Повсякденні цензори
Наші люди відверто не люблять, коли в газетах, журналах, і, не дай Бог, у книжках, хтось з героїв матюкається, поводиться наче бидло або говорить суржиком.
Ці думки я чула від багатьох, зокрема, радіослухачів, котрі до української сучасної літератури, насамперед, висували ці претензії, примудряючись дорікати й тим, що ніхто з сучасних письменників не вміє відображати "реальне життя", а тільки що й робить – "милується собою" або розповідає "про щось надумане".
Нині знайшла ще одне підтвердження подвійних стандартів чи то пак дивної поведінки співгромадян, прочитала допис Вахтанга Кіпіані, в котрому він ділиться, як суржикомовна жіночка, що, мабуть запам’ятовувала (а, раптом, пощастить?) топ-100 найбагатших "Корреспондента", у відповідь на його пораду читати журнал "Країна", де часто діалоги відтворюються саме так, як і промовляються (зокрема, й суржиком), скривилася і сказала, що "так не можна".
Парадокс. Тобто наші люди можуть дозволити собі бути будь-якими - матюкатися, розмовляти суржиком, поводитися як отара овець, підносити хабарі, голосувати за гречку, штовхати вагітних жінок, вішати ярлики та палати ненавистю до євреїв, до багатодітних батьків або тих, хто відмовився ними бути, до геїв, до людей іншої раси, але не можна відтворювати це в текстах! Не можна і все, бо вони тим всім гидують. Хоча, наприклад, єврея назвати "жидом" в тексті, ймовірно, й можна (так йому і тре!), а от написати: "я стірала йому труси, покамєст он спав, вони в помадє і мочє всє були і вонялі какой-то женщіной" (З підслуханої розмови двох подруг на станції метро Лісова), - категорично не можна. Бо це – огидно й так не буває.
Я пригадую, як відреагувала на рекламу одного миючого засобу, де знімали людей "з народу" з такою самою народною вимовою, одна продавчиня: "Не можна такого показувать, в рекламі всі должни красіво говоріть. Діти почують цей мусор з телевізора, і будуть повторять такоє в жизні". Звичайно, діти почують і будуть повторювати саме це – телевізійне сміття – а не відтворюватимуть ту мову, що щодня чують в магазині, в своєму містечку, від батьків.
Тексти мають бути красивими та чистими. Як роса до сходу сонця. Як співи соловейка, як квіти калини, як дихання сплячого малюка, як верхівка Говерли, як молитва дитини. Книжкові та газетні герої реальності мають виглядати так, наче щоранку вилизуються янголами та вдягаються до церкви. Пити горілку третій тиждень поспіль вони не мають права.
Це право закріплено за іншими, справжніми людьми. Ці ж самі люди можуть слати по матері того, завдяки кому їх звуть по-батькові; дати кілька ляпасів дружині, щоб не заривалася, та вкрасти два ящики мороженої риби, бо "треба щось їстоньки", але при цьому продати це до столичного ресторану, щоб "попоїли інші, а я хочу пити "Бучач" (Реальні міркування та вчинки рибалки-браконьєра Василя з Остерщини).
Говорити герої будь-яких публікацій також повинні вишуканою українською мовою, якщо цей герой розмовляє як ви, ваш сусіда, вчителька вашого сина, водій маршрутки, екс-Прем`єр-Міністр країни, то таким не місце в нашій цнотливій літературі та пресі. Певне, такі мають право отруювати наше теперішнє, а не загиджувати сторінки романів та газет.
Можна скільки завгодно обговорювати те, як невістка повісилася на клуні, бо її чоловік зраджував її з власною мамою ще й на весіллі, приходити з цією бідою на різноманітні телевізійні шоу, тягаючи за собою купу родичів та сусідів, але – не можна про це написати у книзі! Цнотливі очі українського читача – не можуть сприймати цей ґвалт. Як і сексуальні сцени, як і сатиру на адресу влади, церкви, військових тощо. Можливо, це наслідки того, що раніше кожний текст проходив кілька цензурних кіл.
Помилки в газетах не так нервували громадян ніж той, хто напаскудив на сходах. Можливо, їх було менше? Помилок? Або тих хто напаскудив? Зараз всього вдосталь. Але боротися наші громадяни вирішують з помилками та "неправильними" газетними та книжковими героями. З їхньою "неправильною мовою". Та і як боротися – як звикли, агресивно не сприймаючи і заперечуючи їхню реальність. Цензура і досі існує, але крім державної цензури громадяни додають свою. Ледь не щодня приміряючи на себе костюм Повсякденного Цензора.
А як щодо того, щоб заперечити самого себе? Як щодо своєї власної поведінки, своєї мови, своєї чистоти? Я не захищаю суржик, не захищаю брутальних героїв та нецензурні вислови в літературі, і в своїх текстах намагаюся багато чого уникати, хоча деякі діалоги втрачають свою живість, якщо їх позбавити оригінальної говірки. І коли ти пишеш про гидотні явища або паскудників – вони не мають відлунювати церковними дзвонами і пахнути конваліями, в цих явищ та персонажів інші звуки, інший вигляд, інший запах, зрештою. Але все це не може зникнути тільки через те, що воно не подобається соціуму, адже соціуму легше цензурувати вигаданих героїв ніж реальних людей. Ніж самих себе.
Менш із тим, мене дивує, як люди, що дозволяють собі говорити як неграмотне одоробло, казяться від того, що десь цитується суржик; милуються солодким або просто красивим життям, але не миються і місяцями не пруть свого одягу; здригаються від матюка в книзі, що не заважає їм ввечері послати на кілька веселих комбінацій молоду пару, котра "громко цілується під вікнами"; дозволяють гримати та бити власних дітей, але сахаються від жартів Сімпсонів й таке інше.
Згадується афористичне "Quod licet Iovi, non licet bovi", тільки от залишається незрозумілим, хто – Юпітер, а хто – бик.