У пам'яті – живі
18 лютого. Ранок. Заплановано "Мирний наступ" – багатотисячну ходу до Верховної Ради. На центральній площі Києва сформувались колони мітингарів, попереду вишикувалась самооборона Майдану.
Того ранку в очах кожного майданівця читалася якась особлива впевненість. Повітря, здавалось, було наелектризоване рішучістю.
Ми були переконані, що зможемо вистояти перед будь-ким, і точно знали: тепер ніхто нас не застане зненацька.
9:40. Колона мітингарів через Кріпосний провулок підійшла на Грушевського, до барикад із вантажівок та автобусів Внутрішніх військ. Розпочався звичайний мітинг.
Я та Іван Крулько були його ведучими, запрошували до слова виступаючих, розповідали людям, що відбувається по той бік барикад – та чекали новин із Верховної Ради.
Ми стояли на "ГАЗелі", усе було видно, як на долоні: люди були повсюди.
Коли вчергове обернувся, побачив, як із-за спин солдатів ВВ біг натовп "тітушок" з дерев'яними палицями та залізними трубами у руках.
Почалася бійня.
Сутичка "лава на лаву" тривала недовго. З боку силовиків у людей полетіли світло-шумові та газові гранати. Один схопив таку, аби кинути її назад, але не встиг. Його вели уже без руки, лише шмаття шкіри.
В одну мить пішла ціла хвиля гранат, одразу за нею – штурм майданівців. Люди почали бігти, самооборона відступала, прикриваючись щитами. Задихаючись від сльозогінного газу, ми просили "правоохоронців", аби вони одумалися та зупинилися. По лінії Маріїнського парку пролунала стіна пострілів із рушниць. У бік самооборони продовжувало летіти каміння, гранати, димові шашки, коктейлі Молотова.
Поруч на Грушевського люди організували декілька "живих ланцюгів". Вони передавали бруківку до Кріпосного провулку, куди впритул з боку Інститутської підійшли силовики.
Тільки потім я збагнув: нас брали в кільце. Саме звідти й почався основний штурм.
До Посольства Китайської Народної Республіки під’їхав вантажний автомобіль "ГАЗ", щоб перекрити дорогу для відступу. Майже одразу почався штурм і в Маріїнському парку.
Усі бігли в бік метро "Арсенальна". Самооборона відступала останньою, прикриваючи людей щитами. Однак це не допомагало. Усіх, хто потрапляв під руку, "Беркут" вбивав кийками в асфальт.
На Майдан поверталися різними дорогами. Йшли з пусткою в душі, біллю та образою. Хтось пропав безвісти, хтось загинув.
Проте вирішальний бій відбувся через день.
20 лютого 2014 року я був ведучим на головній сцені Майдану. Усі розуміли, що має відбутися остання спроба зачистки від протестувальників. Стіна вогню тягнулась через увесь Майдан. На барикадах палили усе, що горіло: піддони, одяг, дрова, шини, дерев’яні будиночки, у яких жили мітингувальники.
Допомагали один одному з такою віддачею, ніби в цю хвилину, на цьому клаптику землі вирішується питання життя чи смерті рідної кожному людини. Там не було незнайомців, лише одна велика родина, в якій ніхто не думав про себе.
Тим часом активні дії велися від пам’ятника засновникам Києва до Стели Незалежності. Самооборонці просили підносити туди протигасники, сухий одяг, порожні пляшки. Там, біля Стели, і розпочався наступ наших хлопців. Зі сцени було добре видно, як відступали беркутівці, як відстрілювалися, а Самооборона Майдану наступала на усіх флангах. Протягом декількох секунд була навіть радість від такого прориву, але потім…
На сцені була домовленість: якщо потрібен лікар, люди піднімали руки, і ми, ведучі, скеровували бригаду в ту частину Майдану, де чекають на допомогу.
Вмить сотні людей закричали: "Медиків!" – показуючи в бік Інститутської.
За хвилину вони прибігли до сцени: "Викликай усі карети швидких та реанімобілі на Майдан!" Медиків катастрофічно не вистачало, швидкі їхали, здавалось, цілу вічність. До сцени почали приносити закривавлені щити, пробиті кулями каски, гільзи, нерозірвані гранати.
Хлопці інформували, з якого будинку стріляють снайпери. Я оголошував, звідки йде небезпека, розуміючи, що це марна справа, адже від снайпера на відкритому просторі порятунку немає – гра в рулетку.
Знову і знову на ношах несли хлопців: когось скривавленого, когось з чистим, але уже не природно білим обличчям.
У розпал подій до сцени підійшов юнак: "Не говори про те, що на Інститутській розстрілюють людей".
Його прохання здивувало: адже я, навпаки, попереджав майданівців, щоб ті не йшли туди та не наражали себе на смертельну небезпеку.
"Люди від цього йдуть ще більше, зупинити їх неможливо, снайпери ж добивають усіх, хто намагається до них наблизитися", – пояснив юнак.
Усе сприймалося як сухий факт, чомусь без емоцій. Вони були згодом.
"Господи! У мене на руках сьогодні померло стільки гарних хлопців!" – крізь сльози промовила зовсім юна студентка медичного університету.
Літній чоловік показував бронежилет убитого товариша-медика. Знаючи про захист, снайпери прицільно стріляли у шию.
Потім було багато промов та промовців. Для когось це була нагода для піару, хтось щиро висловлював свій біль. Та я уже говорив мало: перед очима були дівчинка-волонтерка і її страшні слова.
А далі були дні, повні болю та відчаю. Україна прощалася зі своїми кращими синами. Один за одним до сцени приносили домовини з Героями Небесної Сотні.
Перед нами стояли матері, дружини, діти, в чий дім прийшло страшне горе. Хотілося кричати нелюдським криком. Коли під "Пливе кача" над головами багатотисячного натовпу пливли труни полеглих героїв, в жилах замерзала кров.
[L]Ми, ведучі, оголошували їхні імена.
Закарбувалося в пам’яті все. Та найбільше – прощання з Давидом Кіпіані та Сергієм Кемським. Слова, що у Давида залишився річний синочок, так і не зміг промовити вголос: здалося, я їх прохрипів.
Коли прощалися з Сергієм, прочитав: "Кемський Сергій, 1981 року народження, у Сергія залишилася вагітна дружина". І просто заціпенів, розуміючи, що я – Сергій, я також з 1981 року, а вдома мене чекає вагітна дружина. Я не міг стримати сліз. "Прости та дякую!" – ще довго повторював подумки.
Кажуть, час лікує. Однак трагічні лютневі дні 2014 року – це рана, що болить і не гоїться.
Точно знаю, Небесна Сотня завжди буде на варті спокою нашої Неньки України, залишаючись символом незламності української нації. Ці хлопці гинули за честь, за свободу, за право бути Українцями. Вони герої.
А Герої не вмирають.
Слава Героям! Слава Україні!
Сергій Митрофанський, голова ГО "Батьківщина Молода"