Перший останній дзвоник або Чому я забрала дитину зі школи

81885
30 травня 2016

Колись давно в 11 класі я не пішла на останній дзвоник. Просто за всі роки навчання ці офіційні, нікому не цікаві лінійки настільки набридли, що не хотілося витрачати ще один день свого життя.

14 років потому ця карма мене наздогнала – довелося стояти на "святі" останнього дзвоника з донькою-першокласницею.

Це була ніби машина часу, хоча школи зовсім різні: так само нічого не видно й не чути, ті самі промови дуже важливих гостей із районного відділу освіти, ті самі завчені пафосні фрази, та сама першокласниця на плечах випускника і ті самі діти, які стоять і чекають, коли ж усе це закінчиться.

"Для когось це буде перший останній дзвоник, а для когось останній", – лунало в мікрофон.

"Нехай для моєї доньки-першокласниці він теж буде останнім", – подумала я.

Ми приходили попрощатися.

Визнавши рішення віддати дитину до звичайної школи однією з найбільших помилок, ми з чоловіком вирішили перевести її до альтернативної.

Бо лише за один навчальний рік наша жива, талановита, розвинута дівчинка, яка дуже хотіла вчитися і весь час чіплялася до мене: "Мамо, купи мені ще одну книжечку з завданнями", перетворилася на вічно роздратовану дитину, яка грубить батькам, б'є меншого братика, ненавидить школу і яку не можна змусити робити "домашку".

Цікаво, як цього можна було досягти в такий короткий термін?

За рік до школи вона плакала, що інші туди йдуть, а їй ще не пора.

На своє 1 вересня йшла, як на справжнє свято, хоча вже тоді знудилася на лінійці й питала: "А чому початок такий нецікавий?".

Тим не менше, вчитися їй спочатку подобалось. Я б навіть сказала, дуже подобалось. Ішла до школи з радістю, потім сама просилася на групу продовженого дня (хоча потреби її там лишати в нас не було) і навіть ображалася, коли її забирали раніше.

Однак поступово інтерес став згасати. Вона скаржилася, що хлопці весь час дуріють, вчителька весь час кричить, а на уроках просто нецікаво.

"Мамо, я там втрачаю стільки часу даремно!", - видала 7-річна дитина десь ближче до Нового року.

"Вдома стільки ж завдань я роблю за 10 хвилин, а там сиджу цілий урок і чекаю, поки вчителька пояснить всім іншим", – аргументувала вона.

Їй стало нудно робити домашні завдання, обсяг яких ніяк не залежав від того, чи розуміє вона тему і чи потрібно її закріплювати. Просто сідай і пиши щодня стільки-то прикладів або переписуй прописи.

Їй стало нудно на уроках читання, бо там читають тільки з "Букварика", а вона вдома "ковтає" книжки на сотні сторінок типу "Пеппі" або "Карлсона".

Вона не могла вивчити кілька рядочків віршика до шкільного свята, бо не розуміла їх сенсу, хоча поеми Наталі Забіли на кілька сторінок запам'ятовує випадково, просто слухаючи.

А потім була заміна з англійської, і нова вчителька за один урок спромоглася надовго відбити в моєї дитини бажання вчити цю мову. Вона насварила її при всьому класі… за те, що та зробила наперед завдання в робочому зошиті. Причому зробила правильно. У них, бачте, програма.

В доньки був справжній шок. Після цього вона взагалі боялася йти до школи, поки ми не поговорили з класним керівником і не запевнили її, що ніхто її більше за таке не сваритиме. Але все одно завдання наперед вона більше не робить, а англійську розлюбила.

Далі ставало тільки гірше. Кожного ранку на намагання її розбудити донька відповідала одне й те ж саме: "Я не хочу йти до школи".

Ні, її там ніхто не ображав.

У класі були подружки, до яких вона ходила на День народження і яких запрошувала до себе.

Класний керівник ніколи її не сварила, бо вона – "золота дитина", тобто така, яка тихше води, нижче трави, нікому не заважає і робить усе, що скажуть.

Зате додому приходить і починає кричати, стрибати по ліжку, битися й скаженіти, бо "накипіло".

Навесні у неї почалося часте кліпання очима, яке під час хвороби або канікул чомусь ставало значно рідшим, і ще деякі психосоматичні проблеми.

А кульмінацією були слова дитини: "Я хочу весь час хворіти, аж до 11 класу, щоб не ходити до школи".

І справді – частота її хвороб була прямо пропорційна небажанню ходити до школи.

Десь на початку травня ми остаточно вирішили, що заберемо її до альтернативної школи з другого класу, але ж цей рік треба було доходити. Та нервів не вистачило.

Вона поводилася агресивно й нахабно, весь час кліпала очима і відмовлялася робити домашні завдання.

Врешті-решт, я дозволила їй просто прогуляти останній тиждень школи… і стала знову впізнавати свою дитину. Вона ніби сприйняла батьків як союзників, а не тиранів, і перейшла від конфронтації до співробітництва.

Хоча вона й раніше знала, що з наступного року тут не вчитиметься, навіть доходити кілька тижнів було для неї нестерпно.

На останній дзвоник ми пішли попрощатися.

"Ти зовсім не будеш сумувати за цією школою?", - спитала я по дорозі додому.

"Ні", - не задумуючись, відповіла вона.

Чи означає наш приклад, що в школі погано всім?

Навряд. На тому ж останньому дзвонику були діти, які виглядали цілком задоволеними.

Коли я на батьківських зборах попросила підняти руки тих батьків, чиї діти ходять до школи з задоволенням, підняла майже половина присутніх.

Найцікавіше, що мама хлопчика, на якого, за словами моєї доньки, кричать на кожному уроці, сказала мені, що йому подобається в школі. А моя дитина не може просто за цим спостерігати.

Цю ситуацію пояснила в своєму інтерв'ю чудова психолог Світлана Ройз: "В школі відмінники й хорошисти, більш чутливі діти і перфекціоністи, часто отримують більшу травму, коли спостерігають за тим, як кричать і карають шалапутів, яким часто вже все одно".

Просто моя дитина більш чутлива. Вона не може слухати, як на інших кричать, як інших лякають вчителькою з сусіднього класу, як Бабою Ягою (мовляв, "Будеш погано поводитися, підеш до неї в клас") або погрожують лишити на наступний рік. Вона не може дивитися, як інших ставлять у куток, навіть якщо цим іншим все одно.

Вона не може слухати улюблену вчительську мантру: "Ви найгірший клас у школі" і не приймати це близько до серця.

Найгіршим класом їх називали аж два вчителі. Причому, як випадково з'ясувалося, ще кілька дітей з нашого двору (всі молодші школярі з різних шкіл) також мали нещастя вчитися у "найгірших класах" у своїй школі. Як і я сама свого часу. Просто якесь зборище невдах.

У нас не найгірша школа, яку ми досить довго вибирали. Та й, чесно кажучи, перша вчителька моєї доньки – чудова людина, яка до дітей ставиться щиро. Напевно, я б і сама не впоралася з 35 чужими дітьми, бо іноді й на двох рідних зриваюся. А про вчительську зарплату взагалі краще не згадувати. Тому засуджувати вчителів я не маю права.

Тим не менше, свою дитину там лишити не можу. Сподіваюся, що цей "перший останній дзвоник" буде для неї останнім у такому форматі, як це є зараз. Хай краще вона вчиться в альтернативних школах чи взагалі вдома, поки наші державні школи не зміняться.

Катерина Тищенко, УП

powered by lun.ua