Вкрасти на мільйон

"В провідних музеях – жодної крадіжки"

Ще 2 роки тому про це говорив голова Державної служби контролю за переміщенням культурних цінностей через державний кордон України Юрій Савчук.

Але 29 березня 2012 ЗМІ року повідомили скандальну новину. В Національному художньому музеї України пропало 2 картини Миколи Глущенка.

Мене ця історія зачіпає мало чи не особисто. Річ у тім, що протягом весни 2010 року я працювала над цією темою разом із друзями та колегами з Франції – Mathilde Goanec і Camille Magnard.

Так от, ця новина привернула, як на мене, навдивовижу мало уваги. Для порівняння: новина про електронну публікацію текстів Оксани Забужко мала майже таку ж кількість "лайків" і набагато більше коментарів .

Ситуація трохи виправилася буквально щойно. Зараз Facebook гуде історією про звільнення Анатолія Мельника.

На його місце призначили в.о. – галеристку та дружину депутата Тетяну Міронову.

В Україні вже не вперше крадуть чи підроблюють модний зараз український повоєнний живопис.

Наприклад, в Уманському краєзнавчому музеї (Черкаська область) та Ямпільському районному музеї образотворчого мистецтва (Вінницька область) протягом 2006-2008 років вкрали 21 картину.

В Кмитові просто зламували вікна і двері та виносили замовлені кимось картини. Частину з них знайшли – всього 11 з 17.

Тобто 6 картин зникли в чиїхось приватних колекціях із шансом цілком легально "реінкарнуватися" під час виставок у лояльних музеях і галереях.

А в Умані схема крадіжки нагадує історію з Національним художнім музеєм України.

Тобто: картини обох музеї в їздили на виставки, а після виставок до музеїв замість оригіналів повертали копії. Працівники музеїв не відразу помітили підміну.

Саме ця історія дала підстави проводити аналогії з інцидентом у Кабміні. Тобто роботи Глущенка, можливо, просто підмінили на новісінькі копії.

Як довести, що ці картини є підробками?

А ніяк.

Адвокат Андрій Карнаухов в 2010 році сказав мені таке: "Не існує законного визначення підробки".

Так само з експертизою. Справа картин Тетяни Яблонської показала, що суд може визнати достатньою експертизу приватної галереї. Тобто відмовити позивачу у проведенні альтернативної експертизи.

Насправді це дуже велика проблема.

В Україні існує очевидний зв'язок між експертами, музеями, галереями, дилерами та вітчизняними високопосадовцями.

Гарним лакмусовим папірцем для проявлення можливих взаємозв'язків є діяльність Гільдії антикварів України (ГАУ). Президентом ГАУ є нинішній міністр Дмитро Табачник.

Голова правління ГАУ Ігор Понамарчук – очільник приватного музею "Духовні скарби України", де регулярно проходять аукціони.

Табачник у цьому бізнесі, який галеристи порівнюють із великою родиною, видається мало чи не "хрещеним батьком". Олексій та Михайло Василенко свого часу розповіли, що саме Табачник приніс у кола колекціонерів моду на картини Шишко.

В українському арт-ринку музейна справа, приватне колекціонування, аукціонні торги та експертиза є надто близькими.

Є приклади Юрія Вакуленка (директор національного музею, член ГАУ, художник, колекціонер, експерт і консультант приватних колекціонерів) чи Тетяни Міронової…

Це суперечить положенню Міжнародної ради музеїв при ЮНЕСКО. Наприклад, пункт 8.14:

Музейні працівники не повинні брати безпосередню чи опосередковану участь у торговельних операціях (купівля чи продаж з метою отримання прибутку) стосовно об’єктів природної або культурної спадщини.

Незрозуміло, як вийти із замкненого кола, де всі свої.

Навіть гірше.

Якщо ті дві картини Глущенка все ж таки є підробками, то в музейників насправді немає жодних шансів отримати оригінали. Хіба що хтось із "верхів" захоче провести показове покарання винних.

Тут є "але": українська громадськість інертно ставиться до всіх подібних історій. Крадіжка картини чомусь не виглядає серйозним злочином. І не має шансів зібрати масові акції протестів на захист центрального українського музею.

Одним словом, de facto кожен із нас щодня дозволяє сам у себе красти.