// Наше кіно

Українська "Las meninas": кілька мотивів Веласкеса

"Las meninas" є дебютом Ігоря Подольчака у кіно, причому одразу в кількох іпостасях: як сценариста, режисера та продюсера. І фільм є його власною фантазією стосовно однієї з найбільш загадкових картин Дієґо Веласкеса. Зрештою, стрічку можна вважати чи не першим, суто українським кінопродуктом, який пориває із привнесеної з колишньої метрополії традицією так званого "українського радянського кіно".

Сюжет і поетика

"Las meninas" розповідає про матір (Любов Томашевська), батька (Микола Вересень) та їхню дочку (Ганна Яровенко), що підпорядкували своє життя вдоволенню забаганок хворого на екзему сина (Дмитро Чернявський), який користується своєю хворобою, аби маніпулювати рідними. Втім, без ознайомлення із синопсисом, цю історію важко вгледіти у самій картині. Ми бачимо лише літніх батьків та дочку, що неквапно переміщуються в інтер’єрі будинку.

Інтер’єр є грає вирішальну роль у "Las meninas": сповнені буржуазної розкоші меблі, срібні вази із яблуками та виноградом, немов із полотен голландських живописців, домінують над персонажами, перетворюючи їх на прості функції витончених та естетично досконалих декорацій.

Люди почувають себе вкрай незатишно у цьому світі: вони весь час переставляють предмети, намагаються здобути кілька музичних фраз із давно замовклого піаніно, готують щоразу нові страви, але їхні спроби здобути гармонію із матеріальним світом марні. Люди зображені підкреслено плотськими: вони старіють, видають огидне чавкання, шкрябають тарілки і столи, а також страждають від власного запаху. Єдиний порятунок для них – перетворитися на річ. Тому мати грає на собі, немов на віолончелі, маструбуючи смичком, а батько уявляє віолончеллю доньку, коли пестить її стегна.

Діалоги персонажів майже нічого не означають: їхнє бурмотіння та скарги не мають сенсу, губляться на фоні візуального зображення.

Веласкес і Подольчак

Ця відчуженість людей і ріднить фільм Подольчака із картиною Веласкеса "Las meninas". На думку мистецтвознавця М.Алпатова, саме тло є головним предметом зображення Веласекса, тоді як дійові особи витіснені за його межі. І хоча маленька інфанта стоїть у центрі полотна "Las meninas", увага зосереджена не на ній, а на другорядних персонажах – карликах, гофмаршалі у дверях, самих менінах (фрейлінах інфанти).

Мати, батько та дочка стають ніби менінами хворого хлопця, який з’являється у фільмі лише кілька разів. Цей самий принцип приховування головного присутній і у картині "Нічна варта" Рембранта, екранізованої іншим художником – Пітером Ґрінвеєм.

Іншим, власне веласкісівським мотивом, який має вирішальну роль у фільмі Подольчака, є дзеркала. Присутність дзеркала, з якого на нас дивляться король Філіп IV та королева Маріанна у картині Веласкеса (самих їх на полотні немає) створює незвичне для тогочасного портретного живопису розпорошення погляду глядача: він ніби стоїть на місці королівського подружжя, ототожнюючись із ним, і водночас ловлячи їхній (чи свій власний) погляд із намальованого люстра.

Подольчак іде ще далі: замість одного, в його декорації з’являється аж три різних дзеркала, у яких відбувається дія. Глядач не встигає спостерігати за подіями у люстрах, на віконних шибках та у кімнаті, де таємничим чином з’являються речі та люди. Веласкес за допомогою дзеркала зобразив приховане життя іспанського двору, а Подольчак, знімаючи більшість епізодів фільму саме як віддзеркалення у люстрах, висвітлив приховані сторони однієї родини, де присутня і маніпуляція, і ненависть, і хвороблива інцестуальна пристрасть.

Ці потаємні сторони, що стоять за дзеркальним склом, розкриваються у музичному епізоді, поставленому Подольчаком у співавторстві із відомим кліпмейкером Діном Карром. Під музику, виконувану хворим сином, ми бачимо іншу сторону чудових натюрмортів, а також родинних стосунків: зняті крупним планом яблука виглядають зморшкуватими та непривабливими, мертва птаха, що прикрашає вазу, перетворюється на звичайний непристойний та огидний труп, а любов найближчих людей обертається на збочені фантазії.

Зрештою, фрукти гниють, а дзеркало розбивається тією ж віолончеллю.

Якщо у Веласкеса рама картини існує лише як уявна межа, що вихоплює частину реальності, то і в Подольчака перші та фінальні епізоди фільму слугують тільки обрамленням для життя персонажів, яке сповнене страждань та мук, і це зачакловане коло вони нездатні розірвати.

Совок, прощавай!

Зрештою, фільм "Las meninas" пориває із традиційним для радянського кінематографу зображенням інтелігентів. Виховані на романах Толстого і Достоєвського, радянські кіноінтеліґенти вели мову про духовність, культуру та народ, сподіваючись на покращення людського роду та на перемогу гуманістичних ідеалів.

Подольчак рішуче пориває і з наративністю та запозиченою російською літературоцентричністю (перші подібні спроби в українському кіно здійснив Юрій Іллєнко у "Молитві за гетьмана Мазепу"), зображаючи інтелігенцію не лише розгубленою, але й позбавленою будь-яких орієнтирів соціальною стратою.

Стрічку "Las meninas" міг зняти лише галичанин, настільки відчутною там є присутність європейської матеріальної культури, яка ніби "живе" разом зі своїми господарями. Саме ця культура була знищена у Львові із приходом радянської влади. Вона й досі залишається об’єктом фетишистської ностальгії багатьох жителів пост-радянського простору. Для львів’янина Подольчака буржуазні інтер’єри є буденною річчю, та водночас вони здатні перетворюватись на засоби для тортур.

У одному зі своїх інтерв’ю Ігор Подольчак зізнався, що не розраховує на великий глядацький інтерес, оскільки робив цей фільм для себе та для майбутнього.

І хоча прокатна доля "Las meninas" в Україні непевна, стрічка безперечно знайде своїх шанувальників завдяки бездоганному режисерському, акторському та операторському втіленню. Це велика удача для Подольчака і для українського кіно загалом.

Оцінка фільму 5 з 5