати, що ця книга - не просто історичний роман, а, до певної міри, - громадянська позиція, висловлена засобами художнього твору.

І збитися на пафос, на гасла і заклики не просто вимагала ситуація, це був найпростіший варіант. Але художній твір – це не мітинг і не пікет. Він поза політичними процесами. І утриматися від пафосу було надзвичайно складно.

І що мені приємно, що люди, які вже читали роман, зокрема, молоді історики, відзначали, що дивом вдалося написати роман, де нібито існує патріотична складова, але нема пафосу і зайвих емоцій. І саме оця от відстороненість, відсутність пафосної складової і показує реальну картину. І людина, яка читає, може відірватися від авторських емоцій і дати вихід своїм.

- Чи є історична тема для вас новою і взагалі, чи важко було працювати з нею, з історичними матеріалами, з фактами?

- Для мене історична тема дійсно є новою. Саме історичний роман. Тому що для того, що написати абзац, треба прочитати купу літератури. У мене вже був деякий досвід, я писав книгу "Україна-Росія", це такий науково-популярний, можливо, публіцистичний твір. І щоб написати один невеличкий розділ, я перечитував зо п’ять товстих книжок. Це не враховуючи Інтернету, який я розглядаю тільки як довідник.

І скажу більше – зараз я не схожу з історичної теми. Це вже ближча історія, початок 80-х років. Вчорашній день – це вже історія. Завтрашній день – це фантастика.

- Чому ви звернулися саме до теми УПА?

- Тема УПА суперечлива, і я прекрасно розумію усю її спекулятивність до певної міри. Але я не перший, хто серед українських письменників торкнувся цієї теми. Це був Андрій Криштальський з романом "Чорноморець", це Олександр Вільчинський з твором "Останній герой", це і Юрій Винничук, і Василь Шкляр, і Оксана Забужко.

Просто я підійшов до цього зовсім з інших міркувань. Я писав як людина, яка дивиться на усе це з боку. Спроба зрозуміти, спроба примиритися.

Я, наприклад, є прихильником двох тез: по-перше, треба на державному рівні заборонити Комуністичну партію; а по-друге – офіційно прирівняти вояків УПА до учасників Другої світової війни.

І якщо будуть зроблені ці два кроки, повірте мені, спекуляції зникнуть. Це буде просто ще один пласт нашої історії, який будуть розробляти або не будуть. І зараз ризикну припустити, що щойно зникне підстава спекуляцій довкола руху УПА, то він плавно перейде в той самий підрозділ нашої історії, де зараз перебувають запорізькі козаки. Тобто, буде абсолютно нешкідливим і по-справжньому історичним. Неоднозначним, але суто історичним. Ось, власне, яку мету я ставив перед собою, коли сідав писати цей роман.

- Ваш роман складається з трьох частин, і усі троє людей, які розповідають про Червоного, розповідають про нього дуже позитивно. Тобто, загалом складається враження, що він насправді був героєм для усіх них.

- Я дуже довго думав, як побудувати твір. Я не міг писати від імені Червоного, тому що це було б неправильно. Я не з тієї території України, я не зможу перевтілитися у волиняка, будучи поліщуком з Чернігівщини. Я дуже довго шукав цю схему і потім згадав про роман грузинського письменника Чабуа Аміреджибі "Дата Туташхія". У книжці головний герой ніде не постає. Книга про нього, але він з’являється у спогадах різних людей – від жандарма до лихваря, повії чи аристократа. Словом, кожен на своєму шляху так чи інакше впустив у своє життя цього Дата Туташхія.

Так само і Червоний. Я узяв цей принцип і зробив невеличкий плагіат. Зрештою, мені дуже важливо було показати людей, котрі не мають до українського повстанського руху жодного стосунку. Більше того, вони налаштовані до Червоного ворожо з самого початку. Особливо важливим для мене є персонаж третьої частини – це радянський танкіст, який горів в танку, отримав за це купу медалей, а потім опинився в концтаборі. І для нього Червоний – це фашистський посіпака. А що з’ясовується? Червоний йому каже: "Опинись ти у фашистському концтаборі, з тобою було б те ж саме. Ти воював за батьківщину, за Сталіна. Я воював проти. А ми з тобою їмо одну баланду. То яка між нами різниця?".

Може, варто переглянути якісь загальні цінності? Може, не треба вимірювати – за радянську ти владу чи проти? Може, потяг до свободи однаково притаманний нормальним людям в нормальних країнах?

І що важливо для мене, я довго думав, як розібратися з цією ситуацією, - це те, що персонаж, який оцінює Червоного, не стає на його бік. Він поважає його, на якийсь момент примикає до нього, але в останній момент він не може підняти зброю проти своїх охоронців, поти табірної адміністрації. Він не вважає чужими їх, які його принижують, б’ють, годують помиями, порушують його людські права на кожному кроці. І тим не менше він їх не вважає чужими. От що я хотів цим показати.

І тим не менше, спілкування з Червоним зробило певний злам в його свідомості. І саме цей злам дозволяє йому через 30 років розказати про це журналісту. Думаю, що в романі ви це все побачите.

- Пане Андрію, яким ви бачите свого читача?

- У першу чергу, це доросла людина, у якої є читацький досвід. Яка читає не лише історичні романи, не лише пригодницьку літературу. Це людина, яка просто звикла читати. Потрібно, людина, яка візьме цю книгу, зрозуміла, якою мовою говорить з нею автор.

Не обов’язково бути однодумцем автора. Це, мабуть, добре, якщо ти не однодумець, якщо ти не сприймаєш певні позиції автора, але взяв цю книгу як читач, як пересічна людина, і зрозумів – ми різні як люди, але як громадяни своєї країни ми мислимо однаково, в одному напрямку.

Ми можемо носити різний одяг і жити на різних територіях України, ходити в різні церкви, поклонятись різним богам, але як громадяни, як народ ми мусимо усвідомити, у якому напрямку ми рухаємось.

І люди, які читають, на щабель, а то й на два вищі за тих, які не читають нічого.

- А яку книжку останньою прочитали ви?

- Дай боже, останню я ще не скоро прочитаю! Якщо говорити про українські книжки, зараз я прочитав роман Юрія Винничка "Танго смерті". Теж історичний роман, написаний іншим автором трошки з іншої позиції, але у ньому так само йдеться про те, що досвід минулого і розуміння минулого дуже впливає на майбутнє.