Як я поїхала до Чечні і знайшла щось більше, ніж історії про війну

За вікном темно, я не знаю, куди саме ми їдемо. Бородань за кермом чорної дев’ятки розганяється на сільській трасі. Мені не по собі.

"Що я тут взагалі роблю?" – крутиться мені в голові, поки Андрій киває в такт якомусь російському клубняку, що грає з колонок. Ми заїжджаємо на подвір’я, за нами зачиняють браму.

У той момент я ще не знала, що цей вечір назавжди змінить моє ставлення до Чечні і змусить мене щиро полюбити її людей – таких простих, відкритих і гостинних.

Це історія про борщ зі сметаною, лаваш, Коран і чеченців.

"Че вас бл*ть туда несет? Я вот честно не пойму, ребята", – обурювався водій "Опеля", який підібрав нас дорогою з Владіка (так місцеві називають Владикавказ), до Грозного.

"Мы вот местные туда стараемся не соваться, а то страшно, а вы сами хотите. Ну да ладно. Будьте осторожны. А ты лучше юбку б вместо джинсов одела... Эх, там вас не поймут", – продовжує він і я насторожуюсь.

Наступним нас підвозив Салман (всі імена у тексті змінено, – авт.), красивий молодий хлопець. Джинси, найки, кепка, борода – від українських хіпстерів відрізнявся лиш чотками на бардачку біля айфону 6+.

З Північної Осетії ми рухаємось до Інгушетії, а звідти до Чечні й самого Грозного – вже рукою подати.

На кордоні між Інгушетією і Чеченською Республікою стоїть блокпост. Нас зупиняють чоловіки з довгими бородами і автоматами. Салман протягує їм документи, киває у нашу сторону: "Туристы. Грозный хотят посмотреть".

Військові віддають документи та бажають нам доброї дороги. Я дивлюсь на них у заднє вікно, поки машина набирає швидкість. Вони дивляться на мене.

"А че они тебя проверяют, ты же выглядишь как они?" – питаємо.

"Они всех с бородами проверяют, мало ли что. Так, ребята, я здесь скоро буду сворачивать. В Грозный километров 20 еще.

Вы это, не переживайте, у нас туристов мало, поэтому к ним относятся очень хорошо. Если вас какой-то шишка местный увидит – то точно селфи будет делать для инстаграма – типа "Грозный – популярный туристический город". В общем, удачи вам, ребят", – попрощався Салман.

У Грозний в’їжджаємо на тюнінгованій 4х4 з хлопцем з Дагестану, який ледь говорить російською.

"Грозний! Ми безумно любим тебя!" – кричать банери з стін будинків.

Хлопець підвозить нас до "Серця Чечні" – гігантської знаменитої мечеті, яку Рамзан назвав на честь свого батька – колишнього лідера Чечні Ахмат-Хаджі Кадирова.

Ця мечеть – гордість регіону і Кадирова особисто. Про неї нам розказували усі попутчики, додаючи, що за чутками, коштувала вона більше 10 мільйонів доларів.

Великі рюкзаки захоплюють увагу тутешніх охоронців. Нас спиняють і починають допитувати: "Куда идешь? А зачем? А в рюкзаке что?".

"Оружия нет?" – жартує охоронець.

Поверхнево перевіривши наші рюкзаки, нас лишають у спокої. Але до мечеті все одно зайти не можна, та і взагалі: "Отойдите от обьекта на 500 метров".

Я починаю злитись і голосно обурюватись, але охоронець затикає мені рот: "Тихо. Потом. Потом зайдешь. Нужно немного подождать. Там сейчас очень важный гость".

По території розходжують хлопці з автоматами. Всі суміжні вулиці перекриті, на узбіччях стоять машини з мигалками. Я ламаю голову над тим, що ж відбувається. Невже там Путін?

По території мечеті ходять хлопці з автоматами. Всі суміжні вулиці перекриті, на узбіччях стоять машини з мигалками

Нарешті нам дозволяють зайти. Виявляється, що весь цей двіж відбувався через те, що в мечеть якраз заїжджав здійснити обідній намаз сам Рамзан. Тут він як цар і бог. Його тут люблять всі. А точніше кажуть, що люблять, а потім пошепки додають: "А что нам еще остается делать?".

З пустої мечеті виходимо на такий самий пустинний проспект. Грозний-сіті – новенький комплекс будівель центру міста, стоїть мовчазно. По вулиці де-не-де проходять жінки в хустинах.

"Ну де ж блін всі люди?" – крутиться мені в голові.

На проспекті Владіміра Путіна нам вдається знайти банкомат і зняти трохи грошей. В магазині купуємо лаваш за 25 рублей, кефірчик і морозиво зі згущеним молоком.

Грозний-сіті – новенький комплекс будівель центру міста, стоїть мовчазно. По вулиці де-не-де проходять жінки в хустинах

* * *

Хата за хатою пропливає якесь село. Вечір. За кермом дев’ятки Айзан.

Він підібрав нас біля містечка Аргун і везе в напрямку гір.

7 раз по колу з колонок грає якийсь клубняк. Колонки – то гордість Айзана. Він то додає, то збавляє баси, щоб ми якнайкраще зацінили їх якість.

"Ребята, так чего вы будете в палатке ночевать? Давайте ко мне, мы разве не люди…", – каже він нам.

Андрій радо погоджується. Я зовсім не поділяю його ентузіазму, але сиджу тихо.

Незабаром, ми заходимо у чистеньке подвір’я сімейного будинку Айзана. Тут він живе зі своїми батьками, дружиною, сестрами та братами.

На порозі нас зустрічають жінки. Всі у хустках та платтях, дуже красиві і причепурені, хоча на годиннику вже майже 9 вечора. Вони з непідробною радістю тішаться нашому візиту і запрошують до столу.

Мама Саліма сідає коло нас, а її невістка Зайнаб та донька Яха щось жваво роблять на кухні.

За декілька хвилин перед нами опиняється гарячий, пахучий… БОРЩ.

Боже, як я давно про нього мріяла!

"Мы его обожаем! Очень часто готовим", – говорить Зайнаб.

Поки ми з Андрієм натхненно наминаємо борщ, у дверях з’являється голова сім’ї – Висангири. Побачивши батька, Айзан підводиться з крісла та стоїть, поки той не сідає до столу.

Вони обидва працюють будівельниками у Грозному. По секрету розказують, що розрекламований Грозний сіті – всередині переважно пустує, а місцевим і взагалі не дозволяють заходити на територію.

З часом, чоловіки звикають до нас та розкриваються: розказують про війну; про те, як 20 років тому їхнє село було розваленим; як їм не було де жити і не було де взяти гроші; про страхи, яких вони надивились і про те, як вони думали, що їхнє життя закінчилось.

Дівчата кличуть мене на ганок. Зайнаб, Яха і маленька Нур сідають навколо мене. Вони страшенно красиві та доглянуті – довгі плаття з камінчиками, шовкові хустини на головах, з-під яких ледь виступає густе чорне волосся. Підведені чорним, очі Зайнаб нагадують мені героїню з серіалу "Клон", який був таким популярним у моєму дитинстві.

Я, у порваних на колінах джинсах, рожевому светрі, який ношу ще зі школи і хвостом, виглядаю зовсім чужою поміж них. Але дівчатам це байдуже – їм кортить розпитати про все, чого не пасує питати при батьках.

"А он спрашивал разрешения у твоего отца перед тем, как тебя пригласить на первое свидание?" – питає Яха.

[L]Я згадую себе, Андрія й напівсолодке на вулиці Староєврейській.

"Не думаю, что он у него спрашивал", – сміюсь я, – "Да и нет у нас такого серьезного отношения к свиданиям. Мы родителей как-то в свою личную жизнь не слишком посвящаем".

"ОГО! А у нас надо чтобы парню сначала твой папа позволил тебя пригласить. Да и на свидание с тобой должна идти твоя подруга, а с ним – его друг. Это для того, чтобы между влюбленными не явился Шайтан – ну типо, чтобы они не согрешили, понимаешь?"

Вони розповідають про те, як Зайнаб познайомилась зі своїм чоловіком та дивуються тим, що я ще не одружена. Показують мені весільні фотографії. Старша, Зайнаб – дружина Айзана, розповідає про те, як боялась, щоб її не вкрали до того, як вона вийшла заміж.

"Украсть девушку у нас – обычное дело. Ты такая идешь по улице – и тут тебя оп – и в машину.

Тогда звонят твоему папе и говорят, что мол дочь вашу украли, такой-то парень хочет на ней жениться. И ты должна согласиться выйти за него замуж, даже если он тебе не нравится. Иначе – это позор для семьи и крест на будущем.

Никто не захочет жениться на девушке, которая уже была похищена однажды. Поэтому я всегда пыталась не выходить на улицу в одиночку", пригадує Зайнаб.

Питаю, як же вони потім живуть після весілля.

"Да нормально, иногда даже счастливо. Ну вот моя подруга уже несколько лет так замужем. Говорит, что теперь любит его, ребенок есть", – каже дівчина.

Я розповідаю їм про свою сім’ю, про друзів і роботу. Зі всього їх найбільше дивує те, що майже кожної п’ятниці у моєму місті всі розважаються: гуляють, танцюють і п’ють – і дівчата і хлопці, і старші і молодші – всі разом. Такого тут немає. Принаймні, дівчата так думають.

Мені не хотілось їм казати, що багато чеченців їздять "грішити" і зустрічати Шайтана в сусідній Дагестан – там вже немає ніяких обмежень.

По чеченським міркам, мої нові подруги досить сучасні та прогресивні.

"У нас вообще принято, что женщины не работают, а только занимаются хозяйством. Но нам повезло. Наш отец современный и дал нам выбор: хотите – работайте, не хотите – нет.

Яха вот работает швеей. Придумывает модели платьев, делает крой, шьет. Все сама умеет делать!", – розповідають вони.

Ми вертаємось до столу.

Вся їхня сім’я випромінює любов і ніжність один до одного. Вони підтрунюють один з одного, багато сміються, слухають нас і говорять самі.

Я відчуваю себе дуже щасливою в оточенні цих людей – вони бачать нас вперше в житті, але ставляться до нас, як до довгоочікуваних гостей.

За розмовами проходить вечір. У кімнаті, яку для нас виділили, нам з Андрієм постелили на окремих ліжках. Андрій питає, де можна попрати шкарпетки, на що дівчата кажуть: "Ты нам их отдай, мы постираем".

Я з тої пропозиції шокуюсь і сміюсь, а Андрій, звісно що, відмовляється. За їхніми традиціями, чоловіки хатніми справами не займаються взагалі.

Рано-вранці ми снідаємо і готуємось покидати гостинний дім. Я відчуваю, що справді прониклась цими людьми і не дуже хочу від них їхати, але дорога чекає!

Ми робимо спільне фото, обіймаємось і вирушаємо в путь. Десь там, поміж горами ховається найкрасивіше місце Чечні – озеро Казенной Ам.

З дороги нас підбирає Заур. Він – будівельник і якраз їде до готелю біля озера, де зараз працює.

"Эх, все застроить хотят, но хоть дорогу проложили", – коментує він, коли ми їдемо звивистими серпантинчиками ідеально рівної дороги, яка, здається, з’явилась нізвідки.

Обабіч – зелені простори, на яких гуляють і відпочивають барани та козли.

Повз нас у своїх справах ідуть телятка.

На під’їзді до озера нас зупиняють молоді хлопці з автоматами. "Дорогу охраняют", – пояснює Заур.

Він зупиняє машину і виходить до хлопців. Щось їм пояснює, киваючи у нашу сторону.

"Туристи? О, и фотоапарат есть?" – питає один з хлопців, наближаючись до нас. – "А сфотографируешь меня с братом? Потом вконтакте можно сбросить".

Фотографуємо.

"А сфотографируешь меня с братом? Потом вконтакте можно сбросить"

За кілька хвилин ми під’їжджаємо до місця призначення.

"Ребят, давайте сейчас со мной на стройку, а тогда уже себе гулять пойдете. Там у нас как раз обед. А то гулять на голодный желудок как-то нехорошо", – пропонує Заур.

Під синім накриттям розмістився довгий стіл. За пару хвилин його з двох боків повністю заповнюють робітники. Голодні та заклопотані, вони зовсім не звертають увагу на нас. Що і добре, бо нам якраз теж несуть тарілки. І тут – знову Борщ! Моїй радості не було меж.

Заур – набожний мусульманин, який має хист і бажання пояснити свої погляди. Він саме йшов робити намаз, коли я, як мала дитина, почала засипати його питаннями. З терплячістю удава він пояснив мені весь ритуал намазу і навіть дозволив подивитись.

"Мне кажется, что ненависть к мусульманам популяризируется. Их всегда обвиняют в терактах, в новостях их постоянно упоминают как угрозу.

Даже вот теракты в Ницце. Чувак тоже мусульманин. Ну вот как можно убивать оправдывая это религией?" – я вже геть розійшлася і ставила питання, забувши про елементарну делікатність.

"Настоящий мусульманин никогда никого не убьет. В святом Коране написано: если убить одного человека – это то же самое, что убить все человечество.

Аллах добрый. Он говорит любить всех, помогать тем, кто нуждается.

Некоторые люди трактуют его учение так, как им выгодно, чтоб оправдать свои злодеяния или манипулировать другими. Но они не настоящие мусульмане. Они только очерняют нас. Они порочат нашу веру. Они порочат святое. Они – звери", – каже мені Заур.

Залишаючи нас на дорозі, Заур просить нас бути обережними і берегти себе. Він купує нам квитки на маршрутку і зникає.

* * *

Ми стоїмо на запорошеній дорозі десь посеред Дагестану, у якомусь селі, далеко він траси. Машин зовсім немає. Я починаю трішки хвилюватись.

Але через півгодини нас підбирає старенький уазік. Так ми знайомимось з Халідом.

"Я из Грозного. Еду в Астрахань скотину покупать. А вы откуда?", – питає він.

Розповідаємо, що з України, зі Львова.

"Ооо, ребята, так мы значит с вами братья по несчастью, да? Сначала они нас бомбили, теперь – вас", – сміється він. – "Политика – это бизнес. Им выгодно показывать искаженную реальность. Им выгодно делать так, чтоб друг друга ненавидели, да? Но надо же копать глубже, ребята! Ну зачем вот это все? Ну зачем?"

Протягом наступних хвилин Халід стає таким відвертим, що мені стає трохи ніяково.

"У нас самих нет работы, денег нет. Я еду уже 9 часов без остановок. И так каждый раз. Другого способа заработать нет. Я даже намаз не успеваю делать, ведь нужно вовремя доехать!

Ира, тот, кто говорит, что в Россие жить хорошо – либо политик, либо сумасшедший, клянусь Аллахом!", – каже мені він.

Після Другої чеченської війни вся республіка була розтрощена та розграбована. Зараз все виглядає так, ніби цього і не було.

Після Другої чеченської війни вся республіка була розтрощена та розграбована. Зараз все виглядає так, ніби цього і не було

Халід зазначає, що ніколи собі уявити не міг, що ще за своє життя побачить, як його рідне місто відбудують.

Але всі красиві будинки, широкі проспекти, велетенські мечеті – це тільки декорація, за якою ховається безмежна влада Кадирова. Чоловік уточнює, що всі, хто колись виступали в опозиції до нього – давно зникли безвісти. Зате він побудував багато шкіл і садочків, відремонтував дороги, звів мечеті та широкі проспекти, які неодмінно були названі на честь нього, його матері, батька, або Путіна.

Син Халіда емігрував до Німеччини як біженець. Він сподівається і сам переїхати туди, як тільки син облаштується на місці.

На свої останні гроші він пригощає нас у придорожній кафешці гарячим Дошираком. Я хочу відмовитись, але він каже, що ми – його гості, і що він не хоче, щоб ми були голодними.

Ми їдемо по дорозі на Астрахань і слухаємо по кругу пісні Макки Межиєвої – найпопулярнішої співачки Чеченської республіки. Халід постійно курить і хвалить нас за те, що ми відмовляємось від цигарок. Мені здається, що у молодості цей дядечко був неймовірно красивим.

Чечня – це її люди. Вони роблять її особливою. За кожною державою, за кожною територією, за кожним містом стоять люди.

І люди – завжди люди, де б вони не були, яку релігію вони б не сповідували і до якої раси, меншини і т.д. не належали.

Всім людям незалежно від всього хочеться одного і того самого – жити в мирі, мати дім, їжу і щоб їхні рідні були в безпеці, здорові і щасливі.

Чеченці стільки пережили, що їм, мабуть, вже несила думати про погане. Вони просто радіють тому, що їм є де жити, є що поїсти, а довкола безпечно, хоча безпека ця й відносна.

Вони щасливі комусь помогти, прийняти, нагодувати. Ці люди з відкритими обіймами чекають на гостей. Але гості тут бувають так рідко…

Іра Громоцька, спеціально для УП.Життя