Малі незворотні кроки до кращої освіти. Досвід Австралії для України

3805
28 лютого 2017

Кілька наступних років я житиму у Австралії.

Подорожі і нові контексти – це необхідність для моєї професії, але зміни в українській освіті – моє професійне зацікавлення. Тому я спробую використати досвід споживача австралійської шкільної і дошкільної освіти, для міркувань з приводу української.

Я спостерігатиму за дошкільним і шкільним навчанням з батьківської перспективи, аби зрозуміти, з яких дрібниць складається освітня система однієї з найрозвиненіших країн світу, і як вдається дотримуватися стандартів і забезпечувати її високу якість не лише у мегаполісах, але і у віддалених куточках.

Моя локація #1 – маленьке шахтарське містечко (20 тисяч мешканців) в глухій місцевості.

Моєму синові 5 років.

Я писатиму про прикладні аспекти організації навчального процесу, потенційно цікаві і корисні для української системи освіти. Спробую розібратися, які підходи, методи та інструменти можуть допомогти нам вийти із зачарованого кола пострадянської освітньої культури, описуючи прояви світоглядних відмінностей між нами і розвиненим світом.

Писатиму переважно з власної батьківської перспективи, але спробую додатково опитати також вчителів, адміністрацію та інших батьків.

ГОТОВНІСТЬ ПЛАТИТИ БІЛЬШЕ

Перше, на що я звернула увагу ще готуючись до контакту з освітніми закладами – це висока ціна.

Можна сказати, що тут вся корисність австралійського досвіду і закінчується, адже без грошей ми нічого не змінимо. Але я пропоную подивитися на цю тему і усі наступні теми під іншим кутом і замінити упередження "в нас все одно нічого не вийде", на "все одно ми нічого не втрачаємо".

Варто спробувати пошукати, які малі кроки можливі, аби наші позитивні зміни ставали незворотними. Як виявилося у моєму випадку, часто це зміна, доступна окремій людині.

Державні школи і садочки оплачуються з податків, але існує багато приватних, по вартості яких можна зрозуміти, скільки освіта реально коштує.

Один день в приватному садочку коштує приблизно 90 австралійських доларів (для гривні множте на 20) і це не включає харчування – садки в нашому містечку не мають ліцензії на приготування їжі, тож їжу треба давати дитині з собою. Щоправда триває день з 6:30 до 18:00.

У своїх інформаційних матеріалах садок наголошує на своїй некомерційності – тобто гроші, отримані з батьків покривають витрати, а не становлять прибуток.

Школа трохи дешевша – рік у школі коштує близько 3000 австралійських доларів (також без харчування).

За комплект шкільної форми потрібно заплатити близько 100 доларів. 

Рік у австралійській школі коштує близько 3000 австралійських доларів (це без харчування)

За опрацювання нашої аплікаційної форми у школі ми мали заплатити 50 доларів, незалежно від того, візьмуть нас в школу чи ні. Це означає, що батьки дітей, які вже навчаються своїми внесками не платять за тих, хто подається.

В подальшому директорка розказувала у щотижневій розсилці про залучення спонсорських коштів і на що вона планує їх скерувати, паралельно пропонуючи батькам долучитися до управління школою.

Це для мене була перша велика відмінність між Україною і розвиненими країнами – вартість робочої сили і готовність до того, що робоча сила має бути дорога. 

Але гроші не становлять самоцілі. Вчителі тут не розкошують. Гроші радше створюють відчуття безпеки і прогнозованості, що в свою чергу уможливлює самореалізацію.

ПРОЗОРІСТЬ

Можливо, відчуття прогнозованості можна пробувати досягти не так через вимогу збільшення зарплат, а радше через прозорість, прогнозованість і гідність умов роботи?

Зарплати теж дуже важливі, однак, без відчуття прогнозованості їх збільшення має бути дуже суттєвим, аби перекрити собою відсутність відчуття безпеки.

Якщо паралельно працювати на безпеку і передбачуваність – можливо ефекту вдасться досягти швидше. 

Я згадала історію з львівського державного садочка, який мені загалом подобався. В розмові з директоркою я бачила, як прагне вона продемонструвати, що діяльність садка є прозорою і як важко їй всередині на цю прозорість погодитися. Наважитися на прозорість може бути важко ще й тому, що інші побачать твої помилки – а це великий страх.

Відвівши сина в австралійський садок я дуже переживала, адже його англійська на рівні "як тебе звати", а 5 років – це такий вік, коли дитина говорить вже дуже багато, тож вихователі і адміністрація дозволяли мені бути у групі стільки, скільки я хотіла, не переймаючись тим, що моя присутність руйнуватиме порядок і відволікатиме інших.

Пригадую як в українському садочку вихователька змінювала тон розмови з дітьми на більш лагідний, коли чула, що прийшов хтось з батьків (я підслухала це явище, коли зайшла тихенько). Вона була загалом дуже мила і діти її любили, але чомусь при батьках поводилася штучно. Така цікава відмінність між страхом перед відкритістю з боку українського садка і повною відсутністю такого страху тут.

Високі зарплати і прозорі умови роботи з’явилися в розвинених країнах не одразу і не з доброї волі міністрів і парламентарів. Ми – громадяни, працівники, споживачі великою мірою за це відповідальні.

Ризикну припустити, що зараз в нашому суспільстві найкращі за усю історію умови для впливу громадян на суспільно-політичний порядок денний. Тому я думаю, що не варто очікувати підвищення зарплат від уряду. Не через те, що уряд поганий, а через те, що це не його задача.

Це один з болісних моментів, якого треба позбутися, якщо ми прагнемо рухатися в бік збільшення власної спроможності та самостійності, відходити від солодкого, але отруйного патерналізму – пробувати підвищувати свою вартість на ринку праці, відвикати від концепту "безкоштовності" і розбиратися у вартості речей, диверсифікувати надходження і збільшувати прозорість.

Збільшення зарплат і доходів закладів освіти – не панацея. Залежність між кількістю грошей, витрачених на освіту і якістю освіти не є лінійною. Директор управління освіти та навичок Організації Економічного Співробітництва і Розвитку Андреас Шляйхер робив на цю тему доповідь на Глобальному форумі освіти і навичок у 2016 році.

Окрім того, постійно зростають потреби. Інша річ, коли ці кількасот гривень відділяють життя від виживання, а декілька проявів непрозорості і двозначностей робить із батьків ваших ворогів, а не потенційних партнерів. Варто пробувати пройти цю межу виживання і вийти у безпечніше поле гідності.

Це початкова школа, в одній будівлі та на одному подвір’ї знаходяться діти від 4-х до 11 років

БЕЗПЕКА І ГІДНІСТЬ

Від тупикових питань про те, де взяти гроші та чому грошей нема, можна перейти до альтернативного питання – як допомогти усім стейкхолдерам освіти почуватися впевненіше. 

Адже ми усі перебуваємо в складному психологічному стані, коли в країні війна і така низька довіра до уряду і один до одного, ми здійснюємо найбільш докорінні за всю нашу історію реформи і живемо в найшвидшому за всю історію світі.

Впевненість і безпеку я розглядаю в широкому розумінні. Вони включають здатність довіряти тим, кого не знаєш особисто.

Це виглядає як дуже небезпечна річ в суспільстві сповненому загроз, підступу і небезпек. Нам не хочеться бути обманутими і використаними, нам не хочеться, аби наші діти були наївними і довірливими.

Однак, довіра не дорівнює наївності і беззахисності, вона передбачає зміну ставлення людей один до одного і до життя – не все так погано і не всі навколо вороги.

Простори безпеки, довіри, надії і спроможності вже утворюються, їх варто плекати і розширювати: адміністрація школи може пробувати допомогти вчителю переконатися, що грошові надходження будуть стійкими (завчасно попереджати, якщо можливі затримки і пробувати налагодити постійність базових надходжень, спробувати запровадити механізми взаємодопомоги, спільно добиватися збільшення фінансування); допомогти вчителю зрозуміти, що потрібно робити, аби впевнено зберігати своє робоче місце; допомогти побачити можливості для кар’єрного зростання та професійного розвитку; допомогти батькам відчути, що правила гри зрозумілі, що у школі дитині не нашкодять (розказувати, що діти роблять на уроках, збільшувати відкритість і прозорість, спільно розробити правила взаємодії в школі).

Атмосферу довіри я одразу відчула, по способу спілкування між людьми.

Я випадково стала свідком того, як навчальна асистентка привела дівчинку в туалет. Дівчинка перший тиждень у підготовчому класі, трохи налякана, говорить про те, що їй кабінка туалету не подобається.

Якою була моя думка в цей момент?

На місці асистентки я б сказала: "Та нормальна кабінка, тут усі такі, заходь швидше, там мене в класі ще 20 дітей чекають".

Але асистентка вчинила інакше, вона спокійно і терпляче запропонувала дівчинці глянути наступну кабінку! Дівчинка і цю кабінку не вподобала, але, можливо, завдяки тому, що її почуття були прийняті, тепер вона пояснила, в чому справа – в кабінці їй було темно.

Тоді вони разом із асистенткою вибрали найсвітлішу кабінку і дівчинка змогла в неї зайти. Це, здається, дрібницею. Але наскільки відмінним було моє ставлення, моя інерція на відміну від реакції цієї навчальної асистентки.

Зміну атмосфери я відчула і по поведінці сина. На українському дитячому майданчику він завжди був обережний щодо інших дітей і охороняв свої іграшки, адже діти могли підійти і просто їх забрати, штовхнути, вдарити.

Тут я помітила, що в сина немає такого відчуття, він спокійний і радісний, прагне спілкування з дітьми, а не уникає його, адже захищатися не потрібно.

Я не впевнена, що повна відсутність загроз – це добре. Ми знаємо, як довірливість розвиненого світу прогледіла підступну гібридну загрозу.

Водночас постійна тривожність і очікування удару обмежує здатність розвиватися. Я думаю, що Україна може запропонувати розв’язку з цієї дилеми власне в наслідок свого досвіду і своєї здатності взаємодіяти з розвиненим і варварським світом водночас. Я думаю, що ця формула має бути включена в освітню концепцію – як плекати гідність і добро і водночас впевнено захищати межі дотримання спільних правил, розпізнаючи загрозу, як довіряти і не бути обманутим водночас.

 Зміну атмосфери після початку відвідин школи я відчула і по поведінці сина

ГОТОВНІСТЬ ДО ШКОЛИ

Для запису у школу ми усією родиною зустрілися з директоркою. Аби розмови з батьками проходили спокійно, дорогі директори, потрібно небагато – великий набір лєґо і наклейки.

Принаймні мій син був у захваті від конструктора на підлозі, а прощаючись з директоркою вона запропонувала йому вибрати собі наклейку, і це доповнило його перше приємне враження про школу.

В школу тут починають ходити з 4-5 років – це підготовча група, з 6-ти починається перший рік навчання.

Ми записалися в католицьку школу, адже тут була найкраща освітня пропозиція. Це початкова школа, в одній будівлі та на одному подвір’ї знаходяться діти від 4-х до 11 років.

Директорка на короткій, але дуже теплій зустрічі одразу розказала про їжу, шкільну форму, оплату, графік, тобто ті речі, які нас цікавили, не витрачаючи наш час на опис переваг школи, в які би ми все одно не повірили.

Також вона дала аплікаційну форму, яку ми мали заповнити вдома, книжечку із інформацією для батьків, флешку з інформацією про школу і великий магніт на холодильник, де було написано, як допомогти дитині підготуватися до школи.

Директорка попросила мого сина написати своє ім’я – я зіпріла, адже знала, що він цього ще не зможе зробити, тим більше англійською.

Вона посміхнулася і дала розмалювати листочок з контурами геометричних фігур і кольорові олівці. Сказала, що це те, з чого вони починатимуть вчитися писати.

Я видихнула. Вдома я уважно роздивилася магніт, на якому було написано, що дитина має вміти, приходячи до школи і як батьки можуть допомогти до школи підготуватися.

На ньому було зовсім не те, що я очікувала.

Ось деякі з навичок, якими має володіти дитина приходячи в школу:

– я вмію попрощатися,

– я вмію попросити про допомогу,

– я вмію запитати,

– я вмію ділитися,

– я вмію бавитися з іншими і товаришувати,

– я можу висловити свої почуття,

– я знаю деякі цифри/деякі букви/деякі кольори/деякі форми,

– я знаю кілька дитячих віршиків,

– я можу розпізнати своє ім’я,

– я вмію безпечно користуватися ножицями,

– я вмію самостійно їсти/ходити в туалет/видути ніс/вимити руки/вбрати шкарпетки і взуття,

– я вмію пильнувати свої речі.

Батьків магніт закликав налагодити щоденну рутину – рано лягати, здорово харчуватися і обмежити час перед екраном.

ІНДИВІДУАЛІЗМ

Перший день у школі був позбавлений будь-яких святкувань, лінійки.

Напередодні батькам прийшов лист про рутину першого дня – те, що треба завести діток в клас, допомогти їм знайти стіл з їхнім ім’ям, відкрити розмальовку, що лежатиме на столі і попрощатися.

Знайти стіл зі своїм ім’ям – це перше завдання для дитини.

Спробувати написати своє ім’я по контурах, намалювати свій портрет, намалювати себе – це завдання першого тижня.

Намалювати себе – це завдання першого тижня

Кожного ранку вчитель і діти вітаються з кожним за іменем. На дверях в клас позначені імена усіх дітей групи.

Перед класом полиці для рюкзаків – місце для кожного позначене іменем.

В супермаркеті продаються різноманітні види бірок і наклейок для персоніфікації речей. 

В шкільному дворі стоїть кошик для загублених речей з написом "загублена власність".

Прийшовши у перший день до школи я була вражена, що директорка пам’ятала ім’я дитини і вчителька знала ім’я, коли нас зустрічала вперше.

Разом з тим, ставлення до дітей не є солодким. Дітей не пестять, не сюсюкають з ними, ставлення спокійне і приязне.

У перший день навчання вчителька роздала листки, на яких батьки мали написати про своїх дітей "за допомогою мільйонів слів чи менше". Після цього вона прислала зворушливий лист-нагадування для тих, хто листки ще не здав. В цьому короткому листі можна простежити не лише щиру участь, але і м’яке нагадування батькам зробити те, що вона просить.

"… я люблю читати усе про ваших дітей і довідуватися, чим вони цікавляться і що робить їх щасливими. Будь ласка, приносьте ці описи. Я приатачила бланк, якщо вам потрібно новий. Ми майже завершили наш перший тиждень!!! Побачимося завтра".

ЗАЛУЧЕННЯ

Не дивлячись на те, що школа платна, від батьків очікується волонтерство.

Його форма може бути різною: читання для дітей (протягом 20 хвилин на початку дня), допомога в шкільній бібліотеці, підготовка тіста для ліплення на заняттях, прання рушників, якими діти витирають руки, смаження тостів по ранках понеділків на шкільному подвір'ї, організація подій і демонстрація власних талантів, участь в управлінні школою тощо.

Директорка в перший навчальний тиждень прислала опитування, в якому батьки могли обрати, до чого вони хочуть долучитися.

Щотижня в школі проводиться загальне зібрання.

Воно починається із співання гімну під акомпанемент невеличкого шкільного оркестру. Гімн Австралії мене вразив своїм позитивом – він оспівує переваги країни, в ньому йдеться про радість і гордість. 

Далі йде молитва (школа католицька), в який усі присутні просять Бога допомогти їм бути кращими громадянами.

Зібрання ведуть самі діти, щотижня усією школою вітають новеньких та тих, в кого був День народження. 

Директорка дякує дітям за те, що вони витримали зібрання і концентрували увагу і далі всі розходяться по класах.

Зібрання триває хвилин 20-30, тож воно не надто втомлює, а радше допомагає розвинути повагу один до одного.

За 2 місяці навчання відбулося вже три події, на яких батьки могли прийти і поспілкуватися з вчителями, адміністрацією, іншими батьками – це спільне барбекю, інформаційний вечір про план навчання та спільнота шкільного самоврядування.

В інший час спілкування з вчителями до і після шкільного дня дуже обмежене. Ви можете перекинутися кількома загальними фразами, адже вчителі пильнують свій приватний час та відпочинок.

Батьки отримують щотижневу розсилку, а також мають спеціально виділений час (інформаційний вечір), на якому можуть поговорити з вчителями.

СТАВЛЕННЯ ДО ПОМИЛКИ

Нова українська школа заклала в свою концепцію зміну ставлення до помилки.

Це фундаментальна річ, яка є проявом переходу до цілком іншої культурної парадигми. Ставлення до помилки – це прояв глибинного уявлення про те, чим є авторитет, сила і життєвий успіх.

В тваринному світі проявити слабкість – це здати свою лідерську позицію. 

Публічно визнати помилку в традиційному суспільстві – це схоже на катастрофу і приниження, і не так внаслідок самої помилки, як радше внаслідок факту її визнання.

Інформаційна епоха змінює ставлення до лідерства – лідер не може не помилятися, адже не помилятися неможливо, неможливо усе знати і мати монополію на знання. Прагнення це приховати – це лицемірство, міф і непрозорість.

Для українських лідерів – це складна дилема, адже більшість електорату (в широкому розумінні цього слова) все ще сприймає лідера з позиції сили, натомість просунута активна меншість вже здатна добре помічати лицемірство і нещирість тих, хто боїться наважитися відійти від традиційних моделей.

Зміну ставлення до помилки важко досягти простим твердженням, що помилка – це не страшно, адже діти зчитують ставлення до помилки своїх батьків, самих вчителів та оточення.

По дорозі з австралійської школи ми з сином стали свідками того, як робітники намагалися підняти локомотив, що зійшов з рейок і впав набік. Два великих крани, два бульдозери – ціла подія для маленького містечка. Ми зупинилися і захоплено спостерігали.

До нас одразу підійшла одна з робітниць і попросила відійти, але лише тому, що вона запропонувала нам місце, з якого буде зручніше і безпечніше спостерігати за процесом.

У робітників не було і натяку на незадоволення, сором, втому. Вони робити свою роботу віддано, відповідально і з гордістю. Адже так, помилки стаються, але важливо те, що і як ми робимо з ними далі.

Ознаками зміни ставлення до помилки у навчальному процесі я вважаю реакцію вчителя на відповідь учня, реакцію батьків на роботу учня, перенесення більшої відповідальності на учня як за процес, так і за результат.

Пригадую, як у експресі Київ-Львів я сиділа поруч з маленькою дівчинкою, що їхала на колінах в тата і розважалася розмальовками. Тато ніяк не міг погодитися з тим, що дівчинка розмальовувала зайчиків помаранчевим, сонце – зеленим, а траву фіолетовим, він вперто і сердито говорив дитині про те, що трава має бути зеленою, а сонце жовтим. Його відверто і глибоко непокоїло те, що дитина робить "неправильно".

Звісно, 2+2 має одну математичну відповідь, але навіть тут ми можемо відповісти "ні, неправильно!", а можемо сказати "спробуй ще раз/порахуй на пальчиках".

Напевно саме тому, на початкових етапах навчання такою важливою є відсутність оцінювання. Отримуючи запитання від дитини про те, скільки буде 4 і 3, я намагаюся не виглядати всезнайкою і орієнтиром правильності суджень, а перенести відповідальність на дитину саму і запитати у відповідь: "Ти скажи, скільки це буде".

Пробувати спільно міркувати, а не грати роль енциклопедії – це, напевно, найважчий для мене аспект у викоріненні власного пост-совєтікуса. 

Наслідки страху помилки і навички зчитування правильної (кон’юнктурної) відповіді я спостерігала і під час викладання критичного мислення в університеті у Львові (УКУ). Дехто із студентів ніяк не міг збагнути як це – думати самостійно, а пробував відповідати викладачці те, що вона очікує "ну ви ж казали, треба так".

Ми робимо і робитимемо помилки. Це варто прийняти і пробувати інакше ставитися до них. Це важко, але вчитися цього можна разом із власними дітьми.

Основну річ, яку я намагаюся змінювати в собі – це подолання страху з приводу можливої втрати авторитету в очах дитини. Я переконую себе тим, що я його втрачу навпаки, якщо буду намагатися домінувати і не визнаватиму вільну волю дитини.

З іншого боку ціннісні орієнтири потрібні. Вчителю, батькам та і самій дитині дуже важливо знати, що він/вона чинить ціннісно правильно.

В українському суспільстві спостерігається ціннісна невизначеність – аномія. Ми втомилися від того, що заради виживання потрібно йти на компроміс із сумлінням та мораллю. Ми себе виправдовуємо, а відчуття провини водночас змушує нас звинувачувати інших.

Можливо виходом тут стане відмова від прагнення видаватися кращими, ніж ми є?

Спробувати шукати розв’язки спільно з нашими дітьми, ділитися міркуваннями з вчителями і адміністрацією навчальних закладів.

Своїми спостереженнями я не претендую на роль знавця, який скаже "що робити" і "як правильно". Я хочу відкрити дискусію, якою мені дуже бракує, про нові українські ціннісні і освітні орієнтири.

Приклади з австралійської освіти, яка в багатьох речах є антиподом Україні – це не догма і не зразок, це радше привід продумати власні виважені і контекстуалізовані розв’язки.

Вікторія Бриндза, соціолог, спеціально для УП.Життя

powered by lun.ua