З ними не лячно!

"Уявіть собі таку картину. На велетенському плакаті зображено Миколу Азарова з буквариком і напис: "Навіть він так-сяк читає, а тобі, що, слабо?", - промовляє до великої аудиторії Влад, один з переможців конкурсу "Найкращий читач України - 2013", котрим опікується Олександра Коваль, Львівський форум видавців та бібліотеки України.

Після слів Влада аудиторія вибухає оплесками та сміхом. Я також усміхаюсь, пригадуючи, як минулого року під час круглого столу озвучила фактично таку саму іронічну ідею.

Ми часто думаємо про те, що юному поколінню байдуже до того, що відбувається в нашій країні. Ми непокоїмося через те, що діти не читають, діти живуть виключно комп’ютерною віртуальністю, частіше їх побачиш у Вконтактах, ніж в книгарні або в бібліотечному залі; ми засмучені через те, що в них буцімто не працює фантазія, вони не вміють думати, не хочуть розвиватися, читати та вчитися.

Коли починаєш думати саме так, тобі, дорослій людині, стає лячно. Ти із сумом міркуєш про те, що країна залишиться в руках збайдужілих до всього роботів-неуків.

І яке полегшення – вкотре усвідомлювати, що це не так. Що ти помилялася в своїх страхах, припущеннях. Що вони – сміливі, розумні та активні!

І вони не тільки читають, вони плечем до плеча із тобою можуть висміювати тих, хто не поважає нас, хоча й керує нами; тих, хто опинився нагорі, хоча має не ідентифіковані дрібноти замість серця та мозку; тих, хто не поважає мову, прагнення, мрії власних громадян; тих, хто не здатний прочитати навіть букварика, без того, щоб не наробити помилок.

З такими дітьми не лячно. Вони творять та сміються, працюють весело та злагоджено. Ми вигадували промо-концепції для читання. Можу з деякими поділитися, це все вигадали наші розумні діти. Отже, як заохотити людей до читання? Ось кілька ідей.

1. Домовитися з Українською залізницею та запровадити проект "мандрівна книжка на прокат". Провідник має полицю книжок, котрі дає напрокат пасажирам на час переїзду за певну суму грошей, потім пасажир або повертає книгу, або віддає гроші, якщо хоче книжку забрати собі.

2. Літні Читанкові Театри. Читання під відкритим небом в парках та інших осередках відпочинку. На великих екранах, де ми звикли бачити кіно та футбол, прокручуються сторінки книг; тим з читачів, що мають проблеми із зором, видаються навушники.

3. Телевізійне родинне шоу. "Вгадай книгу!" Читаємо та виграємо призи цілою родиною.

4.Літературні графіті. Замість образливих слів, політичних лозунгів та однакових мордочок – літературні ребуси, літературні герої, загадки.

5. Великий літературний кросворд, що складено тільки з книжкових питань, розібратися в яких можна лишень читаючи книжки. На кону – гарний приз. Навіть ті, хто не любить читати, але любить змагатися та отримувати призи – не встоїть і почне читання.

6. Прийшов, прочитав, переміг! Зірки спорту, кіно, телебачення, політики, художники та музиканти – заохочують до читання інших.

7. Free Book – проект працює за принципом "Підвішена кава", хтось купляє книжку собі або своїй дитині, а також, оплачує та залишає книжку для іншого. Для того, хто цього разу не може собі дозволити придбати книжку.

Це тільки кілька ідей. Наші прекрасні діти не зупинялися, вигадували нове, доповнювали те, що вже вигадали, слухали інших, обмінювалися ідеями, коментували, вносили коригування, жартували та вносили позитив до всього, чим займалися.

Звичайно, що всі вони – лідери, і неважливо: інтроверти або екстраверти. Ймовірно, що вони мають складнощі із спілкуванням з однолітками, котрі не читають. Розумаки часто дратують тих, хто не здатен їх зрозуміти.

Але тим ціннішим є цей проект, котрий дозволяє дітям знаходити однодумців, спілкуватися та дивувати дорослих, знаходити друзів на все життя, відкривати нові книжкові світи, мріяти та світитися щастям.

Всі письменники та дотичні до літератури люди, котрі того дня влилися до команд дітлахів, продовжують нести цей світ та відчувати гордість за це яскраве, зубасте, розумне покоління – Андрій Курков, Галина Вдовиченко, Олександра Коваль, Тетяна Щербаченко, Ірина Славінська і я.

Нам не лячно. Бо ви в нас є.

Фото Оксани Прохорець