Святий Ніколи

Острови щонайліпше пасували нам своєю окремістю. Залишаючись формально частиною міста, розсипані в невеликому мілкому морі, насправді вони були якимось осібним, відстороненим світом. За Візантії на острови засилали принців з Константинополя, а вже за Османської імперії туди ж сплавляли родичів султана та представникі знаті, котрі були в немилості – не настільки, втім, немилі, щоби померти в ямах східних катівень. Я все не могла зрозуміти, що це за місце для немилості – тихе, благословенне.

Вже полишаючи місто, на пристані Кабаташ ми купили свіжий інжир, невеличку диню і ще намисто з емалей та перлів – я носила його до кінця нашого маленького заслання. В паром напакувалося туристів та школярок в хіджабах, і так дзвінко вони сміялися, що не можна було не згадували кругловиду молоду вчительку, співочу пташечку, королька. І ще була ця жінка.

Туркеня десь під тридцять, з непокритою головою, красива, в легкій сукні та тенісних туфлях, з пляжною сумкою, вміст якої обережно ховала кинута зверху дорога серпанкова шаль. Жінка майже не мала на собі прикрас, тільки теплу засмагу, якісь подібні мерехкотінням до місячного світла кульчики і ще тонку обручку. Вона не слідкувала очима за тим, як віддаляється місто, а тільки мрійливо і водночас дуже серйозно видивлялася, де там та жменька островів. Ліворуч попри нас тяглися млосно палаци, доми і старий вокзал, потім паром відійшов від берега й від міста лишилися тільки контури – десь так і бачиш його з островів.

Ми зійшли на Буюкаді, найбільшому острові, купили морозива, заглянули в крамницю використаних меблів та домашнього начиння, й крамниця та схожа була на чиюсь затишну, стару оселю. Потім ми стали в загальну чергу до обвішаних талісманами і обплетених тканинами кінних візків. "Святий Нікола", наш пансіонат, був одним із найвіддаленіших і найдорожчих пунктів призначення. Ми саме з цього жартували, й несподівано жінка з парому виникла поруч з нами і запропонувала розділити вартість проїзду.

Там, на паромі, я повважала її за змучену дачницю – багато заможних стамбульців вибудували на островах віли й живуть в них влітку. Зимою життя полишає ці краї, вікна віл сліпі за щільними дерев’яними завісами, а вітер тягне вздовж пляжів сухі водорості й позбивану брудними кублами хвою, і всі ці тихі вулиці і позбавлені цвіту сади перетворюються на мовчазне королівство важких птахів та їхніх тіней.

Пансіон було доволі недвозначно анонсовано як "найромантичніші кімнати". Ми й повелися не на пансіон – але на зворушливу історію про спорожнілу вілу та одинокий причал, де збереглося стільки речей від її колишніх власників, збіднілої стамбульскої знаті. Десь в заростях рододендронів на схилі, котрий спускався до самої води, плавали темні дахи споруд пансіонату, на порожніх, вигрітих сонцем дерев’яних причалах вітер гойдав балдахіни над лежаками і тріпав білі парасолі. Наша попутниця поспішила віддати візникові всі 30 лір, повну вартість дороги, й сховалася серед кущів, дерев, трав і квітів за брамою пансіонату швидше, ніж ми встигли її гукнути.

Весь "Святий Нікола" виявився лабіринтом з терас та кімнат, що потопали в зелені і квітах, послідовністю якихось віталень, схожих на справжні кімнати Стамбула ще з п’ятдесятих, з фотографіями вусатих чоловіків та великих статних жінок, з мереживними серветками, що покривали важкі меблі, з фарфоровими котиками та песиками, розставленими на цих серветках. В відкритих переходах між спорудами то тут, то там траплялися гамак або поміст з горою подушок, невеличкий басейн-купальня, кошик зі свіжими фруктами на одинокому столику.

Кімнати відкритою заскленою стіною виходили кожна на власний причал, теплі дошки слугували за пляж, а вночі в воді дробилося відображення вогнів близького міста і було одразу дуже зрозуміло, чому море називається Мармуровим. "Святий Нікола" стояв над затокою – іноді повз нього проходили човни та невеличкі яхти, з них вітер приносив голоси й нічого більше.

Вночі в гаряче повітря з кімнат випливали шепіт і видихи щемких ласк, стримані стогони та скрипи. Лише наступного дня ми зустріли перших окрім нас пожильців. Це була красива туркеня з парому, вона зворушливо, всім тілом тулилася до високого старшого європейського чоловіка. Вони майже одразу поспішили загубитися в плутаних зелених переходах між терасами схилу. Я ще тоді згадала її погляд на паромі – погляд очікування, зосереджений, уважний, обережний погляд когось, хто обрав собі не найпростішу історію.

В сутінках ми побачили двох інших, темні напружені силуети закінчували довгий поцілунок. Чоловік помітив нас і затулив жінку собою, а тоді вони швидко відступили в непроглядну тінь якогось розлогого запашного куща. Наступного ранку ми вперше поїхали зустрічати коханців.

Вони так рішуче сходили з паромів, чоловіки та жінки, переважно старші за нас. Ловити їх було просто, ніби ошалілих від шторму крабів. Треба було просто ставати знову й знову в чергу до візків.

Я теревенила, весела дурепа, голосно і безжально перекручуючи мову, а вони чули слова "Святий Нікола" і просилися в наш візок. Мало з кого з них вдавалося витягти навіть кілька слів, ніхто не підтримував розмову, але були якісь особливо вдячні, ніби їм зовсім нестерпно було їхати туди насамоті. Годинами потім ми сперечалися, хто до кого приїжджав, видивляючись тіні та силуети на чужих причалах. Дуже рідко ми зустрічали бодай когось в пансіонаті. Навіть сніданки гладенький, вилизаний сонцем турецький хлопчик, здавалося, подавав лише для нас, нічий більше дріб’язок на чай не дзвенів в його фартушку.

В більшості вони виглядали такими розгубленими. Мені подобалося сидіти вночі на причалі і довго розмовляти про те, чи думають вони, що роблять. Чи міряють це своїми різними релігіями й традиціями. Чи легко їм буде з цим жити. Чому вони аж отак ховаються. І чи роблять вони щось погане. Чому вони, врешті, такі беззахисні. Він дивився на мене широко відкритими очима, як на дитину, котра ставить незручні запитання, й хитав головою: ніколи, казав він, ні перед чим ти не будеш більш беззахисним, аніж перед собою; але забудуть все швидко, не переймайся за них так, всі все забудуть й не будуть більше ані розгублені, ані беззахисні.

Іноді ми бачили на пристані тих, хто від’їжджав. Коли вони побачаться знову? – питала я, вже починаючи вигадувати про них довгі, щемкі історії, а він відповідав просто – Ніколи. Від’їздили пожильці "Святого Ніколи" з розслабленими обличчями, акуратно вбрані, майже не засмаглі. Ми йшли ловити нових.

Потім травень скінчився, і Буюкаду заполонили дачники, діти, яхти, собаки, пляжні яскраві м’ячі, велосипеди, запахи їжі, повітряні змії. Вони перестали приїздити. Ми не були коханцями, але залишилися в "Святому Ніколі" ще на кілька днів. Потім, мабуть, він так і стояв порожній до кінця літа.