Цинь Шихуанді на ВДНГ

1290
26 липня 2017

Із середини 2015 року, коли розпочалася деструктивна декомунізація, стало актуальним питання музею радянської монументальної пропаганди.

Декомунізатори-деконструктори, наділені владними повноваженнями, використовуючи "меморіальне" законодавство як жупел, вимагають цілковито "усунути" радянську спадщину із символічного простору, що передбачає перенесення об’єктів у музеї.

При цьому, слушним є зауваження Євгенії Моляр, висловлене на одному із музейний "сейшнів", що музей апріорі є місцем публічним. Отже, декомунізаторам йдеться про щось інше, такі собі резервації для радянських пам’яток.

З іншого боку, пам’яткознавці, науковці, громадські активісти – з огляду на масштаб руйнування, його швидкоплинність, а також відсутність будь-якої експертизи об’єктів монументальної радянської пропаганди – вбачають за необхідне якомога швидше створити повноцінний музей радянської спадщини.

Є ще й третя сторона – організаційно-фінансова. Найчастіше серед місць, де міг би бути розміщений музей радянської монументальної пропаганди називають ВДНГ в Києві. Це місце й справді насичене "сталінською" архітектурою, має значні площі приміщень та просто неба, де можна було б розмістити пам’ятники.

Проте насправді держоргани не дуже зацікавлені у створені відповідного музею, оскільки трендовою на даний момент є саме ліквідація радянської спадщини, а не створення за державний кошт меморіалу "большевистським вождям". Тож, більшість адміністративних інституцій воліють дотримуватися нейтрально-іронічної позиції.

Тенденція полягає в тому, щоб створити музей суто формально.

Автор цих рядків був присутній на "Кейс-стаді найкращих практик зі збереження архітектурної спадщини та модернізації соціально-мистецького проекту "Стратиграфія".

У той день, 9 квітня 2016 року, тодішній в.о. гендиректора Національного експоцентру України Максим Бахматов (колишній резидент Камеді-клаб) чітко заявив про те, що виступає категорично проти розміщення музею радянської монументальної пропаганди на території ВДНГ.

Він мотивував це тим, що, по-перше, цей проект намагаються просто "скинути" на нього без відповідної фінансової підтримки. По-друге, Максим Бахматов заявив, що не є фахівцем із музейної справи, а музей має бути якісним.

Проте вже за рік з’ясувалося, що ці перешкоди не є нездоланними, принаймні для Максима Бахматова. 22 травня 2017 року відбулася прес-конференція за участю Володимира В’ятровича (лідер декомунізаторів і голова Інституту нацпам’яті) та, що важливо, Максима Бахматова, який постав на ній вже в ролі керівника проекту Музею монументальної пропаганди СРСР у Києві.

На думку учасників проекту, фінансування має здійснюватися за рахунок недержавних коштів, а відсутність знань у музейній галузі в Максима Бахматова, вочевидь, має компенсувати арт-менеджер Володимир Кадигроб.

Автор цих рядків як фаховий музейник не може залишатися осторонь означених процесів. Тому маю принаймні дві пропозиції, хоча і не впевнений, що вони будуть прийняті до розгляду колективом проекту музею на ВДНГ.

Проте, на мою думку, вони заслуговують на те, щоб бути оприлюднені перед широким загалом (до цього часу я висловлював їх лише на лекціях та на сторінці у Facebook).

Перша пропозиція має концептульаний характер і полягає у тому, що Україні в цілому і Києву зокрема, потрібен музей УРСР, а не музей тоталітаризму. "Підчищені" й заідеологізовані музейні репрезентації минулого, можуть призвести не до перемоги націоналістичного варіанту історії, як того хотів би Володимир В’ятрович.

Навпаки, це створює сприятливі умови для реваншу радянського варіанту минулого, оскільки відсутність об’єктивних даних є чудовим полем для культивування історичних міфів.

Друга пропозиція стосується, власне, експозиційного вирішення складової  частини музею УРСР – музею радянської монументальної пропаганди. У світовій культурі вже існує одна пам’ятка, що являє собою своєрідний скульптурний лапідарій – це "Теракотова армія" або ж мавзолей Цинь Шихуанді.

Мавзолей Цинь Шихуанді. Фото: travelchinaguide.com

Ця пам’ятка дуже яскраво відображає "тоталітаризм", або ж східний тип виробництва ІІІ століття до н.е. в Китаї. Не менш яскравим був би і лапідарій сотень або ж тисяч монументів радянської епохи, що символізували б марнотратство і вирішальну роль пропаганди в упокорені радянського населення.

Крім величезної туристичної атрактивності, цей об’єкт був би важливим місцем для дослідників радянської спадщини, зокрема, тогочасних художніх смаків.

Проблема полягає лише в тому, чи справді буде створено саме музей, чи ж ідеться лише про віртуальне кладовище "проклятого большевистського минулого".

Сергій Руденко, спеціально для УП.Культура

powered by lun.ua