Культурна дипломатія: як це працює у Швеції і не працює в Україні
Минулого тижня з публікації на Європейській правді ми в Українському інституті у Швеції дізнались про ідею Міністерства культури України створити Український інститут.
Оскільки історія, яку оповідає заступник міністра, починається саме з нас, я, як частина цієї ініціативи, не могла не відреагувати.
Лютий 2014 року назавжди змінив моє життя. Жертви, на які пішли люди заради можливості бути вільними та самостійно обирати шлях розвитку своєї країни, – не можна порівняти ні з якими особистими перемогами чи матеріальною успішністю.
Це момент, коли розуміння того, що я – українка, водночас, викликає гордість за свою країну, вдячність побратимам за відвагу та самовідданість і спонукає до негайних дій.
Це відчуття особливо загострене, коли живеш закордоном, а отже не можеш бути на місці та фізично допомогти. Тоді мобілізуються всі ресурси, знання та професійні навички, аби робити все що, в твоїх силах та можливостях, аби відкрити іншу Україну для світу, – розповісти історію народу, яку майже ніхто не чув до цього.
Саме за таких умов та подій взимку 2014 року зародилась ідея – а навесні і відбулося створення, – Українського інституту в Швеції.
Ініціатором організації стала всесвітньо відома українсько-шведська піаністка Наталя Пасічник, котра понад 20 років живе між Швецією та Україною та гастролює в усьому світі.
До Ради директорів також увійшло дві українки та двоє шведів, котрі разом чітко сформулювали цілі та засади роботи організації. А саме – відкриття та просування української культури для шведської та міжнародної спільноти.
Крім того, ми мали на меті створити реальні працюючі механізми для культурної дипломатії, аби – якщо наша модель спрацює – стати одним із прототипів для глобальнішої моделі української культурної дипломатії, разом із багатьма іншими громадськими ініціативами, котрі після Революції Гідності працювали над тим самим.
Новину про запуск Українського Інституту від Міністерства Культури ми дізналися із статті Пана Вітренка наприкінці минулого тижня.
Ми не були запрошені до цієї роботи, на жодному з етапів, хоча і неодноразово висловлювали інтерес.
У статті заступник міністра культури, Андрій Вітренко, згадує про підписаний з Українським інститутом у Швеції Меморандум як "жест політичної підтримки та вдячності". Робота з підписання документу зайняла в цілому близько року і не була легким процесом.
Адже механізми співпраці з такими акторами як ми в України фактично відсутні.
Він згадує і про неспроможність фінансової підтримки таких ініціатив як наша, використовуючи це як аргумент на користь якнайшвидшого створення Українського інституту.
Однак якщо розглянути те, що зробили ми за півтора року та яких результатів досягли без копійки з державного бюджету, постає питання: чи потрібно взагалі починати з будівництва нової бюрократичної машини, до кінця не знаючи, як і за який кошт вона працюватиме, коли можна можна запустити пілотну мережу з тих, хто уже працює? А тоді за підсумками і досвідом певного періоду говорити про повномасштабний Український Інститут.
Лише за півтора роки силами Наталії та Ольги Пасічник відбулося грандіозне відкриття Інституту в одному із королівських театрів Стокгольма в День незалежності України. Понад двісті гостей чи не вперше почули твори українських композиторів. Серед гостей— посли і тимчасово повірені України, США, Молдови, Угорщини, Румунії, Болгарії, Литви та Грузії. Благодійний концерт відвідала і принцеса Крістіна, сестра короля Карла XVI Густава.
Далі відбулась низка концертів по всій Швеції; участь у підготовці вечора української поезії на Міжнародному фестивалі поезії у Стокгольмі; презентації першої книги Історії України шведською мовою.
Навесні відбувся перший у Скандинавії Фестиваль українського кіно, котрий відкривала Міністр Культури Швеції Аліс Ба Кунке.
Результатом співпраці з Міністерством Культури стало надання нам навесні 2015 року мандату представляти Україну в Об'єднанні інститутів культури країн Європейського Союзу в Швеції EUNIC (European Union National Institutes for Culture).
Мандат наглядового члена був вперше наданий українській організації. Це означає, разом із культурними інститутами країн ЄС ми беремо участь і співорганізовуємо культурні події у Швеції - презентуючи українські культурні надбання як частину європейської культури.
За останні півтора роки у царині культурної дипломатії не відбулося відчутних змін, котрі вилились би в конкретні дії, а не лише чергові плани створення Українського Інституту на папері.
Адже якщо люди, які реально займаються культурною дипломатією в теперішніх реаліях, мають досвід і знання, не були залучені до створення концепції, то постає питання про цінність документу, який береться за основу подальшої роботи.
Питанням залишаються пріоритети Міністерства Культури. Чому б не почати з підтримки пілотної моделі, яка вже працює? Чому не спробувати різні механізми співпраці, зокрема, і з нами. А вже тоді будувати Інститут у всьому світі.
Мета для кожного із акторів цього процесу повинна бути єдина – просування нового обличчя і культури України.
Тоді і консенсус і механізми запрацюють.
Ми повинні запрацювати як єдиний механізм, як команда, котра має єдину спільну мету – адже ані часу, ані ресурсів немає, аби вирішувати, хто в цьому процесі головний.
Анастасія Кльонова з 2013 року Координатор міжнародних проектів в сфері освіти, молоді, підприємництва та ринку праці в Організації "Об'єднання північних країн" в Швеціі. Віце-директор українського інституту в Швеції, громадської організації засновоної в 2014 році. Випускниця Інситуту Міжнародних Відносин, КНУ ім. Шевченка. За спеціальністю дипломат- політолог. Випускниця Університет міста Карлштад, Швеція за спеціальністю Глобальні комунікації.