Светр для тата

7324
11 серпня 2017

Воєнком щойно підписав мою медичну картку:

– У тебе завтра відправка!

– Повезуть автобусом? – спитав я.

– Та ні, поїдеш своїм ходом. Ось, познайомся зі своїм напарником, звати Ігор. Людина відповідальна, теж доброволець, офіцер. Ваші особові справи віддаю йому.

Переді мною стояв невисокого зросту кругленький чоловік під 40. Ігор. Джинси, піджак, акуратна зачіска, окуляри, мушкетерська борідка. Мені раптом стало соромно за свій спортивний костюм.

Вийшли надвір, запалили цигарки.

– Як на завтра домовимось? – запитав я.

– Давай на одинадцяту ранку на автостанції.

– Добре. Я додому, речі збирати, – кивнув я і простягнув йому руку.

***

Мій новий знайомий доброволець був мені без сумніву цікавий. Та я сподівався, що в нас ще буде час поспілкуватись.

Третя хвиля мобілізації взагалі була хвилею добровольців. Нас називали "майдануті". Здається, майже в кожного з нас була своя особиста причина бути тут, на війні, окрім, звісно, патріотизму.

От я. Я провтикав Майдан.

Тієї зими в мене почалось двостороннє запалення легень. Про всі події на Майдані я дізнавався суто з телевізора. Я відчував величезний гнітючий сором за свою бездіяльність. Події розвивались стрімко – розстріл на Інститутській, Крим, Донбас. І я розумів, що мені треба туди.

А трохи раніше, перед хворобою, я розійшовся зі своєю дівчиною.

Ми пробули з нею разом майже п’ять років. Мріяли переїхати жити в Крим.

Аж раптом ані Криму, ані дівчини. Можливо, саме це…

Після першої спроби пройти медичну комісію у військкоматі я майже заспокоївся. Мене не брали за станом здоров’я. В моєму військовому квитку з’явився штамп про те, що мене знято з обліку.

Телефонна розмова з братом раптом додала рішучості:

– Саня, для чєво тєбє всьо ето надо? Ти же художнік, творчєская натура…

На ранок я знову дзвонив у військкомат.

Вирішення ситуації виявилось несподівано простим та швидким: мені пощастило – я потрапив на нового воєнкома. Нахабно збрехав йому, що просто не дійшов медичну комісію до кінця.

– Сьогодні маєте можливість пройти комісію заново!

У військкоматі медсестри дивились на мене з підозрою: мовляв, десь ми тебе вже бачили.

Скарг на стан свого здоров’я я не мав. Мобілізаційну комісію пройшов швидко.

***

На ранок я був на автостанції. Ігоря майже одразу побачив. Навіть не побачив, а почув.

Він сидів на лавці не сам, а в оточенні аж двох мєнтів. Ті з нетерпінням чекали на наш автобус, щоб запхати туди мого напарника.

Ігор був у дупель бухий. Виявилось, що він вже встиг влаштувати бійку з кимсь на автостанції.

За інших обставин Ігор вже сидів би в дільниці, але не зараз. Доброволець їхав на війну. Мєнти терпіли, Ігор з цього користався.

Та пішли всі на х**! – волав він. – Я їду сєпарам горлянки різати, б***! А ви тут до мене до**ались, криси тилові!..

Побачивши цю картину, я чомусь згадав свої проводи в радянську армію.

Автобус під’їхав. Мєнти під сраку затовкли Ігоря на сидіння. Я вліз слідом. Декілька пасажирів – салон був напівпорожній – пересіли від нас подалі. Автобус рушив.

…Подорож була насичена та важка. Ігор постійно зупиняв автобус, щоб вийти – відлити та запалити цигарку.

Свою особову справу я в нього забрав. Незважаючи на таку поведінку, він чомусь був мені симпатичний та навіть смішив. Взагалі, було дуже цікаво, які демони криються за цією ботанською зовнішністю.

Увечері ми дісталися містечка, де була розташована військова частина. З пасажирів в автобусі залишились тільки ми двоє. Я вийшов і виволочив назовні Ігоря.

***

До порожньої зупинки майже одразу за автобусом під’їхало таксі. З нього вибігла невисока дівчина, побачила Ігоря і кинулась до нього.

– Папа, вибач, я на автобус спізнилась!

– Лєна? А ти шо тут… робиш?

– Та ось же, на таксі за автобусом їхала…

– Для чого, мала?..

– Та я светра тобі зв’язала, пап, надворі ж холодно, – дівчина полізла до своєї сумки. – Ось, дивись…

– Лєна, нах** мені той светр? Скільки ж ти грошей на таксі витратила?

– Та яка різниця, пап. Я тут переночую, а зранку назад на автобусі…

Ігор присів просто на пожовкле листя біля дороги, охопив голову руками. Здавалось, що він навіть протверезів.

– Друзі, давайте вже підем на КПП, – заканючив я.

Разом з дочкою ми довели Ігоря до воріт частини.

Попри пізню годину, у штабі вирувало життя. Ми піднялись на третій поверх, де капітан з червоними очима заносив усіх прибулих у списки підрозділів частини.

Ігор знов почав свою пісню про горлянки та тилових щурів. Мабуть, розвезло в теплому приміщенні.

Ну ось, ще два тєла прибуло… – з розпачем промовив капітан. – Де вони їх знаходять?

Було цілком зрозуміло, що мова йде про нас.

Капітан почав з Ігоря. Швидко втратив терпець і подзвонив нашому воєнкому:

– Анатоліч, кого ти нам нах** присилаєш!? Забирай, б***, назад!

І кинув слухавку. Ігорю віддали особову справу і випхали за двері.

Підійшла моя черга сідати навпроти капітана.

***

Я уявив, як Ігор виходить з КПП, де на нього чекає донька, як вона кидається його обіймати.

Він надягає нового светра, бо надворі ж холодно.

Тримаючись за руки, вони йдуть до таксі.

Ігор вирішує для себе, що він не піде воювати, а краще повернеться до дочки та дружини.

А може все було не так.

Можливо, Ігор пізніше долучився до одного з добробатів. Після першого бою кинув бухати. А ще згодом героїчно загинув під Широкіно.

Хтозна. Більше я його ніколи не бачив.

Олександр Чаморсов, "Хемінгуей", Другий окремий танковий батальйон

Матеріал створено в соціальному проекті "Голос війни: школа публіцистики для ветеранів АТО"

Проект реалізується ГО "Інтерньюз-Україна" та Міжнародною організацією "Internews" за фінансової підтримки Уряду Канади через Міністерство міжнародних справ Канади та Міжнародного фонду "Відродження".

powered by lun.ua

Головне на сайті