Медична реформа в Україні: до чого тут смартфони й електрокари

2423
12 жовтня 2017

Сьогодні багато говорять про медичну реформу.

Лідери думок по всій країні розмірковують, із чого мають початися зміни в нашій системі охорони здоров’я і з якого боку взагалі до них підступитися.

Знаєте, про що думаю я в цьому обговоренні? Про те, що успішне реформування медичної галузі неможливе без необхідних передумов.

Передумови – як добрий родючий ґрунт в який падають зерна. Цей "ґрунт" в нашому суспільстві становлять громадяни країни (споживачі медичних послуг) і медики (надавачі медичних послуг).

Щодо громадян, – країна не готова до впровадження реформ.

Наприклад, менше 2% відсотків громадян знають свій рівень холестерину в крові чи свій ризик серцевосудинних захворювань.

Готовність суспільства пильнувати своє здоров'я є вкрай низькою. А отже, готовність громадян оцінювати чи контролювати процес, який має на меті покращити те, що вони не цінують і за чим не слідкують, є також вкрай низькою.

Готовність медичної спільноти визначається наскільки медики швидко сприймають нові розробки та досягнення медицини, і як швидко їх впроваджують.

З цим у нас також, м'яко кажучи, проблеми.

Взагалі, медична спільнота у всьому світі здебільшого є консервативною. Нові протоколи та методи лікування впроваджуються повільно. Але, дякуючи "залізній завісі" радянських часів у нас є особливе відставання – від медичної освіти до всіх ланок медицини. 

Одним словом, Україні, як, утім, і будь-якій країні на планеті, потрібні свої Ілони Маски та Стіви Джобси в медицині.

А якщо продовжувати метафору на громадян, нам потрібні ще й ті, хто обирає айфон Джобса, а не старий кнопковий мобільний, та електрокар Маска, а не бензинове авто.

Звісно, із древнім мобільним і древнім авто можна цілком нормально жити. Але останні події дохідливо демонструють: люди, які задовольняються малим, доленосних змін не роблять.

А нам потрібні саме доленосні – інакше ні країну, ні її систему охорони здоров’я не витягнути.

Коли в нашому суспільстві та медичній галузі набереться 10% активних громадян та медиків, готових слідувати за талановитими відчайдухами, контролювати ефективність процесу та вказувати на помилки, отоді й почнуться справжні рушійні зміни.

У нас в кардіохірургії напрямком для таких революційних змін є розвиток та широке застосування міні-інвазивної кардіохірургії.

Раптом ви не знали: для операції на серці вже не обов’язково робити 25-сантиметровий розріз грудини, як 30-50-70 років тому. Достатньо невеликого 5-10-сентиметрового розрізу між ребрами.

І ці операції – не щось з області фантастики чи оповідок про закордонні клініки.

В Україні міні-інвазивна хірургія теж розвивається, причому останнім часом навіть швидше, ніж за кордоном.

Один із недавніх наших успіхів – освоєння методики багатосудинного міні-інвазивного коронарного шунтування.

Мова не про якусь рідкісну операцію, якої потребують одиниці, а про втручання, здатне рятувати життя і повертати здоров’я тисячам українців, адже багатосудинне коронарне шунтування вважається найдієвішим методом лікування ішемічної хвороби серця, і щороку його треба робити приблизно 21 000 українців.

Міні-інвазивна кардіохірургія має переваги не тільки для пацієнта (менший розріз, менше болю, менша травма, менший час перебування в реанімації і взагалі в лікарні, швидке повернення до звичної роботи та життя), а й для держави в цілому – менше медикаментів, коротша госпіталізація, швидше повернення людини до працездатного стану.

Єдиний "мінус" – те, що лікарям доведеться опановувати нові знання,  доведеться працювати в незвичних умовах вузької рани. Та ще й незвичними – подовженими – інструментами. Та ще й із відеоторакоскопом.

Тобто прийдеться змінювати свої звички.

За великим рахунком, це все, що треба кардіохірургу, щоб почати оперувати з міні-доступу.

Погодьтеся, більш ніж адекватна ціна за комфорт і якість життя пацієнта та для загального виведення кардіохірургії держави на новій світовий рівень.

Так, жодної життєвої необхідності змінювати звичні протоколи кардіохірургічних втручань немає – операції, розроблені в середині ХХ століття, працюють і зараз.

Однак, patient-friendly зміни можуть полегшити біль і страждання пацієнта і зробити так, що людина навіть у поважному віці вже на третій день після операції на серці зможе повернутися до адекватних фізичних навантажень, а через місяць – почати ходити в спортзал.

Заради цього варто лікарю виходити за межі комфорту і вчитися чомусь новому?

Чи поверне це довіру громадян до вітчизняної медицини?

Чи збільшиться готовність наших громадян пильнувати своє здоров'я?

Чи покращиться ґрунт для зерен майбутньої реформи?

У мене – тільки позитивні відповіді на ці питання. То ж, справа не лише за державою та урядом, а за кожним конкретним лікарем на своєму робочому місці.

Моє глибоке переконання полягає в тому, що коли ми навчимося мислити категоріями patient-friendly медицини, і кожен з нас лікарів на ділі почне впроваджувати це поняття в своїй роботі, без нарікань, без очікувань та відмовок – тоді нарешті й медична реформа стане можливою та буде успішною.

Олександр Бабляк, керівник Центру кардіохірургічної допомоги "Добробуту"

powered by lun.ua