Жодних віз українським недо-людям!
Сьогодні мені відмовили в візі. Вперше в житті. За всю історію моїх 5-ти паспортів і десяти років подорожей без жодних порушень візових режимів. Причина: "Надана інформація щодо мети та умов запланованого перебування не була переконливою". Інша причина: "Ваш намір виїхати з території країн-учасниць Шенгенської угоди до закінчення строку дії візи не міг бути встановленим".
Тобто що я аж ніяк не можу їхати брати участь у лекціях і літературних салонах за програмою "Європейські Обміни", котра мене запрошувала, що я брешу щодо того, що "Українська правда" радо друкуватиме мої колонки за мотивами дискутування в проекті "Київські діалоги" в Берліні, і що я, ймовірно, залишуся в Німеччині нелегалом, залишивши напризволяще двох дітей і все, що маю тут – за благо бути гастарбайтером в євро-умовах.
Що кумедно, так це те, що посольство залишило собі всі копії моїх документів (прес-карти, довідки з медіа-профспілки, що я працюю журналістом, мупровідного листа від "Української правди", свідоцтва про шлюб із громадянином США й паспортів малих дітей, техпаспорта, виписки з банківського рахунку тощо), гидливо повернувши в окремому файлику одне: копії обкладинок моїх польської й української книги й публікацію голандською. На тобі, мовляв, намалювала тут нам шось. Думала, в посольстві простачки сидять? Ха! (Дякую, хоч не прислали мені книжку "Фотошоп для чайників" аби повправлялася в дизайні).
Ні, я, звісно, добре розумію, що в страшенно важливому для планети житті клерка, котрий сортує документи і рахує "галочки", не випадає вільної хвилини, аби забити прізвище нахаби й самозванки Карпи в банальний google і встановити, що таки да – вона або нафальшувала про себе і свої книги, публікації й роботу на ТБ цілі купи посилань роками (видно, давно прицілювалася на довірливих працівників візового відділу), або вона таки... не бреше.
Але ж навіщо так напружуватися, якщо кожен клерк у посольстві Німеччини свято вірить у вічну істину: українці їдуть "на стройку", а українки – мити посуд, якщо старі, чи на панель, якщо трохи молодші й гарніші. (Цікаво, в яку графу занесли мене?..)
Характерно, що у списку "Мета поїздки" на сайті німецького посольства відсутня графа "культура". Того, власне, маючи двояку мету (в першу чергу, літературні читання й дискусії на суспільну тематику, а відтак уже й писання колонок до "Української правди", Радіо "Свобода" тощо) я мусила ставити "журналістика". Та й про те, що ти письменник, довідок не видають – а як іще довести бюрократу, що ти є той, ким себе називаєш?..
Ще одна смішнюча річ: моя попередня німецька віза була на три роки і була саме журналістською. Видно, таки добре працює масована істерія з приводу України в німецьких медіа: дали відмашку відмовляти в візі всім і кожному. Бо вчора він був журналіст, а сьогодні – расист, гомофоб, спалювальник тварин заживо і дешева повія зі СНІДом. ІНШИХ ЛЮДЕЙ в цій країні бути просто не може.
І наплювати, що в Spiegel, одній із найвпливовіших газет Німеччини, оглядається книга "Водка для воротаря", в якій я є одним із авторів, а сама стаття, до речі, названа цитатою з мого оповідання: "Свиня на ймення Футбола":
Щодо "залишання ТАМ" після закінчення терміну дії візи, то, аби людина, що, позіхаючи, шурхотіла моїми документами, бодай додивилася, що в паспорті в мене стоїть ще дійсна польська віза, вона, включивши хоч трохи логіки, здогадалася б, що аби я хотіла тихенько перемахнути через кордон до ситої Європи зі своєї злиденної Батьківщини, я би давно це зробила, не йдучи до "найтяжчого" для співпраці посольств. Вже не кажучи про те, що в мене є всі легальні підстави для отримання грін-карти, на яку я, до речі, не подаюся, бо ХОЧУ ЖИТИ ТУТ, як би неймовірно це не звучало для тих, хто спустився в наше болото з золотих Шенгенських небес.
Що ж, недаремно одна зі студенток на моєму виступі в Гумбольдівському університеті в Берліні озвучила мені думку пересічного свого знайомого: "А в Україні правда безпечно ходити по вулицях? Чи нас там відразу ж поб'ють?", а друг із Баварії лиш позавчора писав мені своє обурене: "Тут ТАКЕ показують про Україну, що ми, німці, лише сидимо і хитаємо з приводу вас головами: бідні мавпочки, сподіваємось, вам стане ліпше..."
Браво, медіа! Працівники вашого посольства в Україні, видко, таки не виходять ні на двір, ні в медіа-простір України, а сидять десь у бункері й уявляють ведмедів із бубнами й БТР-и. А про жодних там Ірен-Карп із їхніми антигомофобськими, анти-расистськими, цивілізованими громадянськими позиціями, організацією тваринозахисних акцій і – так – перекладами текстів німецькою й українськими публікаціями про Німеччину вони не чули й чути не збираються – пошвидше би вже закінчився їхній термін "заслання" в цю Богом забуту діру й відправили їх у яку-небудь сонячну Італію...
А може я й даремно приплітаю сюди соціополітичні мотивації. Може, вся справа в особистій неприязні до мене когось саме з українських співробітників. Якийсь не вельми вдоволений своїм життям клерк мене тихо ненавидить і нарешті – халілуйя – мені помстився. Бо прецеденти були.
Якось у цьому ж посольстві за славнозвісним віконечком "вєршитєлєй судєб" нас, смертних, я побачила колишню однокурсницю з ін-язу. Дівчина була, м’яко кажучи, не найбільш популярною в університеті, а тут раптом вхопила Бога за ногу — її ВЗЯЛИ В ПОСОЛЬСТВО! Не знаю, я завжди була з нею приязна, того без задньої думки пішла подавати документи саме їй – знайоме обличчя вселяє більше оптимізму.
- Знаєм, знаєм, што ви пра нас панапісивалі... - з підкреслиним "ви" звернулася до мене дівиця. Я напружила пам'ять і швидко збагнула, що то в одній зі своїх книжок я критикую інше європейське посольство, де людей на певний час закривали в приміщенні без натяку на вихід до приходу певного клерка, а в приміщенні не було туалету.
- Ну, в вас же є туалет, - знизила плечима я. - То, значить, не зовсім про вас.
Візу тоді мені дали. Видно, потрапили мої документи випадково комусь іншому до рук. Чи просто не було негласного наказу "Не давати візу унтерменьшам".