Мистецтво пригадування: про що говорить виставка "Горизонт подій" у Мистецькому Арсеналі

Нещодавно мені довелось відповідати на питання одного онлайн-опитування, яке стосувалося музеїв. Поміж іншими анкета містила питання про те, чого я чекаю від походу в музей, заради чого, власне, туди йти.

Виявилося, що відповідь на це просте, але персонізоване запитання не є такою вже очевидною. Знати та розповідати людям, навіщо потрібні музеї, виставки, мистецтво, культура загалом – моя робота. Але чого я сама чекаю від зустрічі з мистецтвом, поза контекстом роботи?

Особисто мені мистецтво необхідне для того, щоб змінюватися: переживати досвіди, яких я не мала, думати про речі про які ніколи не думала, занурюватися в інші контексти, отримувати радість від розуміння та дивуватися зухвальству, чуттєвості, людяності, спостережлвивості, інакшому погляду на речі та на інших людей.

Виставки, здатні змінювати, трапляються дуже рідко, але їх варто шукати. А музеям та культурним інституціям варто, як на мене, намагатися втілювати саме такі проекти.

Роботи Олександра Чекменьова на стінах Арсеналу в рамках проекту "Горизонт подій". Фото: Максим Бєлоусов

Таким проектом, який, за висловом нової директорки "Мистецького Арсеналу" Олесі Островської-Лютої, "допомагає думати", мав би стати "Горизонт подій" – одна з найочікуваніших подій цієї осені. Для мене він став приводом подумати про аудиторію сучасного мистецтва в Україні та роль оновленого Арсеналу в її творенні.

Куратори виставки Аліса Ложкіна, Олександр Соловйов та Соломія Савчук, фактично, зробили художній коментар до ситуації непевності, розгубленості та нестабільності, яка склалася у світі. "Горизонт подій" – запозичене із астрофізики поняття, яке позначає "уявну межу в просторі-часі, перетинаючи яку, світло потрапляє в своєрідну "пастку" чорної діри, вже ніколи звідти не повертаючись".

Власне, виставка про те, що ми живемо в часи, коли ні у чому не можна бути певними, і це усвідомлює кожен, хто слідкує за новинами протягом останніх кількох років. Людство переживає нову кризу, і вона пов’язана не лише з політичними, соціальними та гуманітарними катастрофами.

Це також світоглядна криза. Ані релігія, ані наука у тому вигляді, в якому вони існуюють зараз, більше не можуть бути джерелом відповідей на головні екзистенційні питання. Так відбувається не вперше і не востаннє в історії людства.

Фотопроект Олександра Чекменьова "Паспорт" (1994-1995). Фото: Максим Бєлоусов

Що може мистецтво додати до розуміння цієї кризи, чи може воно бути більш переконливим або точним, ніж наша химерна реальність? Один із найнесподіваніших уроків, які ми засвоїли під час Майдану полягав у тому, що мистецтво завжди програє реальності.

Це доводить, можливо, найменш помінтий, але найбільш вражаючий твір на виставці – серія фотографій Олександа Чекменьова. Він робив її не зосвім як художник – виконував замовлення соціальної служби, фотографуючи людей, які на початку 1990-х років через хвороби та старість не могли самостійно вийти з дому, аби сфотографуватись на паспорт нової країни. Країни, у якій вони можуть лише померти.

Спробувавши уявити, як виглядають фотографії у їхніх паспортах та порівняти ці уявні фото з реальними в експозиції, легко зрозуміти, наскільки мистецтво форматує світ під себе, як багато насправді важливого, складного, драматичного воно лишає поза нашою увагою.

Робота Микити Шаленного "Сибір" (2015) на вситавці в Арсеналі. Фото: Максим Бєлоусов

Головна вада "Горизонту подій" якраз у тому, що цей проект намагається конкурувати з реальністю, будувати її модель, прагнучи пояснити те, що пояснити наразі неможливо. Подвоюючи у чутливого глядача відчуття безнадійної розгубленності і лишаючи байдужим глядача випадкового, який сприймає увесь навколишній світ лише як кращий або гірший фон для селфі.

Перебуваючи в залах виставки, я думала про людей, які дивляться її разом зі мною.

У будь-якої культурної інституції сьогодні є дві аудиторії – професійна, що розуміється на мистецтві, знає художників, їхню практику, розуміє кураторський задум; та громадянська, яка складається з громадян України – країни де в школах та вишах не вчать розуміти мистецтво, де не існує музею сучасного арту, де воно не досліджується, не архівується, не історизується, не пропагується на державному рівні.

Тож, перед "Мистецьким Арсеналом" постає надзвичайно складна дилема – як поєднати ці дві аудиторії, не втративши жодну з них. "Арсенал" на чолі з Наталею Заболотною часто нехтував професійною аудіторією, популістично заграючи з широким загалом громадян України.

Програма, з якою прийшла на посаду Олеся Островська-Люта, демонструє бажання активно залучати професійну аудиторію до співпраці, значно посиливши інтелектуальну складову власних проектів. Але чи вдасться їм це зробити?

Робота Андрія Боярова "Без назви" (2016) на "Горизонті подій". Фото: Максим Бєлоусов

Відверто прагнучи зачепити обидві аудиторії, "Горизонт подій" на мою думку, не став подією для жодної з них. Для професійної аудиторії, до якої належу і я, надто випадковим видався вибір художників та проектів, надто слабкими та неочевидними здалися зв’язки між окремими роботами.

Я побачила проникливі і значущі висловлювання, як, наприклад, робота Алевтини Кахідзе, де художниця дуже простими, майже аскетичними засобами, розповідає історію своєї мами, яка залишилась на території так званої ДНР. Для того, щоб спілкуватися з дочкою по телефону, мусила ходити на кладовище, де ще працював мобільний зв’язок.

Або фотоінсталяція Андрія Боярова, який робить власне висловлювання, апропріюючи зображення, які належать іншим авторам і фотографії, зроблені майже століття тому. Вони виглядають документом сьогодення, проблематизують категорії "тепер" і "завжди", доводячи, що лише зміни в цьому світі залишаються незмінними. Або ж згадана вже серія "Паспорт" Олександра Чекменьова – усі ці проекти губляться поруч із яскравими спектакулярними іграшками Степана Рябченка, Романа Михайлова, Микити Шаленного.

Робота Алевтіни Кахідзе "Історія міста Полуниці Андріївни, або Жданівка" (2016) на виставці "Горизонт поді". Фото: Максим Бєлоусов

Через небажання боротися з диктатом арсенального простору та очевидний брак часу в кураторів вийшла радше ще одна виставка на тему, яка майже нічого не додає до її обговорення, аніж справжнє художнє дослідження, що виводить на новий щабель її розуміння.

[L]Тим не менш, головна цінність цього проекту полягає в тому, що він дозволяє роздивитись окремі значущі висловлювання певних художників, а з іншого боку дає можливість широкій аудиторії помислити українську трагедію останніх кількох років разом з війною, анексією та гуманітарною катастрофою на сході як частину планетарних світоглядних зрушень, а не лише як локальну проблему.

"Горизонт подій" дав привід ще раз подумати про те, чим є мистецтво і як воно може впливати на суспільство. Зрозуміти, що, перш за все, воно є інструментом пригадування, який допомагає нам розуміти теперішнє, аналізуючи та вибудовуючи зв’язки з минулим, проектуючи їх у майбутнє.

Можливо, саме тому виставка "Евфеміоїди", що розкриває ХХ століття у плакаті і яка проходить в іншому крилі Арсеналу, виглядає у багатьох сенсах значно більш плідною для аналізу нашої фантасмагорійної реальності, ніж "Горизонт подій". Хоча б тому, що демонструє послідовну історію криз у які потрапляло, але які і долало людство упродовж минулого століття.

Ольга Балашова, спеціально для УП.Культура