5 вивчених уроків, або що може пояснити звітування України в ООН

2279
7 березня 2017

Складна ситуація в країні (через війну, зростаючу бідність, соціальне розшарування, напруження і недієвість реформ), як лакмусовий папірець, проявляє найбільш слабкі місця і прогалини у соціальних стосунках, міжнаціональних відносинах як загалом по країні, так і на місцях.

Агресія, нетерпимість ледь не щодня збурює конфлікти, які від поодиноких, особистих, все частіше стають такими, що торкаються цілих громад і погрожують соціальними вибухами.

Історія дає чимало прикладів таких вибухів. Найбільш небезпечні з них ті, що підживлюються ксенофобією, расовою чи національною нетерпимістю. Їх найпростіше спровокувати і найскладніше вирішити. Вони миттєво спалахують і тліють потім роками і десятиліттями.

Це тільки здається, що конфлікти на національному підґрунті відійшли у далеке минуле, що через належність до тієї чи іншої раси, національності чи етносу людина може бути небажаним працівником, сусідом, пацієнтом, учнем… Зневажливе, зверхнє ставлення, приниження, ігнорування, образа – форм, у яких може проявитись таке відношення, – безліч.

Україна ратифікувала декілька конвенцій щодо протидії насиллю.

Одна із них – конвенція про ліквідацію всіх форм дискримінації та насильства щодо жінок.  

Конвенція – це дух і політична воля уряду досягати певних цілей, орієнтованість суспільства на певні цінності.

Однак також конвенція – норма, яка вимагає звітування.

Нещодавно в ООН урядова делегація та неурядові організації з України доповідали про найкричущі випадки дискримінації ромів у нашій країні.

Україна звітує кожні чотири роки. Не стільки про виконання кожної статті конвенції, скільки про виконання тих рекомендацій, які на попередньому слуханні їй висунув комітет.

Кожному уряду було б легше доповідати про здобутки, якби не було механізму звітування від неурядових організацій до ООН. Звіти активістів називають "тіньовими, або альтернативними".

Тіньові звіти є основою для відстеження змін, якими переймається комітет. Зауваження, рекомендації до уряду, фактично, формуються із тіньових звітів неурядових організацій. Саме тому ми, Ромський жіночий фонд "Чіріклі", подали звіт "Становище ромських жінок в Україні".

В звіті ми зазначили, що в Україні проживає біля 400 тисяч ромів, приблизно половина з них – жінки.

Попри те, що роми століттями жили поруч з українцями і представниками інших національностей, вони найлегше стають мішенню для критики у разі міжнаціонального непорозуміння чи просто банального збурення незадоволених "сусідів", та підпадають під множину дискримінацію.

За півтори хвилини, які мені були надані, я розповіла про дитяче відділення Свалявської центральної районної лікарні, куди звернулась по допомогу молода ромська мати. Її з дитиною помістили до так званої "ромської палати" – відділення, де сморід від каналізації та майже відсутня постільна білизна, і куди, майже, не навідуються медсестри. У відповідь на прохання перевести її з дитиною до будь-якої іншої палати їй було у грубій формі відмовлено.

Розповідала і про те, як через відсутність особистих документів чимало ромських жінок не можуть отримати освіту, медичну допомогу, знайти роботу або отримувати соціальні пільги.

Про те, як пані Марина свій перший у житті документ отримала лише у 91 рік, а процедура отримання затягнулася майже два роки.

Згадала і про ромів, які вимушено залишили домівки на Донбасі та поневіряються відтоді по різних містах країни. Ну і на останок про ромську Стратегію, прийняту 2013 року, яка, на жаль, не допомагає змінити життя ромів на краще.

Могла розповісти й більше, але уся неурядова делегація мала лише 10 хвилин для виступу 8 осіб.

Доповідали англійською – це була наша принципова позиція: не говорити мовою агресора в ООН.

Дізнатися про враження від альтернативної доповіді членів урядової делегації не вдалося – того дня вони не захотіли з нами спілкуватись.

Урядова делегація виступала наступного дня, мала для цього 20 хвилин і доповідала – російською мовою. Це було перше прикре розчарування, адже чимало було сказано ними про агресію Росії на території України. Протягом своїх хвилин урядова делегація розповідала про буклети, фотовиставки і т.п.

Ну, а після того почалися питання членів комітету до урядової делегації. Безліч запитань серед яких були і запитання щодо ромів, наприклад, що робиться для забезпечення ромських жінок документами, доступу до якісних медичних послуг тощо.

Відповіді урядовців іноді змушували мене почуватись так, ніби я з іншої країни, або просто не знаю, як легко вирішуються будь-які проблеми.

На запитання щодо ромських жінок відповідей практично не було.

Потішила інформація про проекти, які впроваджуються громадськими організаціями, наприклад, проект ромського радіо "Чірікло" або програма "Ромських соціально-медичних посередників". Але про це розповідали так, ніби все це впроваджує уряд.

Взагалі, я не проти того, аби держава звітувала досягненнями нашої організації, але тоді хотілось би безкоштовного ефіру для ромського радіо, або інституалізації ромських посередників, якісної реалізації ромської стратегії, нарешті, більшої співпраці.

Отже, які вони 5 вивчених уроків:

  1. 1. Неурядові організації представляють країну на дуже високому рівні, професійно, як одна команда. Попри різні складнощі, ми стали командою, та гідно представили країну.
  2. 2. Члени комітету ООН більш обізнані з вузькоспеціалізованих питань, ніж члени урядової делегації.
  3. 3. Урядова делегація не розуміє, що не може звітувати проектами неурядових організації. Це свідчить або про відсутність реальних здобутків, або про те, що неурядові організації повністю замінили діяльність урядових структур.
  4. 4. Якою б ефективною та дієвою не була громадська ініціатива, для сталості процесу змін потрібні відповідні нормативні документи, організаційні рішення, фінансове забезпечення та політична воля.
  5. 5. Важливо не лише долати наслідки дискримінації, але й попереджати їх. І тут для державних структур та недержавних організацій є можливість співпраці.

Зола Кондур, віце-президентка МБО "Ромський жіночий фонд "Чіріклі"

powered by lun.ua