Романтики. До проблеми витоків війни взагалі й "гібридної війни" зокрема
…Офіцер весело всміхнувся до Ральфа:
– Ми побачили ваш дим. У вас тут війна, чи що?
Ральф кивнув головою...
Вільям Голдінг, "Володар мух"
Це діялось далеко звідси. Близько 10 тисяч кілометрів на схід-північний схід. По прямій, якщо рахувати від Києва. Отож, слід додати іще п'ятсот від Києва до Львова, де я зараз перебуваю.
Сьогодні ці землі вважаються Російською Федерацією.
Проте колись там, берегом Тауйської губи, мешкали коряки. Пізніше евени, які прийшли з глибини країни, з тайги – і одних знищили, а решту потіснили далі на північ уздовж Охотського узбережжя. Отже, це вони заснували селище Армань, від евенського "анманра" – "джерело", у гирлі однойменної річки, і селище Ола, від спотвореного евенського "олра" – "риба"; хоча інші кажуть – від "кола", що по-евенські значить "ковш"; а іще інші вказують на коряксько-чукотську основу "-куул/-коол", себто потік, "ріка".
А Тауйськ, Тауйський острог – заснував Михаїл Стадухін, помор і "землепроходец" з Московії, у 1653 році.
У часі нашої оповіді районним центром була і є Ола. На той час, коли там жив я, усе це мало назву РСФСР – Магаданска область.
Я також люблю казати, що виріс у віддалених російських колоніях на Крайньому Північному Сході Азії. Насамперед тому, що є романтиком, і таке формулювання імпонує мені з природи. А втім, гадаю, це доволі правдиве визначення й поза тим.
Увесь цей край в цілому суттєво відрізнявся від давніше "освоєнних" Сибіру та південної половини Далекого Сходу.
Питомо переваживши тубільців, європейське населення сконцентрувалося у селищах повздовж двох трас – Магадан-Талон та Колимської – і не мало тут ще жодного коріння. Усі ми були приїжджими заробітчанами, привабленими північними "надбавками". До старожилів належали хіба поодинокі спецпоселенці, які не мали права повернутися "на материк".
Я і мій друг – ми були індіаністами.
Спочатку просто захоплювались. А тоді друг – бо це він читав разів у три більше од мене й складав інтелектуальне ядро нашого "племені" – розповів про фермерів-індіаністів десь з Алтаю, про яких вичитав у газеті "Пионерская правда". То були вже роки Перебудови, і можна було бути однаково й фермером, й індіаністом.
І ми із ним вирішили, що станемо займатися чимось подібним, коли подорослішаємо. Пізніше, щоправда, передумали й мали намір вивчитись на мисливствознавців (там усі говорили російською, і ця професія звучала як "охотовєед").
А іще раніше, іще до індіанців, протягом цілого раннього дитинства я мав твердий задум стати морським офіцером, а бабця-сусідка часто повторювала, що в мене військова постава.
Урешті, обидва ми поступили на історичний. Тільки я у Львові, уже в незалежній Україні – а друг в Іркутську, в Російській Федерації. Тому що його батько етнічний росіянин, а мати росіянка наполовину, а наполовину татарка. Тільки не з Криму, не з Волги, і не з Західного Сибіру, – його бабця мешкала у Бішкеку, в Киргизстані. І в друга була неабияка реліквія як на нас, індіаністів – справжнісіньке орлине перо, яке він підібрав на березі озера Іссик-Куль. (Хоча тоді, коли він це зробив, Бішкек називався Фрунзе, а Киргистан – "Киргиская Советская Социалистическая Республика").
Історія, про яку тут ідеться, відбувалася навесні 1990 року. Було нам тоді вже майже по 14, і ми навпомацки вступали у доросле життя. Тим більше, що й в СРСР настала була доба емансипації – сексу, кунг-фу й "повернення живих мерців".
Наш індіанізм виражався у читанні книжок, малюванні сцен з індіанського життя (переважно військових), походах до лісотундри, де ми, зокрема, поза людські очі, могли розмальовувати обличчя й вставляти пір'я у волосся. Ну й, головним чином, в іграх – іграх у війну.
Війну не лише індіанську. З нас насміхалися інші хлопці – і з тих кпинів ми, звісно, ж не раділи, але що поробиш, це були тільки прикрі побутові моменти. Ми ж були романтиками. І тепер, з відстані часу думаю, що й вони теж.
Вони жили на вулиці Гагаріна, що складалася з типових кубічних двоповерхівок і починалася позаду мого обійстя. І не раз вже й до того зав'язували зі мною бесіди. Дивні такі розмови, природу яких розумію також тільки тепер, з віком.
Вони знали, наприклад, що, окрім індіанізму, ми займаємось природоохоронною діяльністю.
Це було, щоправда, радше декларацією, аніж реальною дією – моя ідея, бо іще геть малим я купляв набори поштівок з тваринами занесеними до Червоної книги, з циклу "Их надо спасти", і екологією зацікавився одразу, щойно про неї почув.
А ці хлопці завжди казали що небудь таке ось криве, але щоразу знову приходили. Тому що їх вабило до нас. Але й роздирало – поміж життям "як всі" і романтикою.
І от, тоді вони теж прийшли.
Друг мешкав у сусідньому селищі Радужний, за 5 км, отож, спілкувався із ними здебільшого я сам. Зачали балакати, і якось, слово за слово, вийшли на те, що ми ось, мовляв, індіанці, а отже язичники – а вони, нібито, християни, бо ж і про християнство тоді вже говорилося вільно. Ніндзя-християни... І тому оголошують нам війну...
Ніндзя, до речі, як і кунг-фу, захоплювались і ми. Однак мене більше надили саме ніндзя – не бойова техніка, але їх майстерність лазити, стрибати й літати. Бо я й собі любив усюди залізти.
Проте, ніндзя – це нідзя, а індіанці – це індіанці. А війна – це війна. Навіть, якщо вона іграшкова.
Правила були простими. Дерев'яна зброя – списи, короткі дротики й ножі. Аби "убити", потрібно нанести удар в життєво важливо точку. Окрім голови – удари в голову траплялись, але як випадкові.
Згодом також хтось придумав "убивство" шляхом "удушення". Це коли зброї не було під рукою, хоча зазвичай тепер ми усюди, окрім школи, яка була поза грою, носили ножі при собі. Душити противника належалося якийсь час, за яким він не здасться. Утім, цей спосіб було застосовано лише раз – мною проти молодшого хлопчака з їхнього боку. Своєю чергою, легкою здобиччю для ворога став мій молодший брат, тоді як вік "убитого" на якість рахунку не впливав жодним чином.
Отож, урешті, сторони домовилися: про виведення з війни молодших; про заборону нападу на мене у моєму подвір'ї – після того, як насварилися батьки; про можливість "оживлення" "загиблих" – бо я саме прочитав відповідну брошуру із серії "Библиотека "Знание" про всілякі шаманські практики.
Рахунку це також не змінювало, але, якщо їм було байдуже, то для нас "смерть" спричиняла цілий комплекс проблем, від отримання нового імені й до поновної ініціації у воїни...
Так, ця війна мала облік. У ньому й був її сенс. Ми рахували здобуті скальпи.
Знімали їх своїми дерев'яними ножами (я навіть не думав, що ці спогади буде так важко писати) – а вони, зрештою, й собі почали знімати наші. Ніндзя-християни, що знімають скальпи. Нісенітниця? Але ті європейці, які отримували гроші за такі трофеї в Америці, теж були християнами...
А взагалі ця війна була схожа скоріше на вендету. Вони полювали за нами, ми полювали за ними.
Битва була тільки раз. На даху кочегарки біля моєї хати.
Вони заховалися на тому даху й тримали оборону. Сили були рівними, два на два – після виключення з гри двох молодших, у війні продовжувало брати участь п'ятеро: троє з їх боку й двоє з нашого – але їм завжди бракувало рішучості.
Оборони, власне, потребували тільки два місця – залізний комин зі східцями попід стіну та якась прибудова, що із неї також змога заскочити на гору.
І вони з тим не впорались. Другий одволікся на допомогу першому, що стеріг мене, і ми по черзі опинились на даху... Тим більшим було почуття прикрості, коли за кілька хвилин після цього успіху мій друг "загинув". Навіть у грі, можу запевнити, гинуть по-дурному, несподівано й невчасно...
Війна закінчилася з рахунком 20:20.
Ми не укладали миру. Просто того ж-таки року, 12 червня, я отримав важкі електроопіки при спробі вилізти на антену радіостанції серед лісу й потрапив до лікарні...
Але іще перед тим стався епізод, оповісти про який конечно. Того вечора їх зібралося троє, проти нас із братом, меншим од мене на шість років. Утім, позаяк діялося в мене перед обійстям, я із легкістю відбивався од них з висоти свого паркана. І відбивався би досхочу, та вони запропонували угоду – бій один на один.
Усі інші дали слово чоловіка – на тому домовились – що не застосують зброї, навіть якщо переможу я.
І ми билися з одним із них, а інший вколов мене у спину.
Я пам'ятаю той удар – не сильний такий доторк, вкрадливий. А може, то мені через адреналін так здалося?..
Потім вони пояснили, що давали слово не "чоловіка", а "чоловіки", чи "ку", чи то може "ке". Настільки безглуздо, себто, що у це важко повірити. Як і у нідзя-християн, або ж у совєтське православ'я. Або в десантників, які їздять на війну під час відпустки, абощо.
Хоча вони, цілком ймовірно, рахували це за військову хитрість...
Дмитро Єльніков, Львів, спеціально для УП.Життя