Берці, грушки і пожертва домом. Три особисті історії про "винуватців" війни на Сході

Бути меншиною – справа невдячна за замовченням. Навіть у цивілізованій Європі, де демократичні цінності панують не на словах, все одно кінцеве рішення за більшістю. Що вже казати про посттоталітарні суспільства, як наше.

Проукраїнські налаштоване населення східних і південних регіонів України стало меншиною двічі: вони є ворогами у себе вдома, де все ж таки більшість нафарширована кремлівською пропагандою по саме "не можу" – і, так само, їм не раді на "материковій" Україні, відмовляючи в праві на житло, роботу та елементарне людське ставлення.

Їм закидають, що "ви про@@али Донбас", звинувачують у війні на Сході. При цьому мало хто задумується, який відсоток уродженців тих регіонів воює на фронті, причому у якості добровольців.

Мій, здавалося б, простий як двері матеріал про проект "Я не моя прописка", спрямований проти дискримінації за ознакою прописки, із прозорим і очевидним меседжем "будьте чуйними до ближніх, не судіть на зовнішніми ознаками!" – спричинив несподіваний виплеск "праведного народного гніву".

Тож, без надії, що мене зрозуміють, розповім кілька історій з фронтового минулого. Про тих "наших", що лишилися "там".

Бо, власне, розповісти це – наразі єдино можливий спосіб їм віддячити за їхню активну позицію і підтримку.

* * *

У прифронтовому місті С. до нас із подругою підійшов чоловік із дівчинкою. Ми були у складі медичного підрозділу, котрий на той момент входив до ДУК ПС. До міста виїжджали з позиції по продукти й поповнення рахунків.

Чоловік спершу попросив дозволу сфотографуватися донці з нами. Поцікавився, чи ми з "Правого сектору". Почувши ствердну відповідь, тихо спитав, чи не треба нам літні "натівські" берці 40-го розміру. Мовляв, усю партію взуття роздав, а одна лишилася. Розмір був мій, і берців я не мала, тож ми помінялися телефонами. Дівчинка тим часом десь побігла і вернулася зі шкатулкою, повною рукотворних скарбів – плетених із резинок барвистих браслетів. Подарувала нам по одному.

Справа відбувалася у вуличній кав'ярні (там хороший wi-fi, і ми спинялися, аби відписатися рідним), де зібралася публіка з усього міста.

Маленькі прифронтові міста мало відрізняються від сіл: там усі усе знають одне про одного, і в "кращих" традиціях совка адепти "руского міра" не лінуються строчити доноси в ДНР на інакомислячих. Наслідки для останніх малоприємні.

Тож пояснювати, як ризикував чоловік, марно.

Ризикували й ми – адже історія знає випадки про мед із вибухівкою, отруєні продукти чи викрадення просто серед міста. Місцеве населення здебільшого посміхається людям у камуфляжі і з шевронами ДУК, каже "Слава Україні" – проте насправді підтримують українських бійців одиниці.

Коли ми приїхали до міста наступного разу, я набрала цього чоловіка. Він попросив за 10 хвилин вийти на трасу, до мосту. Під'їхав на автівці, передав чорний пакет і поїхав. "Не відкривай, це підстава!" – казали побратими, проте цікавість перемогла.

Ніякої вибухівки у пакеті не було, а були власне берці, котрі підійшли мені якнайліпше. А ще – балаклава, пара прекрасних наколінників і... жменька грушок.

Берці служать мені дотепер, а браслет, подарований дівчинкою, перетерся від часу. Проте викинути не піднімається рука.

* * *

Місто Л. знаходиться у "червоній зоні". За 300 метрів від крайньої вогневої точки – ворожий блок-пост. Свого часу в місті панувала ЛНР, проте потім його відбили. Більшість населення покинула місто.

До наших медиків регулярно приходила літня жінка – по ліки та медогляд. Корінна росіянка, типова представниця "старої інтелігенції". Її оточення підтримує "ту сторону". Телебачення і радіомовлення у місті виключно кремлівські.

"Я підтримую українських військових від самого початку, і нікуди не збираюся їхати, поки вони тут стоять!" – говорить вона. Дарує мені срібне кільце із написом "ангел-хранитель" – аби оберігало, а нашій лікарці – медальйон. Надто коштовні подарунки, але не прийняти їх ми не можемо.

Звідки у неї взялося розуміння правди у наскрізь ворожому оточенні?

Як одна жінка встояла проти зомбування телебачення та тиску місцевого населення?..

* * *

У тому ж місті мешкало подружжя пенсіонерів. Люди свого часу мали свій бізнес, і власними силами звели дім. Добротний, гарний, "на віки". З бесідкою, теплицею та доглянутим садом.

Жінки нашого підрозділу ходили до них, аби прийняти душ – умови на нашій тамтешній позиції в цьому сенсі були суворими. За підтримку наших військових "добрі сусіди" на них написали кляузу, і з "того" боку їм прийшла обіцянка: під час обстрілу житло буде розтрощено в першу чергу. Координати дому відомі.

Оскільки левова частка будинків у місті вже знищена, сумніватися в серйозності обіцянки не випадало. Подружжя було змушене виїхати з міста до дітей.

Проте перед цим, вони домовилися з командиром однієї з бригад, щоб бійці у разі потреби використали їхній дім... як вогневу точку.

Іншими словами, боєць отримав можливість за потреби зробити під час бою кілька пострілів із "РПГ" з вельми зручної позиції та втекти, перш ніж у дім прилетить "отвєтка".

Фактично, люди пожертвували своїм домом на користь справи.

Домом, зведеним власноруч. Іншого вони, з огляду на вік, збудувати не зможуть. І певно, там, куди вони переїхали, на них коситимуться з недовірою, і шипітимуть: "Понаєхавші".

* * *

Цей список історій про "меншість" можна продовжити.

Про меншість, завдяки якій, зокрема, на Донбасі не спрацював "кримський" сценарій.

Про меншість, котра активно протистоїть агресорові зовнішньому та змушена власним співгромадянам доводити, що "не жираф", і має таке саме право на роботу й житло, як "більшість".

Таких історій багато, дарма, що вони про меншість. Це той випадок, коли справа не в кількості, а в якості.

Також є багато історій про випадки відверто сепаратистських настроїв і дій від мешканців Західної України, і про випадки нищівної байдужості, котра гірша за будь-який сепаратизм. Проте ви все одно не повірите, що прописка не має жодного впливу на те, якою людина є...

Тому на цьому завершую.

А тепер, дорогенькі, увага, фас!

Давайте, розкажіть мені, на кого я працюю, хто мені платить, і які там всі покидьки! А я поки піду зварю собі кави.

Олена Максименко, спеціально для УП.Життя