У нас тут перемир’я
Ми висипаємо з протиатомного бункера вночі, тручи з недосипу очі – вних мов насипали товченого скла.
В руках – автомати, але нині вони не знадобляться. Тут хоч і передній край, але найближчі вороги аж у парі кілометрів, за річкою і пагорбами, тож їх можна дістати лише артилерійським нальотом. Найкраще – зненацька.
– Х...холодно, б...бл*дь, – каже хтось з темряви. – В кого рукавиці є, хай закидає. Я ї... ї*ав.
Круглий як супутникова тарілка місяць панує над ландшафтом. Проступають з сутіні будівлі сталінської ТЕС – древні, таємничі руїни.
Ми скрадаємося поміж них вервечкою, до прихованої в рештках трансформаторної артилерійської позиції.
Аж тут двоє темних фігур спиняються попереду:
– Ти розрахунки взяв?
– Ну-у, так... Чекай, я думав – ти взяв.
– Бл*дь, ви дибіли! В сотий раз повторюю: я не артилерист. Ваша йо*ана іграшка – ви і слідкуєте...
– Та ти за*бав, командире! Ну скільки можна за ці теми!
Стоїмо у місячному сяйві. На бетонній стіні – бездонні тіні від наших закутаних тіл. Вася запалює цигарку – підходжу до нього, прошу й собі. Він протягує пачку й дає прикурити.
– Рашидовичу! – раптом кличе мене командир.
– Га, Михась? Шо?
Підбігаю до тих двох. Автомат боляче лупає компенсатором по сідниці.
– Ти взяв розрахунки?
– Я... я...
Днями ми понесли втрати на цій ділянці передової, на електростанції.
Неочікуваним ударом, кількома ракетами з "Граду" вбили трьох наших – двох добровольців й одного регуляра.
Без пристрілки – кажуть, місцеві навели. Ми з Ваською лише випадково не зловили жодного осколка – одна з воронок лишилась диміти метрах в двадцяти.
– Ви мене заколихали, довбо*оби!
– Та остигни, командире...
– Хто, бл*дь,просив мортиру? "Михась, Михась"... А наглядати за нею дядя Петя буде, так виходить?...
– Ви кричите на весь сектор, – підходить Костя, – Розрахунки в мене. Пішли на позицію.
Стуляємо пельки й рушаємо. Кожен роздратовано буркоче собі щось під ніс.
Згадую, як сьогодні в бункері весь день белькотіло радіо: "Українські військові дотримуються... Режим тиші... За наказом Генерального штабу й особисто Головнокомандувача...".
Радіо... Голос з того краю світу. Але ми живемо на іншому, протилежному краю. Не в сенсі географії.
Нас закинуто в якусь паралельну реальність. Довкола – нерозвідана пустеля.
Дика тмутаракань, "терра інкоґніта". Глухомань.
Гадаю, перші пілігрими в Новому Світі почували себе десь так само, як ми: чужі краєвиди, незвична їжа... ворожі індіанці.
І – нікого навколо, лише дрібка своїх.
Яка нам в біса різниця, що вони собі думають там, по тилах – в решті нашої неосяжної неньки? "Припинення вогню"... Там у них – мир, здоров’я, чистота. А в нас тут свої турботи.
Помститися.
"Головна проблема, – затягуюсь на ходу цигаркою, – що вони знають наше місцеположення. Дирекційний кут на наші координати вже напевне порахували, і приціл...Почнемо стріляти – відповідь може прилетіти буквально одразу...Тут усе залежить від того, чи сплять вони зараз, чи ні...".
Дивлюсь на обличчя своїх. В тьмяних сутінках ті не виражають нічого. Але, думаю, розуміють...
Дістаємося позиції. З усіх боків нас оточують ветхі цегляні стіни якихось чи то пакгаузів, чи то котелень.
Тут – просто новорічна атмосфера: місячні промені відбиваються у сніжинках тисячею блискіток, навіть мерзле багно виглядає святково й урочисто. От якби ще не було так холодно...
– Саша, крихітка ти наша! – примовляє Васька до сірої сталевої труби, на якій білою фарбою виведено "САША". Її підпирає тринога, широко розкинувшив сніг свої лапи.
– Трахатись зі своєю мортирою будете іншим разом, – Михась стає посеред розкиданого артилерійського реманенту, роззирається, – Так, працюємо миттєво. Якщо не вшиємось до того, як прилетить у відповідь – всім п*здарики, у вас тут ще сорок запасних мін складено. Загинете як герої, бл*дь.
Дякую, думаю, якось не хочеться...
Коли ми повернемось, то ще дивитимемось гордо в телекамери, розповідаючи про мужність і геройську смерть тут, на фронті.
А ви коли-небудь носили на плащ-наметі тіло, в якого всі кінцівки – з відкритими переломами, і з них стирчать закривавлені кістки? Так діє вибухова хвиля.
Геройська смерть гидка до блювотиння.
– Вася, давай до шнурка, – Костя тихо розставляє обслугу по місцях, – Хлопці, кладіть оті споряджені сюди... Десяток відстріляємо поки?...
– "Мне хочется верить, что грубая наша работа…", – мугикаю собі під ніс пісеньку, намацуючи викладені в рядочок міни.
Це добре, що Висоцький давно помер, думаю я. Не встиг стати ворогом.
Але мені все одно трохи ніяково, що я ніяк не можу розстатись з цими хрипкими віршами, батьковим спадком у моїй голові – це він привчив. Висоцький – не наш, а їхній...
"Хороша русня – мертва русня", – думаю собі й усміхаюсь. Проблему, схоже, вирішено.
Ми всі змерзли до паралічу. Незграбно вовтузимось довкола мортири, відправляємо свої артилерійські обов’язки: Костя – на самоті, замислено крутить ручки наведення на тринозі; решта повсідалися на постелений брезент і обмотують хвостовики мін "ковбасками" з порохом – для збільшення дальності.
Взагалі-то, в головній книзі всіх часів і народів написано щось на кшталт: "Розрахунок батареї за усною командою від СОБа...", – але бойовий статут Збройних сил так і лежить в бункері нечитаний; ми вчились на практиці.
Юристи, біологи, підприємці, навіть один географ... "Команда мрії для порятунку галактики".
Найближчий до військового ремесла з нас, напевне, Васька – він автомеханік.
– Бачиш, Михась, – пробую розвіяти командира, – Артилерія це весело.
– Що ти кажеш...?
– Кажу: артилерія це весело! Сиділи б зараз, ніх**я не робили, в стелю плювали.
– О, так! Дискотека! За**ись як я розважаюсь! Заваліть кабіну вже, в мене зараз яйця повідпадають від холоду...
– А до речі, про яйця, – негайно прокидається Діма, він же "Демон", – Про дівок, тобто. От могли б зараз замість вашої "Саші"у Сватове зганяти. Поки ще другий взвод чергує.
– А що там, у Сватові? – питаю.
– Ну-у... Дівки.
– Хто?
– Кінь в рожевому пальто, – командир ледь ворушить змерзлими пальцями, обгортаючи хвостовик міни черговою "ковбаскою". – Пора всім на**й у відпустку...
Розмова стихає. Я згадую, що найбільшим у нас любителем поїздити "по сусідніх панянках" був один із загиблих напередодні. Хоч нагулявся перед смертю... "А ми от – не встигли, – думаю собі. – Ха-ха...".
Костя вже припав до прилаштованого збоку від труби оптичного прицілу – наводить мортиру в ліхтарик, підвішений на дереві.
Напрямок на цей ліхтарик був заздалегідь заміряний, і тепер ми використовуємо його як зовнішній орієнтир. "Непряме наведення".
Вороги заховані від погляду – відстанню та рельєфом, і ми бачимо їх не у вигляді живих людей, а у вигляді хрестиків і прапорців на карті. Отже, щоб убити або хоча б тяжко покалічити когось там, треба вирішити неабияку математичну задачу.
– Кому дівки, – єхидно каже Демон, – А кому аби артилеризмом позайматись...
– Сватове маленьке, – підходить Костя, він уже закінчив із наведенням. – Там асортимент дівчат обмежений.
Ми завершуємо приготування. Я піднімаю з брезенту першу міну – важка, скотиняка! – і вставляю її в ствол.
З натужним звуком – "сш-ш" – вона опускається по стволовому каналу, чується дзенькіт: сіла. Васька бере в руки шнурок – він ініціюватиме постріл.
"З іншого боку, – думаю, – Лишається ще шанс, що їхні гупавки наведені на іншу ціль. Поки вони розберуться, яка з батарей укрів веде вогонь, поки наведуться... В нас буде зайва пара хвилин...".
"Саша" вже дивиться куди треба, на її дні очікує металева залізяка, напхана десятком кіло тротилу – все готове до бою.
Взагалі, мортира – за радянською традицією її в нас звуть "мінометом" – недолуге москвинське слово! – б’є не так, як інші види артилерії.
Її снаряди не нагадують збільшену версію кулі, як-от у гармати. З вигляду вони – як поплавок або буй, з ситим черевцем, яке на одному боці звужується у тупе жало детонатора, а з іншого – у витончені аеродинамічні обриси хвостових стабілізаторів.
Й здається, стабілізатор співа:
"Ми-и-ир вашому дому!"
"Знову тут Висоцький підходить", – всміхаюсь до себе. К бісу. Міни летять не паралельно земній поверхні, як снаряд з гармати чи гаубиці, вони валяться на голови піхотинців просто з неба, вертикально, видаючи при цьому якесь електричне гудіння – ніби тролейбус жене на швидкості боліда з "Формули-1". Ого, я ще пам’ятаю про тролейбуси...
Ми готові починати. Поки стоїмо мовчки, в темряві спалахують і гаснуть вогники цигарок. В повітрі – напружена фронтова тиша.
– Пацантре, цей холод просто собачий, – каже Васька. Демон вишкіряє зуби – пробує всміхнутись онімілими лицевими м’язами.
В мене дрібно постукують щелепи. Хтось починає кашляти. Кашляє довго, захлинається. "Зараз виблює легені", – думаю.
Що ж, ми готові починати. Ті, що стоять по той бік, теж готові – можливо. Якщо не сплять...
"А смерть чекає на вулиці, знає, де ми стоїмо...", – каже в моїй голові Жадан. О, нарешті хтось з наших поетів на думку спав...
– "Айдар" наносить удар, бл*дь, –раптом бадьоро викрикує Михась, – Ху*ч давай!
– Вогонь! Вагінь! – кричимо ми навперебій.
– По-остріл! – кричить за правилом Вася й, замружившись і присівши, тягне за шнурок.
Роздається "БАБАХ", міномет підстрибує, на секунду всі будівлі й людські фігури довкола проступають у диявольських кольорах, на стінах чорніють проваллями тіні; потім знову западає темрява. У вухах – протяжне "гу-у".
– Наступна! Закидай!
Чвалом мчу до мортири з міною на плечі. Михась підбігає з іншого боку – клацає для мене запобіжником: "Дякую, друже!".
– Вогонь!
– По-остріл!
О, ці вибухи в сталевій трубі, які підкидають снаряди вагою п’ятнадцять кілограмів на багато-багато кілометрів – мов пір’їнку!
Вони струшують нас до нутрощів, відлунюються в черепі, лякають і збуджують водночас. Оргазм, катарсис... Чуючи їх, а ще й викликаючи власними руками – відчуваєш себе руйнівником, стихією!
– "Айдар" акбар!
– Сш-ш...
– По-остріл!
– БАБАХ!!!
Холод зник. Нам уже парко. Під бушлатами– слизько й капосно. Васька скидає з шиї арафатку. Пара з горлянок йде в зимне повітря...
– Костя!
Ми сновигаємо, тягаючи нові й нові снаряди.
– БАБАХ!
"Чуєте, покидьки? Це оглушний голос справедливості!"
Ми немов п’яні. Всі сміються. "Крах... крах...", - починають лунати віддалені звуки розривів. Наче кремінь ламається.
– Тра-та-та-та... тра-та-та..., – зненацька доноситься звідкілясь з лівого флангу.
– Наші!
Хтось не втримався – на двадцятому посту нас підтримали з важкокаліберного кулемета. "Молодці, союзники!"
Аж раптом, десь вгорі:
– Фью-у..., – чую гудіння, немов наближається тролейбус – на швидкості "Формули-1"... Миттю роззираюсь – ніхто не зважає, всі надто заклопотані. В мене згинаються коліна...
– Рашидович! Заснув?
КРАХ!!!
Всі перелякано розвертаються. Крутяться на місці, водять поглядом по землі, по небу... "Де? Куди?".
– Фью-у...
– Позаду! Позаду кладуть, двісті метрів! В них переліт!
– Га-га-га...
Вони помилились, промазали! Поки достріляють партію, поки скоригують...
– Ця остання! Вагінь, Васька!
– По-остріл!
Останній удар по вухах – остання міна стрибає на траєкторію. Тридцять секунд, і вона впаде десь там – можливо, біля чийого тіла... За цей час нас тут уже не буде.
Ми накиваємо п’ятами. Хтось кидає на мортиру брезентовий чохол, інший підбирає з землі свій автомат.
– Давайте, бляха, забираємося звідси! Вже!...
Нам нашими головами починається концерт. Здається, вся лінія зіткнення прокинулась, немовби тільки й чекала на це – хто ж зробить перший хід?... Кілька батарей в морозну ніч обмінюються вогневими ударами.
"Але ми вже засвічені сьогодні, – думаю, – До нових зустрічей!"
Ці концерти тут – не рідкість...Але нинішній затакт – наш.
Біжимо по асфальтових доріжках ТЕС до свого протиатомного бункера. Я зашпортуюсь, мало не падаю – Костя і Михась з двох боків підхоплюють мене попід руки.
– А чарівно ми їм зараз в’*бали, – від скепсису в голосі командира не лишилось ані сліду, – Не падай, братан!
[L]Зсипаємось ватагою по сходах у наше лігво, іржучи і відхекуючись. Хтось припадає до фляги, вода переливається, тече струмочками по бороді... Чується дурнувата електронна мелодія – у Васьки задзвонила мобілка.
– Альо. Привіт, – каже він весело й невимушено, – Ну ти що! Ні.У нас тут перемир’я...
Матеріал створено в соціальному проекті "Голос війни: школа публіцистики для ветеранів АТО". Проект реалізується ГО "Інтерньюз-Україна" та Міжнародною організацією "Internews" за фінансової підтримки Уряду Канади через Міністерство міжнародних справ Канади та Міжнародного фонду "Відродження".
Титульне фото: armiya.com.ua