Ви їх не розумієте. Або чому не треба жаліти ветеранів

3467
16 червня 2016

Я – заступник голови громадської організації "Побратими". Разом з колегами ми вже понад рік підтримуємо військових, що повертаються додому: створюємо програми психосоціальної адаптації, проводимо тренінги та лекції.

Надаємо інструмент, котрим володіємо самі, створюємо безпечне середовище для його використання.

Всю роботу робить ветеран. Ми – його підтримка.

Однак часто стикаємось з непрофесійним та виключно суб’єктивним висвітленням питань, що стосуються повернення військових.

В одному реченні можна почути зі словом "ветеран" і ніші: алкоголізм, залежність, наркоманія, схильність до суїциду. Але люди, котрі поруч зі мною сьогодні, – одні з найсильніших, кого я знаю.

Вони визнали, що володіють унікальним досвідом. І він потребує більшого опрацювання, часу, щоб навчитись з ним жити.

Він не поганий. Це – дуже цінний досвід, якого немає у більшості цивільних людей. Але саме в цивільному житті він буде дуже корисним. Ветерани, з котрими ми працюємо, мають гідність з цим досвідом працювати.

Ми звикли сприймати військових на фронті сильними та мужніми, проте, чомусь, одразу по поверненню, суспільство сприймає їх як небезпеку.

Ніби вони не пристосовані до мирного життя і несуть йому загрозу.

Насправді вони інші. Без зайвого лушпиння та побутового вантажу, які залишили на війні. Війна проявила їх силу. Що є більшим показником сили – наявність зброї, чи рішення її скласти?

Хто такі українські ветерани? Люди, котрих ми знаємо з дитинства. Не інопланетяни чи чуземці. Їм від 18 до 75 (і більше), вони з різних міст, мають різну освіту, абсолютно різну пристрасть у мирному житті та різну мотивацію йти на війну.

Але всіх їх точно об’єднує одне – якогось дня вони таки зібрали рюкзак та пішли. Вони залишили за спиною роботу, сім’ю, університети, захоплення, звички.

Зробили вибір.

На війні людина змушена виживати. Деякі дії, які здаються цивільним людям "неправильними", насправді є нормальними. Нормальними реакціями організму на ненормальні умови середовища.

Вони не є свідомими, але є необхідними.

До миру непросто звикнути. Не легко відівчити тіло від реакцій, які забезпечили його збереження. Це тривалий процес, який потребує часу.

Не варто створювати ілюзій, що ви розумієте, через що пройшли ветерани. Ні, ви не розумієте. І це нормально.

Вони за це воювали. За те, щоб ви ніколи не змушені були дізнатись, через що пройшли вони.

Варто лише прийняти той факт, що ці люди володіють унікальним, відмінним від вашого досвідом. Його неможливо забути. Можна навчитись з ним жити і повернути вектор з військового досвіду так, щоб він став ресурсом для розвитку.

Жалість має на увазі вищість одного над іншим. Не намагайтесь принизити гідність ветерана жалістю. Це сильні чоловіки та жінки, котрі вижили у війні. Їх досвід – надзвичайний.

Гідність – нове для нас явище. Зовсім нещодавно ми прозвали героїчний вчинок наших побратимів Революцією Гідності. Та чи усвідомили ми, що вона означає? Чи взяли ми свою гідність? Для нації, у якої стільки разів намагались відібрати гідність, можливість її здобути – великий виклик. Ми його прийняли. Пора втілювати.

Але неможливо здобути власну, принижуючи гідність іншої людини.

Жити з сильними непросто, адже ми боїмось сили. Набагато простіше змусити їх повірити у власну слабкість, зламати, забити, аніж знайти в собі сміливість вчитись у них.

Менше за все війни бажають саме учасники бойових дій. Ті з них, кого я знаю, воювали за відновлення миру.

Тут кожен обирає свій інструмент.

Хтось – слово, хтось – медикаменти, кілометри або гроші, хтось обирає зброю.

Майте повагу до вибору іншого. Бо це рівняння, яке неможливо розв’язати, якщо забрати бодай один елемент. 

Івона Костина, заступник голови ГО "Побратими", спеціально для УП.Життя

powered by lun.ua