Перекладач як кочегар

"З перекладом, – сказав мені якось А. С., – як із подорожами. Досить хоч раз виїхати зі свого насидженого місця, і ти вже ніколи не перестанеш мандрувати. Будеш подорожувати принаймні подумки, накладаючи на форми своєї буденності обриси раз побаченого далекого простору.

Будеш трохи відстороненим, можливо, будеш тужити, а може, просто мріяти. Так само і з перекладанням. Одного разу спробувавши по-іншому висловити вже сказане, ти ніколи не перестанеш відчувати цю відносність форми і знаку, цю нескінченність можливостей, цю потребу пояснювати. Пояснювати себе іншим та інших – собі".

А. С. трохи помовчав і додав: "Не розумію людей, які знають мови й ніколи не пробували перекладати".

Один із найбільших мандрівників нашого часу Ришард Капусцінський колись зауважив: "Людина за своєю природою, за своєю суттю, є такою істотою, яка не любить подорожувати". Бо всяка подорож (якщо це лише не "подорож" удвадцяте на той самий морський курорт) є тестом на готовність опинитися перед лицем відносності, серед більш чи менш "незрозумілої" реальності; тестом на гнучкість мислення і мовлення.

Мій досвід у перекладанні значно скромніший, ніж Капусцінського – в подорожах, але і його виявилося досить, щоб зрозуміти: люди нечасто перекладають, бо навіть ті з них, що володіють іноземними мовами, рідко вміють ними щось більше, ніж говорити.

Так, зовсім небагато з них (з нас) уміють іноземними мовами слухати. А саме з цього – зі слухання – починається перекладач. Якщо ви – публічний промовець, то не матимете уважнішого слухача, ніж ваш перекладач, якщо ви автор – ніколи не знайдете прискіпливішого читача.

"Святий Ієронім", патрон перекладачів. Караваджо

Перекладач – це той, хто мусить уміти мовчати, даючи можливість висловитися іншому, а мовчання в наш час – це слабкість. Його немає в мас-медіа, воно не є і не може бути частиною масової культури. Воно не продукує виразних образів, є блідим і невловним. Воно не політичне, не розважає, не вражає.

Тому перекладач – особа не публічна. Його суспільна позиція не надто змінилася від часів Середньовіччя, коли він довгими тижнями й місяцями сліпав над книгами в скрипторії, дозволяючи собі хіба що залишити в рукописі скромну приписку та ініціали. Завершивши роботу, виходив на білий світ, мружачись, і йшов собі, ніким не впізнаний.

Той, хто мовчить (з необхідності чи з власного вибору), є єдиним дискримінованим у сучасному суспільстві "тотального діалогу". Це стосується і перекладача – з одним лише застереженням: він є тим, хто уможливлює (а вже уможлививши, нерідко рятує) цей діалог. Тим, хто є його посудиною, дном і берегами. Але його не вихоплює з темряви сценічний прожектор, бо вважається, що він є лише відлунням, повторює вже сказане. Кому це цікаво?

Тому перекладачі – переважно старанні, працьовиті самітники (що тут є причиною, а що наслідком – характер чи фах?). Така суспільна позиція перекладача – запорука чистоти його "сигналу"; він не може дозволити собі всеїдної оптики письменника чи політика, для яких публічність, натовп, гармидер слів і значень часто є необхідною умовою роботи.

Перекладач – істота максимально сфокусована (на висловлюванні, на оригіналі); його майстерність полягає, зокрема, в умінні точно виставити "глибину різкості" – щоб контексту було не забагато і не замало.

Для мене абсолютним символом фаху є скляна кабінка синхронного перекладача десь за спинами аудиторії, цей трон анонімного повелителя значень, якого ніхто не бачить, але всі чують. За всіх разючих відмінностей ця кабінка має одну суттєву спільну рису з келією середньовічного тлумача: перекладач у ній сам.

"Святий Ієронім, що кається у своїй келії", фрагмент. Ель Греко

Можливо, саме з причини свого самітництва перекладачі так слабко соціально захищені, і то не лише в Україні, де слабко захищені майже всі. Їм непросто солідаризуватися, вони не надто вміють організовуватися в профспілки, які захищали б їхні інтереси перед замовниками, видавцями, авторами тощо. В Україні наразі немає не те що жодної дієвої перекладацької організації, а навіть інформаційної бази перекладачів, яка дозволила б їм принаймні знати про існування одне одного.

А перекладачі – як усяка сполучна ланка – особливо потребують захисту; припускаю, мало не в кожного перекладача були ситуації, коли він мусив боронити свою професійну честь. "Коли твір подобається, хвалять автора, коли ні – сварять перекладача", – гіркуватий жарт, який люблять повторювати перекладачі художньої літератури.

А усні перекладачі – в кого з них не було випадків, коли непорозуміння між переговорниками з якихось суттєвих, але аж ніяк не "лінгвістичних" причин валилися снігом на їхні голови? А судові перекладачі, яких люблять атакувати адвокати підсудних, – чи ніколи не мріяли вони мати на суді свого власного адвоката?

На завершення тієї нашої розмови А. С. додав: "Знаєш, на кого найбільше схожий перекладач? На кочегара". Я знаю. І знаю, чому. Бо найгарячіше – під підлогою мови, там, де творяться і переплавлюються значення, де відбувається чудо розуміння – не обов’язкове, а якраз виняткове, як будь-яке чудо.

Чорна робота, перед якою відступає білий шум. Чорна робота і її мовчазний чорнороб, який не дозволяє замовкнути всій нашій машині мовлення, перетворившись на нерозбірливе бубоніння, промовляння ні до кого.

Досить, щоб одного дня кудись зник останній перекладач, і всі національні спільноти зі своїми літературами і культурами, зі своїми історіями і міфологіями дуже швидко перетворяться на клінічних шизофреніків, які бурмотітимуть собі щось під ніс кожен біля свого вікна. Аж доки не замовкнуть остаточно.

[L]Перекладачі, як мало хто, розуміють, що перекладом є геть усе, в чому задіяні знак і значення, означування і розуміння. Навіть у межах "однієї" мови. Любовне освідчення є перекладом любові. Прокльон є перекладом ненависті або страху.

У цьому сенсі Адам і Єва були першими перекладачами; вигнані Богом, вони озирнулися на зачинену браму раю – і переклали собі все, що сталося, словами жалю і звинувачення.

Тому люди, яка найголосніше стверджують, що не потребують перекладу – найпідозріліші. Таке трапляється часто – на різних дискусіях, презентаціях і читаннях. Вони наперед усе знають, усе розуміють, а потім ставлять найнедоречніші запитання. Впевнений: ці люди ще й до того ж не вміють подорожувати.

Остап Сливинський, спеціально для УП.Культура