Про шкоду Прокоф’єва для незалежності України

Музика як найабстрактніше з мистецтв в усі часи найменше зазнавала ідеологічного тиску. Навіть у 1930-1940-і роки XX століття, в часи боротьби з "формалізмом" та космополітизмом у мистецтві, жорсткій критиці піддавалися окремі параметри музичної мови. Критикувалося "як", але не "про що".

Нещодавнє бурхливе Facebook-обговорення програми концерту до 25-річчя Незалежності на Майдані наочно продемонструвало: навіть найабстрактніше з мистецтв здатне викликати жорстку полеміку, і якраз на рівні "про що" та "хто".

За день до концерту на Facebook-сторінці письменників Братів Капранових з’явився гнівний пост з приводу програми святкового концерту.

Твори, які зазнали звинувачень – це хор на текст шевченківського "Заповіту" з опери "Семен Котко" Сергія Прокоф’єва, Гопак з опери "Сорочинський ярмарок" Модеста Мусоргського та фортепіанний концерт Петра Чайковського.

З точки зору Братів Капранових їхня поява у концерті символізувала "русскій мір і червоноармійців", адже Мусоргський – представник російської "могучей кучки", Чайковський теж недалеко від нього пішов, а Прокоф’єв взагалі представлений оперою, яка "розповідає про героїчну боротьбу червоних партизан проти петлюрівців та гетьманців". Цей музичний жест брати розцінили як еквівалент виконання пісні "Ніч яка місячна" Кіркоровим на Майдані. Натомість пропонувалося заграти своїх – Косенка, Лятошинського тощо.

Жоден концерт класичної музики так жваво не обговорювався в українському сегменті соціальних мереж. Facebook-стрічки зарясніли як небо зірками аргументами pro і contra. Одні писали про необхідність повернення в українське лоно "нашого" Прокоф’єва та нащадка козака Чайки – Петра, другі протестували проти "русскаго міра" на Майдані. Про якість музики і її цікавість для широкої публіки мова майже не велася.

У багатьох обурення викликав сам факт відсутності "Мелодії" Мирослава Скорика з фільму "Високий перевал", про ідеологічний бік якого чомусь забули, а ось Юрій Макаров нагадав.

Події кінострічки розгортаються на Західній Україні, де головна героїня – запекла комуністка, а її чоловік і діти - на боці ОУН-УПА. На прикладі окремої прикарпатської сім’ї в ньому доводиться, чому комунізм – це добро, а "бандерівці" гірші за фашистів. Чи пам’ятає суспільство цей факт? Аж ніяк, для нас "Мелодія" позбавлена ідеологічного забарвлення. Чому ж тоді прокоф’євський хор та ще й на текст "Заповіту" може сприйматися як ворожий символ?

З іншими авторами, запропонованими Братами Капрановими, теж не все так просто.

Заграти Віктора Косенка? Окей, але в нього майже нема симфонічних творів за винятком… "Героїчної увертюри" до 15-річчя Жовтневої революції. Бориса Лятошинського? Добре, у класика є прекрасна опера – "Щорс", можна навіть інсценувати біля підніжжя затягнутого в український прапор пам’ятника легендарному військовому на коні.

А що робити з "Партизанськими картинами" Андрія Штогаренка, "Піснями комсомольців" Григорія Верьовки, чиє ім’я носить колектив – музична емблема України, кантатою-ораторією "Ленін" Ігоря Шамо, автора пісні "Як тебе не любити, Києве мій"?

Якщо авторів записати у лави зрадників, то історію української музики XX століття сміливо можна стерти гумкою.

Концерт I, CULTURE Orchestra до Дня Незалежності Украини 2015 року, фото: Станислав Баранець

У радянські часи через "абстрактність" музичної мови українських композиторів серед творчої еліти найменше торкнулися сталінські репресії. І саме тому за ідеологічно правильною оболонкою можна було скрутити жирну дулю, сховавши її не гірше Щорса за прапором.

Саме це, наприклад, зробив Сергій Прокоф’єв у Кантаті до 20-річчя Жовтня – творі, де неможливо відділити пафос від іронії. Побудувати кантату, яка мала б виконуватися під час масових заходів на Червоній площі за структурою католицької меси, включити туди цитати з "Ночі на Лисій горі" Мусоргського (фактично, картину шабашу) та перетворити тексти Маркса, Леніна і Сталіна на незрозумілий фарш із музичної м’ясорубки – таке міг зробити тільки хуліган Прокоф’єв.

А тепер друге, слідом за декомунізаційними нюансами, питання. Як виглядає чесна історія української музики, якщо її не розглядати крізь "расову" призму? Адже серед звинувачень у бік програмі звучали й голоси щодо того, що Чайковський і Прокоф’єв не були "расовими українцями".

Чи не поквапилися ми дарувати Прокоф’єва сусідній державі? Навіть говорячи про очевидні українські впливи на його творчість – і у вигляді фольклорних запозичень, і у виборі тем і сюжетів – вітчизняні дослідники сором’язливо чи то злякано виправдовуються: "Звичайно, Прокоф’єв, передусім, - російський композитор".

Бути народженим та до 13 років жити на Донеччині, називати себе "степним хлопчиком" та "уродженцем України", шукати в еміграції "рідний ландшафт" і постійно звертатися у творчості до української теми – цього українцям чомусь недостатньо для того, аби відчути Прокоф’єва хоча б трішечки "своїм".

"Скіфська сюїта", що навіяна степовими пейзажами Дикого поля, балет "На Дніпрі" (у французькій постановці – "Борисфен"), хор "Золота Україна", донбаський сюжет "Семена Котка" – лише частина творів, тематично пов’язаних з Україною. Поруч із цим у Прокоф’єва російське коріння, освіта і мова.

Якщо керуватися типовим для нас поділом на "своїх-чужих", передовсім, за мовою і країною проживання, можна потрапити у пастку. Зі свого 61 року – 13 він прожив на Донеччині (щороку повертаючись сюди на канікули до повноліття), ще 18 – в еміграції. У Росії – царській і радянській – трохи менше половини життя. Говорив і писав російською, але подекуди замінював на письмі російське "и" українським "і" і пам’ятав донбаський суржик (про це згадується в зв’язку з історією написання "Семена Котка").

[L]До речі, Ференца Ліста, який навіть не володів угорською та відносно невеликий проміжок часу жив на батьківщині, тим не менш вважають угорським автором. Франца Кафку, єврея, чеха, австрійця одночасно, зазвичай обережно визначають як одного з видатних "німецькомовних" авторів XX століття. Але при цьому кожна з трьох націй вважає його своїм.

Чому ж ми маємо цуратися тих митців, які жили не тільки в Україні, але й деінде? Чому прагнемо не культурної експансії, а ізоляції за мовним принципом? Це все питання, які треба ставити собі щоразу, коли є полеміка про "неукраїнських українців" та "українських неукраїнців".

Так чи так, але ім’я Прокоф’єва носив аеропорт Донецька, той самий, оборону якого тримали протягом 242 днів герої-"кіборги". За задумкою організаторів святкування 25-річчя Незалежності на Майдані мало включати в себе виконання хору на текст шевченківського "Заповіту", відеорядом до якого були би кадри героїчної оборони аеропорту. В опері "Семен Котко" цей хор звучить під час поховання одного з героїв і носить піднесено-трагічний характер. Не думаю, що питання про включення його в оперу у 1938-39 роках, у розпал сталінських репресій було простим.

Якби долю концерту вирішували лише його організатори – режисер Сергій Проскурня і диригент Кирило Карабиць, відеоряд і виконання хору справили би величезне враження на публіку.

Однак скандал напередодні свята дійшов до Міністра культури і адміністрації Президента. Врешті, програму скоригували, але, слава богу, диригент, який знайшов два дні на підготовку концерту – між важкими концертами на Единбурзькому фестивалі, в яких він принципово зробив "український акцент", і початком репетицій у Веймарі, де він тепер очолює національний театр та державну капелу – не поступився своїми принципами.

Диригент Кирило Карабиць

З невеличких змін: Гопак Модеста Мусоргського замінили Гопаком вірменина Арама Хачатуряна, у Чайковського пустили Третю частину знаменитого Першого фортепіанного концерту, де використана тема "Вийди, вийди, Іванку", замість Першої (хоча в ній головна тема, до речі, теж українського походження – від співу сліпих лірників). "Заповіт" Прокоф’єва виконали, не оголошуючи автора і без відеосупроводу. До речі, Чайковського теж оголосили як нащадка нашого козака, охрестивши Петром Ільковичем Чайкою.

За всією полемікою довкола російських авторів, як водиться, не помітили слона. Саме Кирило Карабиць відшукав у Нью-Йорку та два місяці тому здійснив прем’єру симфонії Максима Березовського, яку в Росії виконували як "першу російську симфонію" (ось як в сусідній державі працює культурна експансія на відміну від наших спроб культурної ізоляції). На Майдані озвучили її Першу частину – чи це не подія для країни?

Другий важливий твір – Симфонічна увертюра Михайла Вербицького. Скажіть, будь ласка, скільки патріотів знають якісь інші твори зі спадку Вербицького крім його гімну? А між тим в його доробку – і театральні твори, і хори, і десяток увертюр. Як часто вони виконуються? У філармонічний програмі Вербицького ви не зустрінете, а ось на Майдані він прозвучав.

Нарешті, спеціально для цієї події наш сучасник Іван Небесний написав твір "Небесний. Щедрик" для величезного складу – фортепіано, бандури, дитячого хору, мішаного хору, симфонічного оркестру та мультимедіа. Це розрахована на виконання на великих площах партитура, яка вмістила ретроспективу подій останніх років – на сцену навіть запросили Міністра культури Євгена Нищука, озвучити самого себе під час Майдану.

Повертаючись до вибору програми, слід сказати, що для Кирила Карабиця, сина надзвичайно талановитого композитора Івана Карабиця, найпростіше було би виконати твори батька та інших метрів – Євгена Станковича, Мирослава Скорика. Тих людей, з якими він був особисто знайомий із раннього дитинства.

Абсолютно зрозуміло, що його вибір був не такий простий і очевидний. Як і Сергій Прокоф’єв, Іван Карабиць походив з Донеччини, і це спільне коріння диригент ясно відчув під час виконань симфоній "українського неукраїнця", про що неодноразово свідчив в різних інтерв’ю. Чайковський – теж важливий для нього автор, якого легко грати саме через порозуміння, через відчуття чогось рідного, "свого", і воно переконливіше за будь-які дискусії.

Ференц Ліст – видатний віртуоз, який певний час жив у Веймарі – місті, де тепер буде музікдиректором і Кирило Карабиць, а отже "Мазепа" – ще одна спільна з класиком історія для нашого диригента. Повернення Симфонії Березовського – дуже важлива подія не лише для Кирила, але й для всієї України.

Фактично, на Майдані Кирило Карабиць розповів нашу загальну музичну історію через призму своєї власної, і це дуже цінний момент. "Загальне" тільки тоді позбавлене шаблонності, коли складається з "особистого", з прагнень і мрій кожного, і якщо вдається здійснити хоча б одну з них – як цей концерт, який примусив публіку думати та ставити іншим і собі важливі запитання – це перемога, не сумісна зі зрадою.

Любов Морозова, музичний критик, спеціально для УП.Культура

Реклама:

Головне сьогодні