Любов, що зупиняє час. На спомин про брата

Я розповідав вуйкові про свої міські забави з тролейбусами, які вони бувають різні. Колись в юності я був закоханий в однокласницю і придумав для неї маленьке есе: "Красива і мила ти посміхнулась мені з вікна тролейбусу, але я так більше тебе і не побачив, хоча в місті так багато тролейбусів".

Зараз у мене до них ставлення інакше. Я помітив, що надзвичайно важливо правильно вибрати машину, в якій ти їхатимеш. Тому що буває так, що можна в ранковому тролейбусі зачепити якусь сварку і після цього весь день зійде нанівець.

Ти не обов'язково маєш брати участь у з'ясуванні стосунків пасажирів, але твоя присутність в обговоренні цін, брудних торб, гострих ліктів чи просто мерзенної погоди і калюж формує заданість на збитки всього наступного дня.

Я спробував розповісти Дезийдерію Васильовичу про ознаки, за якими здійснюю свій ранковий вибір транспортного засобу, але помітив, що він хоче мені щось пояснити.

Розуміючи, що що б я не сказав далі, воно буде пусте, вирішив послухати вуйка. Тому запитав: "Вуйку, чому люди постійно сваряться?".

Відчувалось, що моє питання збило Дезийдерія Васильовича з думки. Воно виявилось серйознішим від настрою, з якого виникло. Вуйко став зосередженим, але відразу мені відповів: "Люди сваряться від невдач свого життя".

"Це нічого не пояснює, - наважився я заперечити, - а звідки ж тоді беруться невдачі?".

По тому, як вуйко Дезьо обернувся, я зрозумів, що на мене чекає цікава бесіда. До того ж, кіт, який мирно дрімав на колінах вуйка, скочив з них і пішов продовжувати спати на полик за грубою.

"Наші невдачі від того, що в минулому ми бачимо не те, що було, а те що хтось запам'ятав. У нашому нині, ми переймаємось не тим, що відбулось, а тим, що довелось пережити. А в майбутньому нас цікавить не те, до чого потрібно прагнути, а те, що ніби має бути", - розпочав свою розповідь Дезийдерій Васильович.

"І це все складає глум, бо те, що має бути, формується нашим збоченим минулим і нерозпізнаним сьогоденням. Те, що має бути, кожен уявляє собі окремо. Ось звідки сварки й розгардіяш. Людина, яка гнівається, таким злобливим і бачить своє минуле. Це зле минуле вона переосмислює у злий досвід. Злий досвід формує зле дійсне. Не можна читати минуле з чорною свідомістю".

Я не був готовий до такого глибокого аналізу, тож пожартував: "То виходить не досить знайти собі зранку затишний тролейбус з добрим кондуктором?".

Але вуйко не підтримав мій жарт. Відчувалось, що те, про що він говорить, складає його сокровенне. Я відразу замовк і став надзвичайно уважним, а Дезийдерій Васильович зауважив: "Люди сваряться не через те, що погано живуть. Вони погано живуть, через те, що сваряться".

Його наступні слова захопили мене: "Люди чинять так, ніби не відчувають догляду Божого за ними. Щоб цього не було, ми повинні полишити минуле, втихомирити своє нині і домовитись, до чого ми прагнемо. А про це вже сказано давно, про це пише Вічна книга".

"Вуйку, а що ж робити?", - наважився спитати я.

Дезийдерій Васильович пильно подивився на мене, зважуючи, чи варто мені говорити наступне. Та тієї ж миті, продовжив: "Не боятися того, що написано".

За хвилю він спитав мене: "В чому непереборна велич Книги?". Я задумався, а вуйко сам мені відповів: "Той, хто взнав, не просто взнав. Він повинен змінитися. Знання - зобов'язують".

Поки я усвідомлював сказане і погоджувався з ним, вуйко Дезьо пояснив: "А це і є найважче. Люди бояться цього, бо їх не відпускає удаване минуле, яке з'їдає наше нині і тримає людину у полоні переживань, які вже не існують. Людина боїться змінюватись, бо це відриває її від того, що було і є".

"Та найгірше те, що не бажаючи змінюватись, людина не хоче взнавати Книгу, бо боїться обов'язку стати іншою. Від того є і такі, які шукають зручну віру, щоб не потрібно було докладати жодних зусиль, аби стати кращими".

"Люди будують майбутнє, зазираючи у минуле, замість змінити своє нині: так вони виправдовують його. І поки чоловік озирається, він не зміниться, любов не стане його дійсним, а відтак, не буде основою його майбутнього".

Я не встигав за думкою Дезийдерія Васильовича і щоб попросити його розтлумачити мені останні слова, перепитав, те на що жодного разу не наважувався: "Вуйку, а ви вірите у Книгу?".

Я спитав і сам перелякався своєї спроби взнати надзвичайно суверенну річ. Моє запитання могло видатись зухвалим.

Та вуйко спокійно мені пояснив: "Віра - це річ очевидна для мене. Але ти питаєш не про це. Щоб вірити - це просто і надзвичайно складно. Ми маємо Книгу. Там все написано чітко, зрозуміло і ясно. Здавалось би не повинно бути проблем. Але ж це не так. І тут головна складність".

"Сила Книги в тому, що вона не підказка, вона не взірець, вона образ життя. Я тобі казав, у чому її вічний наказ: "Той, хто взнав, не просто взнав. Він повинен змінитися". Навколо цього і відбувається подальша дія".

"Багато людей, саме тому що потрібно змінюватись, не хочуть взнавати. Вони обмежуються обрядовою стороною віри, їм легше виконати припис, ніж самому вчинити зміну. При цьому вони лукаво вважають, що віра полягає у традиції. Вони хочуть, щоб їх поховали з Богом, але жити - без Нього".

"Інші добре розуміють, що Книга їм відкрила, - це шлях до змін, до вдосконалення, до повного життя. Але до таких зусиль вони не готові. Тому починають розмови про невіру, атеїзм".

"Для мене це очевидна картина, хоча б тому, що атеїзму немає без віри. Він просто вторинний, його самого по собі немає. Це так само, як шанувати яблука на дереві, але ігнорувати коріння, бо ми його не бачимо. А ще гірше, те коріння зневажати, коли садок не вродить, через наш недогляд".

"Є небажання, неготовність людини "взнати і змінитись". Я розумію, коли людина в цих умовах каже "я не хочу", або "я не можу", але це не означає і не є доказом "я не вірю".

"Якщо ти питаєш про мене, то я тобі скажу: "Я взнав і я намагаюсь змінитись". І я переконаний, що це потрібно робити ціле життя, щодня і без показового завзяття".

Дезийдерій Васильович на мить зупинився. А я, знайшовши певний лад у своїх думках, вирішив скористатись моментом щирої довіри і з'ясувати для себе ще одне питання, яке постійно бентежило мене. Я запитав у Дезийдерія Васильовича про "Апокаліпсис". До того ж про "Одкровення" мені багато розповідав брат.

Мабуть, вуйко сам відчув, що навряд чи обставини ще колись складуться так, щоб на цю тему вдалось поговорити відверто. Є речі, які можна промовляти лише за виключних умов. А я зрозумів, що він дещо хоче мені сказати. Тож такий час настав:

"Справа в тому, що Апокаліпсис не колись настане. Він вже є. Він виник, коли Іван Богослов поставив останню крапку в своєму "Одкровенні". І відтоді Апокаліпсис супроводжує людство. Людина лише наближається, чи віддаляється від нього. Іноді вона наближається так близько, що їй вдається розпізнати у дійсності частини його описаного образу. І тоді вона відступає. Але не це головне".

"Головне те, що людство може впасти в Апокаліпсис щомиті. І покласти початок цьому може навіть недобре слово, сказане в ранковому тролейбусі. А це - погано, бо з таких слів і з таких початків складається шлях людей до біди".

І, ніби узагальнюючи все сказане, вуйко Дезьо завершив: "Держава - від Бога, це так. Але погана держава не від Бога, а від людей, які про Нього забули".

Мені стало напрочуд зрозумілим і ясним, що сказав вуйко. Про "Одкровення" я багато читав, дивився надзвичайно глибокі науково-теологічні передачі з цього приводу по телебаченню. Я читав навіть деякі богословські твори, але саме "Одкровення" - так і не прочитав.

Не можу навіть перерахувати кількість разів, що я брався це зробити. Але щоразу, якась сила стримувала мене. Мабуть це те, про що щойно говорив Дезийдерій Васильович: "Знання - зобов'язують". А я підсвідомо відчуваю, що ще не готовий перебрати на себе нові обов'язки. Тому і обережно відкладаю книгу "Одкровення" на інший час. Але вже знаю, що цей час прийде.

Коли я розповів про це вуйкові, то він, несподівано для мене, посміхнувся: "Я знаю, про що ти говориш. Все стане легко, якщо робитимеш інакше". І далі Дезийдерій Васильович мені розтлумачив: "Ти, як і інші люди, вагаєшся, бо хочеш змінитися, але через страх".

Поки я намагався приміряти до своїх відчуттів вуйкове зауваження, він сам пояснив: "Зараз люди все роблять через страх. Вони завжди бояться щось втратити, бояться щось не здобути. Але люди не розуміють, що якщо тебе не люблять, то ти нічого не здобуваєш, а якщо твоє серце нікого не любить, то ти втрачаєш все".

Я під'їжджаю до Чернівців. На мене чекають маршрутки, тролейбуси, калюжі та сніг. А я пригадую бесіду з вуйком Дезьом: "Не можна читати минуле з чорною свідомістю".

Тільки любов може примирити нас з нашим минулим, тільки любов забере страхи нашої дійсності. А відтак, тільки вона допоможе переосмислити минуле у дружній для людини досвід, який встановить нову практику нашої дійсності. А це стане запорукою гостинного, а не тривожного майбутнього.

І коли я собі уявив таку конструкцію, то раптом зрозумів, що в цих умовах майбутнє просто перестане нас цікавити, бо ми правильно живемо вже, ми нічого іншого, ніж є, від майбутнього не очікуватимемо.

Ось тоді - зупиниться "старий" час і почнеться його новий відлік.