Повертаючись до Запоріжжя

Вперше я тут був, страшно сказати, 25 років тому. Інше життя, інша країна. Якісь козацькі святкування, веселі натовпи у вишиванках, запорожці в бутафорних шароварах на конях, національно-визвольні змагання, самвидавчі газети за ще радянські рублі, "Відродження нації", Драч із Павличком, люди, які стоять на вулиці Запоріжжя й скандують: "Яворівський – президент!".

Цікаво, сам Яворівський усе це згадує? Пам’атаю безкінечну демонстрацію, що рухалася широким сонячним проспектом, коли раптом на балконі одного з домів з’явився череватий пенсіонер із червоним стягом. Після чого натовп завівся й довго не заспокоювався, щось скандуючи й вимагаючи, аж пенсіонер не витримав і забрався геть.

"Імперія зла" доживала останній рік, в повітрі було багато сонця й співу, всім паморочилося в голові від запаху свободи, прекрасне почуття, після якого потім довго відходиш, зіткнувшись із жорсткою, але такою справедливою реальністю.

Скільки потім був у цьому місті, взимку, по весні, під дощем і снігом, а все одно воно асоціюється з сонцем і літом. І жодні заводи з їхніми димами, жодні проблеми з екологією не переб’ють цього відчуття сонця. Маємо ж ми право на свою суб’єктивність, хіба ні?

А ще, звісно, повертаєшся не так до міста, як до окремих людей – яких знаєш, яких любиш, про яких згадуєш. І навіть коли вони зникають, коли йдуть від нас, переходячи на інший бік світла, все одно – приїжджаючи до міста, в якому вони жили, в якому ти з ними бачився, ти думаєш про них, подумки говориш із ними, розумієш, що так чи інакше приїхав саме до них. Для мене такою людиною в Запоріжжі був Костя Іссерт.

Скільки сиділи в його бібліотеці, скільки розмовляли, скільки людей було довкола. Ось нині його немає, а все одно приїздиш сюди й думаєш передусім про нього, відчуваючи цю відсутність, порожнечу в повітрі, нестачу чогось надзвичайно важливого.

Пам’ятаю, як зідзвонювався з ним в його останні дні, так само про щось говорили, ніби все гаразд, ніби все нормально, хоча зрозуміло було, що нічого нормального, нічого доброго, все погано, все дуже погано. Але принаймні лишається ця пам’ять, ці спогади, міста, до яких далі повертаєшся, спільні знайомі, з якими далі спілкуєшся.

Ось, скажімо, з Максом мене познайомив саме він. Тепер ми сидимо в пабі й говоримо про політику. Ясно, що про політику, про що ж іще. Розпитую його про ахметовські заводи, як там настрої, питаю, чи змінилось ставлення до господаря. Та де, - відповідає Макс, - нічого не змінилось. Люблять, цінують, поважають. Він же їм бабки платить, він же господар. Тут більшість таких, - пояснює Макс, - всі ці прапори, патріотизм, вишиванки – лише видимість. Не дай бог зміниться ситуація – ніхто не знає, як відреагує населення.

Рання весна, сонце прогріває парки й двори, місто прокидається й починає жити своїм звичним життям. Двірники, що метуть вулицю, пенсіонери, що в супермаркеті вистоюють чергу за крупами, робітники, що добираються громадським транспортом на свої стабільні робочі місця, де їм платить бабки господар - залишаєш місто, залишаєш друзів, домовляєшся з ними про щось на майбутнє. Головне, думаєш, аби не змінилася ситуація, головне, аби з ними все було гаразд.

Ранковими хідниками приречено бредуть школярі, поспішають на перший урок. Тягнуть на спинах важкі ранці. Ніби листоноші, що розносять вітальні телеграми.