8 жіночих внесків, без яких не було б незалежної України

5114
24 серпня 2017

24 серпня всюди звучатиме "Слава Україні!" — "Героям слава!". Як щодо героїнь?

Який той внесок жінок, без якого — без перебільшення — не було б незалежної України?

Скільки жінок в історії України? Кілька визначних, кілька святих і десь із сотню тих, хто ввійшли до когорти громадських, політичних чи культурних активісток.

Крім небагатьох вибраних, досвід і досягнення українських жінок зазвичай на задвірках історії. Однак без їхніх внесків, часто безіменних, не було б нас і не було б незалежної України.

Напередодні найважливішого державного свята поговоримо про жіночі досягнення, які створили нашу реальність.

1. Національна емансипація

 Членкині Стрийського відділу Союзу українок. Міжвоєнний період (джерело)

Прагматичний фемінізм, що його як ідею жіночого руху запропонувала Наталя Кобринська наприкінці ХІХ століття, фактично означав оборону українськими жінками насамперед своїх національних прав (права на національне самовизначення в складі імперських держав), а вже опісля — жіночих прав.

Такий практичний підхід до фемінізму типовий для багатьох народів Центрально-Східної Європи із бездержавним статусом.

Ідея жіночої емансипації означала національно свідому громадянку й українську патріотку, яка головним своїм завданням убачає здобуття Україною державності та нарівні з чоловіками бореться за досягнення цієї мети.

Дальша міжвоєнна історія жіночого руху в Західній Україні пов’язана з Союзом українок — організацією, яка стала одним із найпотужніших жіночих об’єднань у Центрально-Східній Європі й охопила цілий спектр важливих для жіноцтва тем: від популяризації гігієни, модерного домашнього господарства і дитсадків до активного залучення жінок у політику.

Союз українок навчав жінок, як їм користуватися політичними правами, що їх вони недавно здобули, на користь національних інтересів.

Мілена Рудницька, багаторічна лідерка організації, була депутаткою Сейму і представляла інтереси України в численних міжнародних місіях, зокрема тих, які порушували питання голоду в Радянській Україні 1932–1933 років.

2. Просвіта і освіта

 Учителі-члени Українського педагогічного товариства "Рідна школа" на Тернопільщині. Міжвоєнний період (джерело)

Крім турботи про сім’ю, яку традиційно вважали ключовою сферою жіночої реалізації, у віданні жінок була харитативна, доброчинна і просвітницька діяльність для добра свого народу.

Ще з кінця ХІХ століття вчителювання стало для жінок однією з найпопулярніших (у переліку їм дозволених) професій.

Ініційована ще тоді фемінізація початкової школи сягнула піку в сучасній Україні (80 % викладачів, які працюють у середній і вищій школі, — жінки).

Ті, хто обирали професію вчительки в кінці ХІХ століття, нерідко трактували її як своєрідне свідчення власного національного обов’язку — потреби нести освіту (а з нею і національну просвіту) в "темні" українські села — осердя розвитку майбутньої незалежної держави.

Христя Алчевська, Уляна Кравченко, Софія Русова, Марія Підгірянка, Іванна Блажкевич і тисячі неназваних учительок присвятили своє життя і педагогічний талант тим, хто в майбутньому мали стати безпосередніми творцями вимріяної української самостійності.

3. Збереження "дому" в часи воєн

 Жінки і війна (джерело)

Досвід жінок у період збройних конфліктів ХХ століття на території України (яка, за означенням американського історика Тімоті Снайдера, в часі Другої світової війни стала найбільш смертоносним місцем на Землі) був дуже різним.

Порахувати кількість бійчинь-учасниць війн (Першої і Другої світової, учасниць УПА) складно, а їхній внесок досі недооцінено.

Очевидно й те, що саме на жінок лягав основний тягар життя в окупації. Звільнені від мобілізаційної повинності, вони мусили залишатися вдома тоді, коли дім і був головною авансценою війни.

Відповідальні за дітей і покинуте на них господарство жінки дорогою ціною оберігали те, куди можна було б повернутися після війни.

4. Відбудова після війни

 Жінки на відбудові Дніпрогесу. 1947 рік (джерело)

У 1945 році чисельність працездатного населення в Україні коливалася в межах 3,5 млн осіб проти 7,2 млн перед війною.

Після повернення з війни ветеранів число працездатних зросло до 5,6 млн, але так і не досягло довоєнного рівня.

Та навіть після того як чоловіки повернулися додому, їх кількість удвічі поступалася кількості жінок.

За таких умов неважко уявити масштаби участі жінок у післявоєнній відбудові.

5. Годувальниці країни

 Радянський плакат "Жінки в колгоспах — велика сила" (джерело)

У результаті радянського урядування українське село з початку 1930-х років дедалі виразніше набирало жіночого обличчя, невпинно втрачаючи велику частину чоловічого населення через строкову службу в армії, навчання у вишах і професійно-технічних закладах, політичні репресії й індустріалізацію, яка вимагала насамперед чоловічих рук.

Під час Голодомору селянки масово піднімали "бабські бунти", боронячи останні крихти харчів.

У цьому контексті особливо цинічно звучить фраза Йосифа Сталіна, якому на Першому всесоюзному з’їзді колгоспників-ударників 19 лютого 1933 року довелося вдатися до (псевдо)феміністичної риторики:

"Жінки в колгоспах — велика сила... Щодо самих колгоспниць, то вони повинні пам’ятати про силу і значення колгоспів для жінок, повинні пам’ятати, що тільки в колгоспі вони мають можливість стати на рівну ногу з чоловіком. Без колгоспів — нерівність, у колгоспах — рівність прав. Хай пам’ятають про це товариші колгоспниці, хай бережуть колгоспний устрій як зіницю ока".

Загалом радянська влада витискала з жінок усе, що могла, уклавши "контракт працюючої матері і держави".

Жінкам доводилося професійно працювати нарівні з чоловіками, тоді як хатня робота і догляд за дітьми і далі вважалися суто жіночими обов’язками.

Обіцяного радянською ідеологією "звільнення від кухонного рабства" не відбулось, адже послуги пралень і їдалень так і не стали якісними, а в останні десятиліття Радянського Союзу на плечі жінок ліг додатковий тягар дефіциту і вистоювання в чергах.

6. Плекання національної культури в умовах ідеологічної блокади

 Живий ланцюг. 1990 рік. Джерело: приватна колекція Тараса Чолія, Архів музею "Територія Терору"

Жінки-репресовані, дисидентки, політв’язні, жінки, котрі перевозили, переховували і розповсюджували самвидав, учасниці Народного руху за перебудову та мільйони тих, хто десятиліттями потайки плекали національну самобутність, — героїчні борчині за незалежність України.

Станом на 1 січня 1945 року частка жінок, ув’язнених ГУЛАГу, становила 30,6 %.

Протягом усього радянського періоду ще більша їх кількість жила (чи радше виживала) з тавром дружин, доньок, матерів "зрадників батьківщини" й одночасно берегла та передавала наступним поколінням пам’ять про рідних і їхню національно-визвольну боротьбу.

Зрештою, чи не єдиним простором, де можна було вільно практикувати свою українськість в умовах тотальної русифікації, залишалася сім’я, отож українську мову, культуру і традиції буквально врятували жінки на скромних радянських кухнях.

7. Жіноча трудова еміграція

 Стоп-кадр із фільму "Гніздо горлиці" (2016, режисер Тарас Ткаченко)

Беручи до уваги масштаби трудової еміграції і її фінансові вливання в економіку, яка з 1990-х років перманентно перебуває в економічній кризі, цей жіночий внесок видається цілком обґрунтованим.

Десь із 1995 року українки починають мігрувати самостійно (у попередніх хвилях міграції вони їхали за чоловіками — як сестри, матері, доньки).

Відтоді "мама на заробітках" стало звичним явищем, особливо поширеним на заході України.

До сьогодні кількість жінок-мігранток лише зростає. За оцінками експертів, з 1 січня 2010 року до 17 червня 2012 року понад 405 тис. українок працювали або шукали роботу за кордоном.

Жінки становлять більше як 80 % українських мігрантів в Італії.

Порівняймо ці дані з економічними показниками. У 2010–2012 роках сума приватних переказів в Україну з-за кордону дорівнювала сумі прямих іноземних інвестицій, а у 2013 і 2014 роках набагато її перевищила.

В окремих регіонах мігранти перетворилися на основних інвесторів. Наприклад, у Тернопільську область за 2013 рік надійшло всього 4 млн доларів прямих іноземних інвестицій, а переказів, за даними Національного банку України, — приблизно 612 млн, що у 153 рази більше.

Зважаючи на окреслену вище активність мігранток серед українських заробітчан, частка зароблених і надісланих ними грошей в Україну дуже суттєва.

8. Участь у Майданах, АТО і реформах

 Фотопостер "Ночі жіночої солідарності" на Євромайдані. Грудень 2013 року (джерело)

В усіх українських Майданах жінки становили половину протестувальників.

Попри нав’язану асоціацію з нарізанням канапок, їхня участь була дуже розмаїтою і виходила далеко за межі "кухні".

Станом на середину 2016 року у лавах Збройних сил України перебувало понад 17 тисяч жінок-військовослужбовиць, із них майже тисяча — безпосередні учасниці воєнних дій.

А проте українська держава офіційно визнавати жінок-бійчинь не поспішає, і багато з них змушені числитись на обслуговуючих професіях через обмежений перелік військових посад, відкритих для жінок, — по факту виконуючи бойові завдання.

Війна на Сході також спровокувала масштабний волонтерський рух, основу якого становлять жінки.

***

Ми не станемо перераховувати всіх тих неймовірних жінок, які сьогодні, як і сто років тому, воюють за Україну на фронті, в тилу чи урядових кабінетах.

Ви й самі їх знаєте. На жаль, жіночий внесок заведено недооцінювати.

Тому в День Незалежності подякуймо не лише героям, а й героїням, тим жінкам, без чиїх внесків — великих і малих, від видатних подвигів до цілком банальних повсякденних дій — не було б країни, яку ми так любимо.

Оригінал тексту: "Гендер у деталях"

powered by lun.ua

Головне на сайті