Катцвінкель, туди й назад
Батько моєї дружини, Микола Васильович Кривошей, мав 14 років, коли потрапив під вивезення на примусові роботи до Німеччини. Це сталося восени 1941 року, невдовзі після того, як німецькі частини окупували Дніпропетровщину разом з його рідним селом Лозоваткою.
На примусових роботах у руднику він перебував три роки і сім місяців. Після того як наприкінці війни американці передали його та багатьох інших українських остарбайтерів совітам, він - правдами й неправдами - зумів повернутися.
Ми про це, можливо, ніколи й не знали б, якби у 1990-х роках німецький уряд не почав виплачувати колишнім остарбайтерам компенсації. Я пишу "ми про це ніколи не знали б" тому, що Микола Васильович за звичкою уникав розповідей про той час. Радянська система завжди ставилася до колишніх остарбайтерів з підозрами, свого часу прирівнявши їх до "зрадників батьківщини", щойно після її розпаду вони заговорили про свої поневіряння значно вільніше.
Та навіть і в, так званій, незалежній державі, вже після 1991-го, ніхто з ними особливо не рахувався. Пам'ятаю, тесть розповідав, як мусив збирати всілякі довідки і чого це йому коштувало. "А может вы туда добровольно сбежали, к немцам?" - визвірялося на нього якесь товстопике чиновницьке мурло. "Знав би, що ви такі понароджуєтеся - втік би від вас добровільно", - сказав на це Микола Васильович.
Він помер у лютому 2004 року. За кілька років перед тим він розжився німецькою грошовою компенсацією, що становила 5 тис. дойчмарок. Але тут я хочу розповісти про інше.
Коли 2005 року ми з дружиною приїхали на цілий рік до Берліну, то відразу ж вирішили, що за першої нагоди відвідаємо місця, в яких наш батько провів роки війни. Це потрібно було не йому, неживому, а нам. З офіційних листів, висланих до нього з Німеччини під час процедури з компенсацією, випливали дві назви: Катцвінкель і Зіґен.
Недовгий пошук за допомогою поштового індексу та інтернету дав цілком однозначний результат: Райнлянд-Пфальц, найпівнічніший географічний виступ. У листопаді 2005 року ми за люб'язної підтримки нашого друга, німецького поета Ганса Тіля, його ж, Ганса, автомобілем вирушили до Катцвінкеля.
Підготовлені місцевим краєзнавцем джерела свідчать про те, що промислове видобування залізної руди в Катцвінкелі налічує кілька сотень років (починаючи з ХVI ст.) і остаточно вичерпало себе у 1963 році. З того часу рудник закрито. Але ж мусять бути сліди, нітрохи не сумнівалися ми. І ми їх знайшли.
Але спершу було паркування нашої машини у майже безлюдному, трохи наче вимерлому селі. І насторожене вдивляння в наш бік місцевого мешканця, чоловіка вже досить похилого віку. Ганс вирішив іти напролом і заговорив до нього перший: "Вони приїхали з України. Її батько підлітком працював десь тут під час війни. Ви щось про таке знаєте?".
Старий похитав головою і дещо невпопад відповів: "З України? Тут у нас тепер вистачає поляків. Вони живуть отам". Він невизначено показав кудись рукою. "Ні, нас не цікавлять місцеві поляки, - продовжував Ганс, - нас цікавлять остарбайтери часів війни". Старий назустріч не йшов. "Тут не було остарбайтерів, - сухо сказав він. - Тільки військовополонені. Англійці, французи".
Ганс махнув рукою і спересердя пішов геть. Ми намагалися ще про щось дізнатись, але старий виразно не був налаштований на діалог. Слідом за Гансом ми піднялися на пагорб. Поруч із сільським цвинтарем було зведено монумент загиблим у руднику гірникам. Інша меморіальна таблиця згадувала про англійських і французьких полонених Другої світової війни. Нікого іншого згадано не було. Забуто - і квит.
З-поза цвинтарної огорожі вийшла літня жінка і попрямувала попри нас. Ми почали розпитувати її. "Так, були, - сказала вона. - Зі Сходу також були. Мешкали в бараках, он там". Але нічого більше розповідати не стала і пішла від нас. "Вони воліють говорити про військовополонених, - сказав Ганс. - І зрозуміло чому. Військовополонені, та ще й західні - це ж красиво. Ніяких злочинів, ніякого нацизму. Просто війна. А на війні як на війні".
Ми пригадали, як Микола Васильович Кривошей іноді кричав уві сні. Підліток, фактично дитина, закинута на дно шахти і приречена з дня на день тяжко відпрацьовувати власне животіння. Нашому синові було тієї миті вже 19, але в мені серце зупинялося від думки, що його колись могла би спіткати така біда. А Миколі Васильовичу й 18-ти ще не було.
"Найгіршим з наглядачів, - розповідав він, - був один товстун. Він завжди приносив із собою велику скибку хліба з мармеладом і поїдав її на наших очах. Дуже сильно на нас кричав, верещав просто-таки. І ми його найбільше боялися".
Чому мені зненацька пригадалася саме ця оповідь?
Коли ми опинилися внизу і підійшли до Гансового автомобіля, знову з'явився той старий. Він закликав нас до себе в дім і запропонував купити краєзнавчу брошуру про Катцвінкель, якої був автором. Оце так! Виявляється, це й був той самий місцевий краєзнавець, завдяки якому ми попередньо вже дещо дізналися з Інтернету.
"Так, остарбайтери, - сказав він. - Були, так. Тепер я пригадую". Він був тоді дитиною і не може пам'ятати надто багато. Але от зараз, після зустрічі з нами, він трохи понапружував пам'ять і таки дещо згадав: "Мій батько мав звільнення від фронту, тому що працював гірником на тому ж нашому руднику. Звичайно, всіх тих остарбайтерів годували погано і мало, так що вони ледь волочили ноги, робота ж тяжка.
Іноді батько посилав мене, малого, до котрогось із них зі скибкою хліба з мармеладом. Тільки дивись не засипся, казав мені батько, роби все обережно і непомітно, бо якщо тебе на цьому впіймають, то йти мені за кару на фронт і точно на Східний".
Яка зворушлива історія, думалося мені не без жовчі. І знову хліб, і знову з мармеладом. Ми купили у старого брошуру і вислухали ще якісь історичні дані про рудні промисли та перші згадки Катцвінкеля в офіційних документах.
Коли ми виїжджали з села, западав перший присмерк. Наприкінці листопада темніє досить рано. У такі години багато-багато років тому Микола Васильович Кривошей перебував десь тут, але дуже глибоко під землею, він навантажував тачки породою і тяжко уривчасто дихав. Я знаю це дихання, я його чув.