Чому я ніколи не забуду цю війну

8350
18 серпня 2017

В моїй голові слайдами крутяться спогади…

Вам які кровоспинні? Кров дуже іде? – кричить до мене з-за скляної вітрини молода гламурна аптекарка.

– Я не знаю… Ще не йде… То на Схід чоловікові…Найсильніше давайте…

У мене в слінгу – чотиримісячне маля, я не маю часу на безліч питань.

– Ця каска нормальна в принципі, пацани брали. Думайте, ще одна є.

– Який то клас?

– Вона від осколків береже. Від снайпера нє, від снайпера його нічого не вбереже, вони стріляють прицільно. І там вже всьо. Череп тріскає..

Я годую грудьми свою чотиримісячну доцю і замовляю кевларову каску. Нам вона дуже потрібна.

– Тань, Андрій вже там? Мому теж повістка прийшла, під двері запхали, я сховала. Кажу: "Ага, підеш мені, підеш". І знаєш, він нічо не казав, ну бо що буде казати. Мала он до школи йде, я в Польщу маю їхати.

Там вбивають, Тань, там загинути можна… Я страшне чула по телевізору… їм там їсти не дають, мучать… ну і вбивають…

Я їду в маршрутці до стоматолога, пригортаю міцно своє немовля, поки добра знайома вирішує відкрити мені очі на правду…

Тих спогадів безліч і вони гіркі. Я думала, що пережила їх, та, мабуть, вони переживуть мене.

Мій розум каже: кожна людина має свій біль і несе свій хрест.

Я – не великомучениця і не жертва. Я – проста людина, котра, як і всі інші, мала складний період у житті, але в нашому випадку то не смертельно.

І, може, психологічний стан після всього цього відновився би набагато швидше, якби не інші спогади, котрі з дня у день поповнюються новими історіями.

Древнє, убоге, навіть смердюче стариною приміщення сільської ради:

– Будь ласка, напишіть мені клопотання для того, щоб я могла взяти матеріальну допомогу у районній раді. Мій чоловік на Сході.

– Я звідки маю знати як те клопотання пишеться???

Секретарка не говорить, вона до мене гаркає.

Я – з річною дитиною прийшла просити якийсь дурнуватий папірець. Його запросили в районній раді. Інакше не дадуть матеріальної допомоги, яка призначена усім без винятку бійцям району.

Допомога така велика, що для неї треба здати стоп'ятсот папірців. Раптом я брешу. Раптом чоловік не на війні. Раптом ми насправді не потребуємо. 500 гривень…

– Де я маю шукати зразок того клопотання? Де?

– Хіба я знаю? Мені в райраді взагалі сказали, що ви самі мали ініціювати ту допомогу для нас. Не я мала їздити.

– Аякже. Я перший раз про таке чую!!!

Вона дивиться на мене вовком. І я розумію, що такі як я – кісткою в горлі таким як вона…

Відділ районного соцзахисту. Я іду прямо до начальника, бо мої нерви на грані, чоловік не дзвонив відучора.

– Так, так, я вас чудово розумію, ми все робимо для того, щоб ви, ваші родини, ваші чоловіки і діти були максимально захищені тут, ми допоможемо вам, ми завжди раді бачити вас у себе…..

Бла-бла-бла-бла-бла….

Вчора подзвонила знайома і сказала, що ми маємо право на фінансову допомогу. Десь близько 3000 гривень.

Купа сімей вже взяли ці гроші, я ж про них не знала. Я не маю часу вичитувати подібні новини. Десь пропустила.

Начальник управління не знає нічого. Він просто тараторить текст, який міг би казати на якомусь черговому мітингу і відправляє мене в кабінет навпроти.

А там його підлеглі зустрічають мене так, що відразу розумію – секретарка з сільської ради мала прекрасний настрій.

– Жіночко, ви навіть не маєте всіх потрібних документів.

– Маю.

– Не маєте, тут треба посвідчення учасника бойових дій, а ви його не маєте.

– Не маю, бо й чоловік його ще не отримав. Але в мене є довідка з військової частини, витяг з наказу, який засвідчує, коли і в якому секторі АТО він перебував.

– О. Ну добре, давайте той наказ. Але тільки оригінал.

– Я не можу вам дати оригінал, це єдиний документ, який зараз доводить, що мій чоловік на війні. Я можу вам дати завірену копію.

– Що ви мені морочите голову? Я сказала, що треба ОРИГІНАЛ!

Але я не можу віддати їй оригінальний папірець. Чоловік заборонив, їм сказали, що цей документ будь-що має зберігатися у нас. Іншого не видадуть.

– Давайте, я таки копію здам.

– Жіночко, ви що собі думаєте? Ви собі думаєте, ваш чоловік один такий, що на війні чи що? Та я таких цілу папку маю. То що маю всім на уступки іти?

Кров б'є у скроні. Тут наших чоловіків вимірюють папками, там – бойовими одиницями. Я хочу зупинити цей поїзд…

Вона взяла наші документи. Але накричала на мене так, ніби це я почала російсько-українську війну і тепер вона, через мене, мусить заводити новий стос папок на своєму стелажі.

Я не дуже скромна тихоня, котрій можна вилізти на голову чи видворити з кабінету. Однак на цю тему я можу тільки мовчати, писати або плакати. Нервове напруження настільки сильне, що боїшся вибухнути від кожного необережного звуку.

Далі моя улюблена історія.

– Я його туди не посилав/не посилала.

Я чула це від знайомих, від доволі близьких людей, від чужих, від випадкових… За останні три роки я почула це речення стільки разів, що власна жорстокість щодо цих людей в думках почала вражати.

– Моїй дитині потрібен тато.

О, як часто цими словами маніпулювати знайомі мамочки. Для них то було виправдання намбер ван. Але для чого мені їхнє виправдання? Моя дитина теж хоче мати тата.

– Знаєш, Таня, от нехай син Порошенка іде воювати, чого то наші хлопці мають іти? – так мені каже моя однокласниця.

Мабуть, їй краще знати, хто зможе більш гідно відстояти позиції ЗСУ на Донбасі.

– А що Андрієві психолог потрібен? Він ж не дурний і не хворий на голову, – так мені каже добра людина, котрій я розповідаю про реабілітацію для воїнів АТО, про яку вичитала в Інтернеті.

Я не скажу їй ніколи про те, як проходить адаптація після війни. Не скажу, як плачуть дорослі за своїми бойовими товаришами. Не скажу, як можна морально вбити чоловіка словами "Ой, та мені знайомі розказували, як вони там воювали.  В Краматорську дівок знімали".

Я пишу це, і у мене тремтить комп'ютерна мишка. Людині, котра пройшла війну, в очі кажуть про те, що "невже ти там ні разу не сходив наліво? Та не повірю!"

Ми п’ємо ввечері вино, тримаючись за руки… І я розумію – якби могла, зробила б так, щоб той, хто дозволив собі це сказати, горів у пеклі.

Мій серіал довгий. Як "Санта-Барбара". Він продовжується в державних установах, маршрутках і в соцмережах. Наша демобілізація – то лише формальність. Наша війна – те, з чим ми будемо жити завжди.

Ніхто не винен, що так сталось. Для себе я зробила один висновок – це один із найпотрібніших етапів мого життя. Він розставив на місця пріоритети і людей, декого взагалі назавжди викреслив.

Ви усі маєте право думати, що це не війна, а дерибан. Що за політиків і їх бабло стояти там не варто. Що ви хочете жити, врешті-решт.

Але так склалися обставини, що ми – ті, кого торкнулася війна – не можемо виїхати на безлюдний острів. Щодня поряд з вами ходять діти, дружини, батьки тих, хто пожертвував собою.

І коли ви хочете сказати щось не дуже вдале на цю тему, просто промовчіть. Недалеко від вас може стоїть молода вдова, у неї і так на серці попіл…

Тетяна Дзяма, журналіст, спеціально для УП.Життя

powered by lun.ua