Українське кіно: між локальним та універсальним

Національний конкурс та "Українські прем’єри" - дві програми цьогорічної "Молодості", де можна було побачити та оцінити українське кіно на черговому етапі його розвитку.

Власне, і сам розвиток, і сам цей етап залишаються цілком невідрефлексованими величинами; загалом складається враження, що вітчизняний кінопроцес формується стихійно, без очевидного плану чи оприлюдненої програми. І теперішній його етап – лише чергова демонстрація можливого потенціалу – і технічного, і мистецького, і комерційного.

Підтвердженням цьому є доволі розмаїта конкурсна та позаконкурсна програми, які виказують багатьох, якщо не всіх учасників сучасного українського кінопроцесу. І тут, крім держави, яка сьогодні спонсорує набагато більше фільмів, ніж у минулі роки, достатньо багато стрічок, створених через приватне фінансування.

Власне останні і вселяють у мене надію, що, так чи так, але українське кіно житиме – нехай і в аматорських спробах, разових пориваннях ентузіастів та дебютах без продовження.

Кіно та українці

Якщо схарактеризувати наше кіно загалом, то на сьогодні це виробництво без прокату. Фільми просто не доходять до глядача. Невідомо, чи страждає від цього сама публіка, проте кінематографіст мав би потерпати однозначно, адже він не отримує зворотного зв’язку, необхідної реакції, отже подальшого імпульсу для творчості.

Сьогодні потуги фільмарів доступні обмеженій аудиторії, як правило, фестивальній. Навіть коли картина виходять у відносно широкий прокат, її мало хто поспішає дивитися. Чому сьогодні це так – потрібно ще досліджувати, але у мене є своя версія і своя претензія до українського кіно.

Вона така: українським кінематографістам поки що нема чого запропонувати вітчизняному глядачу. Більшість фільмів не містять у собі ні впізнаваного контексту, ні цікавих персонажів в усіх сенсах цього слова, ні актуальних конфліктів, якими живе більшість співгромадян.

Не може наше кіно стати також місцем втечі від реальності. Фільмувати казки голлівудського штибу у нас не вміють в принципі, проте важливішою за технологію є сама віра у можливу казку на українському ґрунті. Вітчизняна реальність настільки дискредитована, що не може стати підставою для щасливого фіналу у звичних голлівудських проявах. Супергерой тут не врятує скривджених, а Попелюшка не стане принцесою.

З іншого боку, цілком очевидно, що у нас живе безліч успішних та щасливих людей, які змогли обернути обставини на свою користь, поміж нас є свої герої (і антигерої) та Попелюшки і злі відьми, проте українське кіно поки що нерішуче зупинилося перед триметровими парканами умовної Конча-Заспи і боїться заглянути за них, так само, як воно уникає персонажів, які пропонують альтернативу існуючому стану речей.

(Відтак найяскравішим фільмом-симптомом сучасного українського кіно залишається поки що "Відкритий доступ", де подібне поривання принаймні якось артикульоване. Важливо також, що цей альманах продовжує демонструватися в альтеративний спосіб і не загубився серед репертуару українських кінотеатрів. Проте мова сьогодні не про нього).

Карта і територія

І все ж, чи є різниця між фільмами, профінансованими державою та приватними проектами? Частково так. Різниця насамперед у тому, що проплачені державою фільми можна віднести радше до традиційного некомерційного, ніж до нового, жанрового та комерційного кіно.

Вочевидь, що всі ці терміни дуже умовні, проте і "Помин" Ірини Цілик, і "Красна Маланка" Дмитра Сухолиткого-Собчука, і " Уроки української" Руслана Батицького, так чи інакше, проте співвідносяться з традицією українського кіно більше, ніж інші фільми.

Кадр з фільму "Помин"

Якщо дивитися саме на них під кутом зору вже згадуваного контексту, то цілком витримує той критерій хіба "Красна Маланка", яка розповідає локальну історію, причому торкається не тільки і не стільки якогось етнографічного складника, скільки зачіпає багато інших тем, які невільні від самої події, свята Маланки, і у якому можуть себе відшукати не тільки місцеві мешканці-румуни,але й українці.

Взагалі "Красна Маланка" стала для мене не просто найкращим українським фільмом програми, але і новим словом для вітчизняного кіно. Режисер у цій картині вдало збалансував естетичний чинник із соціальним та етнічним. Тут відсутнє відсторонене милування народними звичаями, абстрактна відірваність від реалій, якими живуть усі ці люди. Сухолиткий-Собчук зумів показати окремий світ, населений дуже свідомими людьми з чіткою національною, соціальною та політичною ідентичністю. До нього у нас не було схожого фільму, бо завжди знаходилися способи вилучити бодай частину реальності на користь естетики чи політичних потреб.

Ще один фільм, створений цього разу приватно, справляє подібне враження. Це – "Повернення" Олександра Ратія. По-суті, це монолог молодого чоловіка, який опинився не зі своєї волі (народився та виріс) у Лисичанську Луганської області, до якого він вряди-годи повертається, аби розповісти історію свого там життя.

Це дуже похмура та виразна історія, якій, як на мене, найбільше не вистачає діалогу, ще одного голосу, який міг би якось опонувати авторові фільму, виправдовуючи місцевий спосіб життя. Тому фільм сприймається радше як лірична сповідь, ніж "повноцінне" кіно, але це приклад того, як камера та герой невіддільні, як фільм та особистий досвід – тотожні одне одному, причому цей досвід не стає ні об’єктом суто естетичного милування, ні об’єктом ностальгії. Лисичанськ нікуди не дівається, скільки його не покидай.

Інші картини роблять регіональні моменти більше тлом для особистих естетичних та ліричних висловлювань, ніж демонструють їхню самодостатність. І "Уроки української", і "Помин" - кожен по-своєму цікавий та виразний фільм, але у картині Руслана Батицького на перший плани виходить візуальне рішення, а у фільмі Ірини Цілик - емоції героїні, яка опиняється перед між власним минулим та непевним майбутнім. Сама реальність українського Донбасу та українського села не є основною темою цих фільмів.

Те саме можна сказати і про "Дорогу" Максима Ксьонди, яка могла би стати проривом для жанру українського фільму дороги, якби не умовності, на яких побудовано сюжет. Фільм описується як мандрівка сина до батька, власне, з Києва до Полтави, проте вона слабко вмотивована. Хоч автор і твердить, що це історія про мандрівку сина до батька, на екрані ми бачимо, що поїздка була у першу чергу ініціацією, інспірованою ровесниками хлопця, ніж чимось іншим. Тому стосунки хлопця з його рідними виглядають штучно допасованими до ситуації. Крім того, сама поїздка на інвалідному візку, причепленому до фури, яка дуже технічно та винахідливо знята, викликає сумнів своєю вірогідністю.

[L]Власне цей фільм багато в чому показовий для сучасного українського кіно, яке впевнено володіє технікою, проте абсолютно не переймається змістовною частиною.

Симптоматичною, але з іншого погляду, можна назвати і стрічку "Жінка-банкомат" режисера Акіма Галімова (продюсер Наталка Якимович).

Це телевізійний проект каналу "1+1", який уже демонструвався в ефірі. У ньому йдеться про українських заробітчанок в Італії та їхні стосунки з залишеними в Україні дітьми. На тлі інших українських фільмів, стрічка відзначається впізнаваним контекстом і персонажами, виписаним та доступним сюжетом, зрозумілими приватними історіями та чітко розставленими акцентами.

Проте уся ця реальність, як на мене, проаналізована трохи застарілим інструментарієм. По-перше, непропорційно великою видається емоційна складова історії, по-друге, у фільмі нема ширшого контексту, бо Україна далеко не перша країна, звідки вирушають заробітчани, залишаючи своїх дітей на родичів. Чи справді такою травматичною є ця ситуація, як про неї прийнято говорити? Чи, може, у такий спосіб проявляються нові часи, на які ми реагуємо стереотипно, з традиційних позицій, які давно втратили актуальність ? Зрештою, конфлікт між батьками та дітьми був завжди, просто по-різному проявлявся.

Самодостатнім, симпатичним та показовим видався мені фільм Романа Бондарчука "Кафе "Вояж". Тут показаний цікавий персонаж, чия ідентичність видається універсальною для українця середніх років, який втратив свою радянську сутність, проте не набув якоїсь нової, тому перебуває у стані своєрідного транзиту з минулого у майбутнє. Подібний герой дуже вдячне поля для експериментів, його жива та дуже пластична натура може творити цікаві мистецькі та суто буттєві форми. Я сподіваюся на продовження.

Перемога уявного

На іншому полюсі знаходяться українські картини, які важко ідентифікувати з погляду їхньої приналежності до вітчизняного контексту, оскільки вони оперують дуже умовними соціальними і навіть кінематографічними матеріями, перебуваючи у своєрідному віртуальному просторі та часі.

Я кажу про стрічки "F63.9 Хвороба кохання" Дмитра Томашпольського і Олени Дем’яненко та про "Вихідні з колишньою дружиною" Даміра Єналієва. Взагалі "Хвороба кохання" - одна з найдивніших стрічок українського кіно за всю його історію. У фільмі йдеться про лікаря-венеролога Алєксандру Львовну, яку запрошують поставити діагноз космонавту Чайці, у якого після повернення з космосу виявили венеричне захворювання.

Ситуація у фільмі,зрештою, з’ясовується, але уся ця історія, увесь антураж фільму викликають подивування, навіть когнітивний дисонанс, починаючи від українських космонавтів (де вони їх знайшли?), закінчуючи французькою акторкою у головній ролі лікаря-венеролога. Вочевидь трактування цього фільму потребує додаткового коментаря з царини кінофантастики, де цілком припустимі подібні сюжети. І все ж фільм, як на мене, виглядає запізнілим коментарем до давно втраченої реальності.

Так само важко ідентифікувати стрічку "Вихідні з дружиною", яка створена фактично у форматі телевистави. Дія тут відбувається у двох локаціях, персонажі довго розмовляють між собою, проте ці розмови не дають жодної нагоди дізнатися, що то за люди перед нами, відкіля вони і чого прагнуть. Фільм представляє дуже поширений у нас різновид кіно, у якому все настільки умовно та самодостатньо, що воно не потребує навіть глядача.

У національному конкурсі був схожий фільм – "18+" Романа Бровка. Історія про цнотливу україномовну студентку, яку штовхає на авантюрні кроки її розкута російськомовна сусідка, не тільки умовна своє ситуацією та лабораторними персонажами, а також і своїм сюжетом. З іншого боку, запит на подібне кіно існує, чому доказом є успіх "Сватів".

Цікавою з цього погляду мені видається стрічка Дмитра Мойсеєва "Такі красиві люди", яка брала участь у міжнародні конкурсній програмі. Фільм розповідає про любовні переживання рибалки Марти, яка живе на азовському узбережжі та потерпає від самотності. Одного дня вона знайомиться з івано-франківським письменником Іваном, з яким у неї зав’язується непростий роман. Сама по собі подібна історія цікава та навіть перспективна: локальні герої (найвідоміші українські письменники, як відомо, з Франківська), морське узбережжя, усі туристичні принади. Сюжет можна розвернути в усі боки і створити кіно різних жанрів: від легкої комедії – до драми у скандинавському дусі. Схоже, що режисер обрав останню версію, бо навіть море у нього якось надто вже безрадісне.

Але річ не у жанрі, виборі інтонації оповіді чи візуальному складнику. Справа у самих персонажах, яким дуже мало довіри. Вони такі самі умовні, як і герої телевізійних мелодрам. Сумнівним видається увесь їхній спосіб життя та існування у кадрі. З не дуже зрозумілих причин вони надто інтровертні та закриті. Водночас сам фільм вправно уникає локального контексту, наприклад, Франківськ у картині цілковито відсутній, відтак він сприймається, як ще одне безлике місто у безликому просторі.

Жанрові спроби, сировина та фактура

Класичне українське кіно в Україні сьогодні надихає мало кого. Кінематографісти орієнтуються на зарубіжні зразки. Насамперед формальні. Вдалим прикладом подібної адаптації мені видається "Найбільший теніс" Клима Козинського. Перед нами вправа на тему кримінального кіно у стилі Ґая Річі чи навіть Квентіна Тарантіно. Тут діють троє персонажів, відповідно озвучено три версії подій і наявний несподіваний фінал.

Знято все це фактично в одній локації – у підземному гараж, де стрічаються твоє спільників, які мають передати гроші впливовому бандитові. Грошей у них нема і вони намагаються придумати історію, яка б пояснювала цю ситуацію. Оскільки сюжет фільму цілком абстрактний, так само, як і персонажі, то тримається вся конструкція винятково на умовних масках героїв та винахідливості драматургічних ходів.

Сильним боком цього фільму мені видається синтез двох видів зображення, мальованого, стилізованого під комікс та власне кінематографічного, ігрового. Я розумію, що перше не тільки відсилає до відповідної естетики, але й виникло через недостатнє фінансування, проте такий варіант оповіді історій мені видається не просто прийнятним, але й своєрідним рятівним колом для сучасних кіноаматорів.

І все ж більшість українських стрічок поки що можуть тільки оперувати не стільки якимось притомним художнім задумом, скільки здатні постачати на екран насамперед кінематографічну сировину: цікаві місця, колоритних персонажів чи якісь екзотичні ситуації, як, наприклад, стрічка "Відкритий урок" Наталії Машталер – мила замальовка про українських міліціонерів, які напередодні "Євро" вчать англійську мову.

Подібна картина демонструє, наскільки українське кіно далеке від реальності навіть з погляду суто антропологічного. У "Відкритому уроці" продемонстровано безліч впізнаваних зразків місцевої людності, яка практично ніколи не потрапляє на кіноекран, хоча саме вона і складає більшість українців.

Нова відвертість

Ще дві стрічки національного конкурсу можна назвати новаторськими для українського кіно. Це "Між нами" Катерини Горностай та "Канікули" Марини Степанської. Перша заявлена як документальна стрічка і розповідає про любовний трикутник: чоловіка, його ровесницю-дружину та її старшого коханця. Зрештою, фільм досить ощадливий щодо відвертості, тема адюльтеру тут тільки позначається, а самі стосунки, зрештою, обмежуються сімейною парою, яка показана здебільшого у побуті. Коханець представлений статичними планами та кількома реченням, про контекст яких можна тільки здогадуватися. Відтак фільм видається надто аутичним, більше орієнтованим для домашнього архіву, ніж для ширшої аудиторії.

Натомість стрічка Марини Степанської набагато відвертіша і є поєднанням ігрового та документального кіно. У фільмі показано пару молодих людей, які прибувають у неназване поселення, ймовірне, рідне містечко хлопця, де вони проводять літні канікули. Ми бачимо цікаву динаміку стосунків – від конфліктів, які виникають внаслідок побутових непорозумінь та різниці у темпераменті, до перших ознак взаєморозуміння.

Як на мене, дотепер в Україні не було подібних фільмів, де молоді люди заявляли б так відверто про своє особисте життя та свої стосунки, а також демонстрували настільки невимушено власне тіло. Цілком можливо, що саме такого типу фільми, у яких поєднаються інтимність та локальний контекст, і зможуть дати українському кіно нову модель для його подальшого розвитку. До якого, сподіваюся, долучиться також глядач.