Мій друг Утьос

4504
26 липня 2017

Коли Утьоса поранили в Іловайську, командир взводу Лєрмонтов сказав йому, щоб він збирав манатки.

Завтра будет отходить колонна с ранеными. Поедешь с ними, – сказав Лєрмонтов.

– Спасибо, командир, но ранение не тяжелое. Я и стрелять могу, и машину водить...

Поранення було уламкове, в руку, це боляче, але нестрашно...

Езжай, пока есть возможность. Завтра такой возможности может не быть, – сказав Лєрмонтов.

Але Утьос відповів:

– Командир, я хочу остаться с ребятами.

…Коли почалася війна, Утьосу, який мав у Первомайську кілька СТО, вдалося продати бізнес.

Він поїхав у Київ, записався до батальйону "Донбас", виручені гроші за бізнес передав на потреби батальйону. Тоді ще так робили. Не всі. Але ті, хто вірив, що все змінилося.

У "Донбасі" для нього знайшлося багато друзів по духу та ідеї.

Серед цих друзів був і Лєрмонтов – командир гранатометного взводу. Він призначив Утьоса на посаду командира відділення у своєму взводі. Згодом вони разом планували бойові завдання, разом їх і виконували.

Перші тижні на війні Утьос принципово ходив без форми – у цивільному одязі. З військової амуніції на собі мав тільки бронежилет та берці.

– Друже, а ти чому без камуфляжу ходиш?

– Мне так удобней.

– Та я серйозно питаю, – засміявся я.

– А мне разве кто что выдавал?

– Так всім видавали…

– Пианист, я к ним подошёл и сказал, что на получение. В ответ услышал только: "Гранатомётный взвод уже получал!". Я что буду пороги оббивать? Хай сами её носят!

Деякі командири та солдати намагалися робити йому зауваження, що на бойові завдання слід одягати камуфляж, але Утьосу їхні думки мало важили. Він, завжди тактовний, посилав їх під три чорти.

Коли батальйон змінив позиції й зупинився у Курахово Донецької області, до нас приїхали офіцери зі штабу Національної гвардії. Вони привезли з собою аркуші, на яких було написано наш офіційний штат.

По документах числилась лише десь половина наших, а решту офіційно не зачислили у батальйон. Утьос був серед тієї решти. Замість нього на аркуші був незрозумілий "привид", про якого наш батальйон навіть не чув.

 Перші тижні на війні Утьос принципово ходив без форми

Коли Утьос про це дізнався, то пішов здавати зброю, але нас от-от мали відправити в Іловайськ. Тому  він передумав – не кидати ж своїх…

Іловайськ. В місто зайшли майже без проблем.

Четвертого дня школу, в якій базувався батальйон "Донбас", в черговий раз атакували. Тільки цього разу проти нас кинули танк.

Утьос і ще двоє його бійців – Череп і Борода, самотужки вели бій з ним. Я бачив їхні сяючі обличчя, коли їм вдалося пошкодити танк і зупинити атаку.

Потім був обстріл. Міна потрапила в автомобіль команди Утьоса. Зброя, гранатомет, особисті речі та одяг – все згоріло. В метушні того дня, взвод довго не міг зібратися до купи. Хаос був неймовірний.

Де Утьос? Треба знайти Утьоса! – кричав я Тину.

Навколо все було темне і годі було щось розібрати. Пилюка була настільки густою, що не пропускала сонячне світло.

Пішли до будинку, де він був. Це недалеко. Через дорогу, – сказав Тин, і ми побрели крізь пил і морок у вказаному напрямку.

Будинок був ущент зруйнований, а збоку стояла палаюча машина. "Тільки б вони були живі", – носилося в моїй голові.

Кто идёт? – заговорив до нас невідомий силует.

Я спочатку його не впізнав – ні по голосу, ні так.

Це Піаніст!

– Слава Богу! Ты жив! Ты не ранен? – це був його голос. Поранення своє він уже тоді оцінив як дрібне.

… Зібравши гранатометний взвод докупи, Лєрмонтов підсумував втрати. Половину автомобілів та зброї знищено. Але головне: бійці цілі. Окрім Утьоса. Та ще й відправити його з колоною неможливо – відмовляється їхати, і все.

Попри те, що він лишився, після поранення Утьоса ніби підмінили. В ньому пропала жага до бою та запал в очах. Я старався якось його підбадьорити різними жартами та розповідями про наші мікросутички з сєпарами, але його це ніби мало цікавило.

Щоб не поїхати головою від баталій, які розвивались в Іловайську, він почав завзято колупатися в електрогенераторах. Їх було три штуки.

Від кожного генератора тягнулося павутиння електричних кабелів з розетками. Через ці кабелі заряджали телефони, рації та ліхтарі. В цьому електричному "лабіринті вузлів" ґаздував Утьос. Він, як восьминіг, постійно вмикав та вимикав штекери з розеток, бігав за паливом, сповіщав, що довгоочікувана батарейка вже зарядилась.

…Так минали останні дні в Іловайську.

Його обличчя стало веселим, мова – жвавою, коли настав час виїжджати з оточеного міста, він радів разом з усіма.

…При виїзді з міста, на дорозі до хутора Червоносільське, ми потрапили в засідку. Виявилося, що вже три дні нас там піджидали росіяни.

Почався бій.

У блакитний ЗІЛ, водієм якого був Утьос, влучили дві ворожі ракети. Одна в кабіну автомобіля, друга – в кузов, де сиділо з пару десятків наших хлопців.

– Піаніст! Це що, машина Утьоса? Глянь! – мій напарник Амбал показував пальцем убік  соняшникового поля.

Я вдивлявся в обриси його автівки і намагався пригадати, хто їхав у тій машині. Там була третина нашого взводу.

І раптом…

– Утьос! Амбал, це Утьос! Він ще живий! Треба його забрати! – кричав я.

– Де?

– Та подивись! Отам!!!

Водійські двері в кабіні були відчинені, а в декількох метрах від них по траві повз Утьос.

Тіло його з ніг до голови огортало полум’я, він рухався надзвичайно повільно, ніби в рапіді. 

Кругом все заглушав рев моторів упереміш з вибухами.

Я кричав і не чув власного крику. 

Утьос записався до "Донбасу" і виручені за бізнес гроші передав на потреби батальйону

Ігор Михайлишин, піаніст, батальйон "Донбас"

Матеріал створено в соціальному проекті "Голос війни: школа публіцистики для ветеранів АТО". Проект реалізується ГО "Інтерньюз-Україна" та Міжнародною організацією "Internews" за фінансової підтримки Уряду Канади через Міністерство міжнародних справ Канади та Міжнародного фонду "Відродження".

powered by lun.ua