Скорочення університетських викладачів: альтернативна математика від Табачника

45
25 квітня 2013

"Слова "наше щасливе нове життя" повторились декілька разів. В останній час їх полюбило міністерство достатку. Парсонс, звернувши увагу на звук труби, сидів і слухав з відчуттям безцільної урочистості, повчальної нудьги. Він не міг відслідкувати цифри, але усвідомлював, що вони мали слугувати причиною для вдоволення. Він витяг величезну і брудну люльку, наполовину наповнену обвугленим тютюном. При нормі тютюну в 100 грамів на тиждень рідко вдавалось наповнити люлюку повністю.

Вінстон курив сигарету "Перемога", яку він обережно тримав горизонтально. Нова порція починалась тільки завтра і у нього лишалось лиш чотири сигарети. На якийсь момент він відключився від сторонніх звуків і вслухався в те, що лилось з телеекрану. Виявляється, були навіть демонстрації на знак подяки Великому Братові за збільшення норми шоколаду до двадцяти грамів на тиждень. І тільки вчора, подумав він, було оголошено, що норму було ЗМЕНШЕНО до двадцяти грамів на тиждень. Чи можливо було, що вони це проковтнуть, після усього лиш двадцять чотирьох годин? Так, вони це проковтнули".

Дж. Оруелл, "1984"

Здавалося б, здивувати українських освітян зневажливими ставленням з боку влади вже не можливо. Але філологічно-математичні псевдоінтелектуальні вправи міністра Табачника виводять процес глузування з освітян на неймовірний щабель.

Отже, що власне сталося. У Плані дій президента Януковича на 2013 рік одним з пунктів вимагається: "приведення у відповідність з європейськими стандартами норм навчального навантаження викладачів вищих навчальних закладів, збільшення показника кількості студентів на одного викладача до вісімнадцяти".

Що це означає для освіти? Детально я про це вже писала в іншій статті, але якщо коротко, то ситуація виглядає так.

Зараз кількість ставок, котрі є в університеті для викладачів, визначається відповідно до встановлених нормативів співвідношення кількості студентів на одного викладача. Ці нормативи відмінні для різних спеціальностей, але в середньому припадає 10-11 студентів на одного викладача по Україні.

Тобто, для тисячі студентів має бути 100 викладачів, для 30 тисяч - 3000. Під ці показники кафедри підганяють ставки викладачів. Тобто, для викладачів важливішим є кількість студентів в університеті, а не те, скільки годин вони відпрацюють. Направду ж, прочитати лекцію для 30 чи 150 студентів викладачеві потребує однакову кількість зусиль, але бюрократична логіка на це не зважає.

Пропоноване збільшення нормативу до 18 студентів на одного викладача означатиме, що на 100 студентів припадатиме 5-6 викладачів (а не 10), на 30 тисяч - 1660 (а не 3000).

Масштаби очікуваного скорочення зрозумілі - від чверті до третини викладацького складу. А тим, хто залишиться, випаде щастя у вигляді суттєвого збільшення їх навантаження, за ті самі гроші, які вони отримують зараз.

Реакція університетської спільноти

Після років мовчазного сприйняття будь-яких ініціатив згори, академічна спільнота і навіть офіційна профспілка обурились. Загуділи вчені ради, кафедри, навіть ректори.

Університетські викладачі в Україні загалом не особливо покладаються на колективні методи вирішення власних проблем. На відміну від Академії наук, в університетах завжди знаходяться механізми додаткового заробітку. І йдеться не лишень про корупцію.

Викладач завжди може знайти додаткову роботу на півставки в іншому виші чи займатись репетиторством. Звісно, за таких перевантажень займатись наукою не можливо. Але зрештою, ніхто від них цього особливо і не очікує.

А публікації у ВАКівських виданнях, котрі є необхідними для повільного, але впевненого просування кар’єрною драбиною, давно вже не потребують особливих наукових результатів.

Цим ситуація університетських викладачів відрізняється від науковців в Академії наук, у яких можливості для додаткового заробітку є дуже обмеженими. Тому саме профспілка припертих до стінки науковців активізувалась і провела серію протестів з вимогами збільшення фінансування галузі.

Університетська ж спільнота вперто мовчала, формально підтримувала міністерські новації і законопроекти і продовжувала виживати. Але під загрозою втрати робочих місць навіть мовчазна спільнота вишів заворушилась і почала висловлювати невдоволення.

Навіть профспілка висловила протест і почала збирати підписи під зверненням до Президента з вимогою відмовитись від ідеї збільшення нормативу. За словами голови Київської міської організації Профспілки працівників освіти і науки України Олександра Яцуня наразі зібрано понад 15 тисяч підписів викладачів з вимогою зняти цю ініціативу взагалі.

Під час круглого столу в комітеті Верховної Ради на тему "План дій щодо вищої освіти: прогнози і ризики" ініційованого головою комітету Лілією Гриневич уся присутня університетська спільнота висловилась категорично проти введення нового нормативу, навіть пролунали слова про оголошення страйку у випадку цієї новації (щоправда, не з вуст представника профспілки).

Реалістничність оголошення страйку викликає чимало сумнівів, проте сам факт публічної негативної реакції на ініціативи влади з боку представників вищої освіти є досить примітним.

Міністерські роз’яснення

І ось нарешті після кількох тижнів міністр Табачник публічно відреагував на бурхливі дебати довкола ідеї про збільшення нормативу: "Необхідно уважно прочитати пункт 39.2 "Підготовка нормативно-правових актів… збільшення показника кількості на одного викладача до 18 студентів".

"До" – це будь-яка цифра від 3 до 17, і це не означає, що всі повинні виходити на верхню межу".

Роз’яснення від міністра направду виглядає як відверте глузування. Адже очевидно, що у будь-якому випадку йдеться про збільшення нормативу. Слово "збільшення" за усього бажання пан Табачник не може переінакшити.

Мовні ігри з тим, як розуміти "до 18", звісно, додають купу нових значень виборчим слоганам Партії регіонів. За трактуванням Табачника гасло "від стабільності до добробуту" зовсім не обов’язково має означати, що усі мають "виходити на верхню межу" добробуту, хтось лишиться десь на півшляху. А "русский язык - от регионального до второго государственного" уже звучить не так зобов’язально, адже "до другої державної" - це верхня межа, на яку, за філологічною логікою Табачника, зовсім не обов’язково дотягувати.

Зрештою, думаю, Партії регіонів варто взяти на озброєння філологічний хист пана міністра та невдачі власної політики пояснювати просто неправильним розумінням їх обіцянок.

Низка абсурдів, котрі випливають з логіки міністра, можна продовжувати безкінечно, проте наразі йдеться не про те.

Мовно-математичні ігри міністра не скасовують проблеми. За умов (а) скорочення фінансування освіти і (б) підвищення посадових окладів освітян скорочення у вищій освіті є неминучі.

Міністр навіть публічно не заперечив, що скорочень не буде. Оголосив лиш, що перепишуть частину "Плану дій" президента і приведуть нормативи навчального навантаження "до європейської практики". Щоправда, якими є ці практики - не уточнив. Та й за новою лінгвістичною логікою міністра "до євростандартів" - зовсім не означає, що "усі мають вийти на верхню межу" європейськості...

А насправді якщо дійсно орієнтуватись на європейські практики, то варто знати таке. По-перше, в західних країнах норматив співвідношення студентів на викладача не встановлюється згори міністерством, а рахується як статистичний показник на основі наявних даних.

При цьому середній показник дійсно є дещо вищим - близько 15 студентів на викладача, але при цьому суттєво меншим є і обсяг навчальної роботи в університеті. Коли західні студенти слухають до 4-5 курсів на семестр, українські студенти розриваються між 10-15 курсами, котрі комусь же треба вичитувати.

Так і виходить, що при меншому показникові співвідношення студентів на викладача українські викладачі мають в рази вище навчальне навантаження. Що, у свою чергу, не залишає їм жодного шансу на серйозну дослідницьку роботу.

І допоки міністрство намагається забити навчальний план купою "потрібних" предметів на кшталт "Цивільного захисту" чи такої улюбленої моїми студентами "Охорони праці в галузі" (дуже актуально для політологів, звісно), будь-які слова про повернення науки в університети залишаються лишень деклараціями.

Що далі?

Очевидно, що скорочення будуть, попри останні заяви Табачника попросити Президента викинути цей пункт з Плану дій. Фінансові причини є незаперечними. За умов, коли в вишах не вироблений чіткий механізм оцінювання наукових та навчальних досягнень викладачів, а посади часто передають за знайомством чи у спадок по сімейній лінії, очевидно, ці скорочення відбуватимуться значною мірою не на основі реальних наукових заслуг. Зрештою, спрямованість дій міністерства здаєтсья не викликає ні у кого вже жодних запитань. Проте лишаються питання до інших учасників процесу.

Чому освітянська профспілка мовчить про те, що у проекті закону про вищу освіту, котрий підтримує міністерство, взагалі знімається верхня межа навантаження для викладачів?

Сьогоднішня норма про 900 годин на рік є надзвичайно високою, проте встановлює хоч якесь обмеження.

Чому ректори публічно висловлювали обурення ідеєю збільшення нормативу і при цьому на круглому столі у Верховній Раді не забували додати, що загалом вони підтримують законопроект про вищу освіту, запропонований регіоналами. При тому, що сама ситуація з нормативом стала можливою через страшну централізацію у сфері освіти, котру даний законопроект залишає в силі?

І головне: що зроблять самі викладачі? Шукатимуть індивідуальних шляхів як залишитись на роботі чи може нарешті підуть шляхом студентів та голосно заявлять про свою позицію?

Адже наразі викладачі взагалі відсутні як суб’єкт політичних (не у вузькопартійному сенсі) битв довкола вищої освіти, на відміну від студентів. Не дарма студентські вимоги про збільшення стипендії до прожиткового рівня обіцяють виконати (навіть якщо реалістичність виконання обіцянки є низькою), адже студенти протестами заявили свою позицію.

Викладачі ж вперто мовчать. І тому ініціативи щодо подальшого зменшення їх прав є логічними. Чи проковтнуть вони хвилю скорочень?

Інна Совсун, Центр дослідження суспільства, для УП.Життя

powered by lun.ua