Маленька пивоколісна пригода недіаспорних канадійців у Києві

Нещодавно у Льові мені довелося познайомитися з парою канадійських велосипедистів, що вирішили за два роки об’їхати весь світ.

Почавши в Мароко, за кілька місяців добралися й до України. Велосипедисти не професійні, на початку подорожі взагалі були веселими товстунами, зате на момент зустрічі дівчина хвалилася, що таких м’язів на її ногах ще світ не бачив.

Втім, на занадто здорвому способі життя ця парочка вирішила не зациклюватися. Та й хто встоїть перед дешевим українським пивом? Ніхто — це вам скаже кожен ППСник, що приймає таких от громадян, що сидять собі в парку на бордюрі й задоволено поцмулюють холодне пивко після спекотного літнього дня.

- Ваші документи, - чемно й нерозбірливо вимовивши своє ім’я і титул, попросив міліціонер канадійців.

Ті самі канадійці. Фото автора

Темний парк. Якийсь зачинений чи то кіоск, чи то літній бар, незрозумілою мовою написаний протокол і міліціонер, що англійською хіба Робі Вільямса в душі наспівує. Зате недвозначно натякає на інвестицію в економіку країни, що розвивається:

- Слухай, - каже коп, - пиво в Україні — ноу-ноу-ноу. Треба писати протокол. Платити штраф. Давай писати.

І дістав кулькову ручку з течки. Навколо — ні душі. Лише повний місяць кидав оком на страшний злочин і підготовку до його покарання.

Тут канадійцеві почало здаватися, що все це попахує фейком. Мало хто тут ходить, купивши в секс-шопі костюм укранського копа. Треба якогоь підтвердження, чи що.

Тож події починають розвиватися цілком у дусі сіткому.

- Я хочу більше поліцейських, - каже велосипедист.

- Більше поліцейських?! - не йме віри міліціонер, для якого вже один поліцейський в очах Раяна мав би значити "гроші", а більше поліцейських, то що? Більше грошей?!

- Саме так. Я хочу багато поліцейських.

Трохи почухавши натиснуту фуражкою голову, молодий міліціонер поправив те, що сумнівно нагадувало погони на плечах того, що канадієць вперто називав "футболкою". За кілька хвилин на задньому дворі кіоска (саме так описував канадіць те, що міліція видавала за "відділок, який чогось не працює саме зараз") з'явилося ще трійко правоохоронців, старших і з вусами. Всі були чимось не вельми втішені. Що тут у вас, мовляв, давайте вже скоріше, вічно з цими іноземцями "нєпонятлівими" довго треба морочитися.

Інземців з їх велосипедами вирішили розділити. Дівчину і два велосипеди — в один "бобік", хлопця — в інший. Чомусь більш платоспроможним, а значить, відкритим до діалогу, видавася саме він.

- Значить так, - ламаною англійською пояснював сержант-петренко, - я або писати протокол і тебе депортувати, або ти робити мені подарунок і йти.

- Який подарунок? - поцікавився доброю англійською велосипедист.

- Маленький, - не моргнувши оком, скромно вточнив міліціонер.

І написав на витягнутому з течки аркуші цифру — 10 000.

Канадієць засміявся. Щиро, бо наївність українського вартового громадського порядку зворушила його: невже пересічний велосипедист справді може мати в кишені десять тисяч гривень? Та ж вони безсовісно випиратимуть з його аеродинамічних форм!

Жоден м'яз не здригнувся на лиці українського міліціонера. Він мовчки написав іншу цифрру — 7500. Сезон знижок, як не як. Велосипедист так само мовчки похитав головою. Міліціонер зітхнув і написав взагалі вже смішну ціну — 5000.

Тоні, дівчина велосипедиста, котра на момент візиту в Україну й так вже втратила порівняно з Канадою 15 кілограм, починала серйозно нервувати. Що він там робить із міліціонером, сам на сам у машині?

- Мені треба в туалет, - спробувала вона донести до свіомості того, хто стеріг її. Міліціонер зробив невизначений жест — чи то англійської не знав, чи де найближчий туалет, бо сам грішним ділом ходив у кущі.

І Тоні пішла в туалет просто за міліцейською машиною, що, за її словами, не дуже сподобалося міліцонерові, який її стеріг. А інший, котрий саме вів ділові переговори приводу ціни за недепортацію, театрально газонув на нейтралці — а ну, ми зараз завеземо твого коханого бозна-де, у якийсь чорнобиль?..

(В Чорнобилі канадійці вже щойно побували, по 100 євро за душу екскурсанта, і з приводу побаченого якраз і пилося те горопашне пиво).

Торги тим часом досягли крайньої точки. "400" - написав міліціонер, до котрого в дитинстві не доходив Дід Мороз, і дав зрозуміти, шо ні копійкою більше він не поступиться.

Раян дістав з гаманця все, що в нього було — 300 гривень по сто і 50 дрібними. Простягнув міліціонерові. Міліціонер відрахував собі три крупніші купюри і гордо віддав "здачу".

- Дякую! - канадієць був явно заскочений таким чи то благородством, чи погордою до дріб’язку. А міліціонер з почуттям виконаного обовязку, як той Петрик П'яточкин, шморгнув вдоволено носом.

І всі лишилися щасливі — українська міліція зі своїми чаєвими, канадійські велосипедисти зі своїм пивом. (Котре їм, доречі, віддали).

- Ти знаєш, - казали вони мені потім, - в нас було таке явне відчуття, що ця ваша міліція щиро за нас переживає, і їм було так само смішно, як і нам.

Ага. Шкода, поряд не проходив кастинг-директор Камеді клабу. Зате канадійцям запамятається Україна як країна співчутливої веселої корупції.