Як мене знайшла моя сім’я

Сім’я! Це – слово, значення якого для кожного з нас зрозуміле і звичне з дитинства. Майже для кожного.

Це той фундамент, на якому згодом будуватиметься наше самостійне життя.

Кожна цеглинка цього фундаменту – це тепло материнських рук, ніжний дотик батьківського поцілунку, бабусина казка, мамина колискова.

Це запашні пироги, свята у родинному колі, зимові розваги з рідними братами і сестрами, сімейні традиції, подарунки до Дня народження та віра у Діда Мороза.

Все це для нас, дітей, звичайне і буденне, і тому цінується тільки тоді, коли втрачається.

…Зимовий ранок. За вікном йде сніг, люди кудись поспішають у своїх справах, а мені сьогодні поспішати нікуди не потрібно, бо в мене вихідний.

Я чую, як у сусідній кімнаті бавляться мої молодші братики та сестрички. Чую їх дзвінкий, різноголосий сміх.

З кухні відчувається запах свіжовипечених пирогів з яблуками. Чую, як мама усіх кличе до столу.

Два молодші братики-близнюки голосно співають за дверима. Вони у нас – замість будильника! Дуже люблять співати разом. Вони взагалі весь час разом і ніколи не розлучаються. Один – Пашка-авіаносець, а другий – Петрушка-де-твоя-гармошка! Вони дуже кумедні і веселі. У них є старші рідні брат Діма і сестра Влада, теж близнюки.

Влада вже не спить, хоча теж ще ніжиться у ліжку поряд з моїм. Ми з нею любимо розмовляти ночами. Мама про це, мабуть, здогадується, бо дає нам змогу виспатися досхочу у вихідні. Влада дуже добра, ласкава. Мама називає її Владушка, а Діму – Пан-жупан! Бо він такий "вальяжний" та трохи задиркуватий, що і справді неначе панської крові.

Я знаю, що зараз, як і кожного ранку, до кімнати забіжить, залетить, занесеться моя молодша названа сестричка Аліна, яку тато ласкаво називає Тайфун-на-ніжках, і почне мене обіймати, цілувати і розповідати, що сталось за той час, поки я спала.

Слідом за нею зайде мама і голосом, який я б слухала і слухала все своє життя, скаже звичайну і буденну фразу:

– Дівчата, треба вставати, а то й життя проспите.

А мені так не хочеться вставати з мого ліжка, не тому, що я не виспалася, якраз навпаки, а для того, щоб мама ще трошки мене повмовляла!

Тим часом у кімнату просовуються ще три-чотири маленькі особи, тобто мої названі брати і сестри, бо з цієї миті було дано фактичний дозвіл на стягування нас з ліжка! Все! Ранок закінчився!

Ми сідаємо снідати (чи то вже обідати) за великий дубовий стіл, зроблений власноруч татом, сідаємо всі разом, всі тринадцять осіб, вся моя сім’я!

Старші діти приглядають за молодшими. А я допомагаю мамі. Мені так приємно це робити! Адже потім мама обов’язково обійме мене і поцілує, приказуючи: "Дякую, Улька, моє сонечко!" Але так було не завжди…

У свої 14 років я пережила багато лиха. Я рано подорослішала. І зрозуміла, для чого потрібна сім’я.

Одного нечудового дня я опинилась у притулку для неповнолітніх. Моя рідна мама намагалася влаштувати своє особисте життя, в якому для мене не знайшлося місця.

Я дуже рідко її бачила, та я не тримаю на неї ніякої образи! Так склалося, що її рідна мама не захистила і не зрозуміла її, коли в неї з’явився вітчим. Вона опинилася в інтернаті, а згодом на вулиці…

Рідного батька я ніколи не знала і не бачила. Ані братів, ані сестер у мене не було. Нікому не побажаю відчувати те, що я тоді відчувала.

Я була нікому не потрібна. НІКОМУ! Коли я прокидалась у двоповерховому сирітському ліжку, в кімнаті, де разом зі мною мешкали ще шість дівчаток, я молилась Господу Богу! Я просила здійснити мою заповітну мрію, послати мені маму і тата.

Так відбувалось протягом двох років. Моїми друзями на той час стали олівець і зошит, де я записувала усі свої думки, мрії і почуття, бо більше нікому було розповісти про той холод, який оселився у моїй душі.

Я складала вірші для мами. Я так хотіла, щоб вона їх колись прочитала! Хоча підсвідомо відчувала, що цього вже не буде. Вже пізніше я дізналася, що мама померла від раку.

Кожної ночі я лягала спати і тихо плакала під ковдрою, бо мені було боляче від самотності. Мені було вже десять років, і я боялась, що так і залишуся одна, нікому не потрібна і кинута напризволяще.

У нас було все, що потрібно у побуті. Нас вдягали, взували, годували, за нами прибирали. Не примушували вчитися. Для нас влаштовували культурні заходи, приїжджали різні шановані гості, які привозили нам подарунки. Та все, чого я хотіла – отримати один єдиний подарунок – свою власну родину! Я вірила у диво! Я відчувала, що ось-ось воно станеться!

Напередодні Нового року я захворіла і опинилася у лікарні. Погодьтеся, не дуже весело зустрічати Новий рік у лікарняній палаті. І коли медсестра сповістила мені, що до мене прийшли, я відразу відчула, що зараз у моєму житті стануться зміни. Але які?! Я навіть трохи злякалася.

Я побачила чоловіка і жінку, які дивилися на мене і усміхалися. І відразу у своєму серці я відчула таку хвилю тепла і світла, я зрозуміла: МОЇ батьки знайшли мене! У мене буде те, чого я жадала більше за все на світі!

Я відразу побігла до палати за своїм зошитом з віршами. Я читала вірші своїй МАМІ! Їй вони дуже сподобалися. Вона навіть плакала!.. Новий рік, Нове Життя я зустрічала у Новій Сім’ї – моїй!

Мої подруги та друзі інколи не розуміють мене і вважають дивною через те, що я не виходжу пізно на вулицю, не палю і не вживаю спиртних напоїв. І скільки б разів мені не пропонували "трохи розслабитися", я ніколи не дозволю собі зруйнувати ту довіру, ту любов, те тепло, яке зараз маю.

Я хочу бути схожою на маму, на тата, на старших братів. Я так люблю свою родину, що хочу кричати про цю любов на увесь світ! Дякую Господу Богу і прошу тільки одного, хай Він подовжить літа моїм батькам і додасть їм здоров’я!

Я вважаю, що батьки і сім’я, – це єдина цінність, яку ми маємо. І ніхто у світі тебе не захистить, не підтримає, не пожаліє так, як це роблять твої батьки. Мама часто каже таку фразу: "Милосердя не робить нас святими, але добрішими – безумовно!"

Бережіть свою сім’ю, не хвилюйте і не ображайте батьків, будуйте своє життя, яке вам подарували мама і тато, бо це – найдорогоцінніший скарб у Всесвіті.

Коли Уляна писала цей твір, їй було 14 років. Цей текст також розміщений у блозі