Чому дорослі читають комікси

1881
16 грудня 2017

Згідно з The Comichron, ресурсом, який висвітлює цифри продажів коміксів, червень 2016 року був найбільш продаваним місяцем для індустрії з грудня 1997 року.

Чому сьогодні комікси такі популярні, що приховує у собі цей жанр, як знайти небанальну історію для себе та чому екранізація – не показник якості цього жанру, розповідає Максим Карповець, викладач Острозької академії, філософ і один із небагатьох в Україні, хто колекціонує комікси.

Цей жанр – найкращий спосіб зрозуміти дух часу

У комікси теж вкладають гроші. Хтось збирає марки, хтось автомобілі. Це один із видів колекціонування речей, які також мають і економічну цінність.

Однак колекціонери часто купують комікси, але не читають їх. Я не такий божевільний, щоб тільки й стільки колекціонувати, тому не вважаю себе затятим колекціонером.

Хоча в Україні колекціонери коміксів, особливо оригінальних видань, один одного дуже добре знають. Інколи мені здається, що я можу їх порахувати на пальцях двох рук.

Зараз у мене понад 300 англомовних позицій. Колекціоную оригінальні видання, вони мають більшу цінність. Хоча маю декілька десятків перекладених коміксів.

Є колекціонери перекладених коміксів. Зрозуміло, що їх значно більше, бо комікси дешевші й придбати їх легше.

Також у мене є сингли – це поодинокі випуски. Загалом, їх понад 500, хоча не рахував усі.

Найбільш цікавим і цінним можу назвати Seven to Eternity #1 Ріка Ремендера. Хоч комікс і вийшов не так давно, але тираж першого випуску швидко закінчився, тому перший номер швидко став раритетним і дорогим. Початкова його ціна була 4$, а зараз за нього просять від 70$.

Звісно, усі хочуть мати у своїй колекції щось дуже давнє і цінне. Часто це стосується студій DC чи Marvel.

Особливо цінні комікси, де вперше з’являється герой, наприклад, Росомаха чи Харлі Квін або ж Людина-павук у чорному костюмі. Це ніби народження дитини.

Випуски 60-х і 70-х років також користуються великою популярністю.

Зрозуміло, що перший номер "Супермена" чи "Бетмена" коштує мільйони доларів. Однак я полюю не за першими номерами, а за тими, які для мене цікаві й вагомі.

Все підряд не скуповую, орієнтуюсь лише на власний світогляд. Хоча деякі привабливі видання можуть бути понад особистим інтересом.

Початкова ціна цього коміксу була 4$, а зараз за нього просять від 70$

Популярність коміксів зростає. По-перше, тому що сучасна культура – це культура втечі й фантазій. Люди все більше шукають якісь альтернативні шляхи для самореалізації, власних надій і сподівань. Відповідно, комікси пропонують один із варіантів втечі, зокрема переживання тих чи тих проблем у несподіваних ситуаціях.

По-друге, жанр активно розвивається, з’являється багато цікавих авторів і сюжетів, механізми маркетингу дозволяють краще це просувати.

Ще одна причина популяризації – екранізації. Ми прекрасно знаємо, що касові збори у DC і Marvel величезні. І багато читачів приходять до коміксів після перегляду фільмів.

Можливо, це також пов’язано із кліповим мисленням, результатом великого інформаційного потоку.

Я не надто люблю більшість екранізацій, бо вони часто далекі від першоджерел і зовсім не передають сутність коміксу як виду мистецтва. Це подібно до того, як хрестоматійно переказують Шекспіра.

З одного боку, екранізації приваблюють широку аудиторію і популяризують жанр. З іншого – вони відлякують непідготовлених дорослих читачів, які після фільмів зі всесвіту DC  чи Marvel ще більше переконуються, що це несерйозний і "дитячий" вид мистецтва.

Можливо, я навіть проти фільмів як способу популяризації коміксів, хоча й розумію обмеженість і вразливість цієї позиції. Але я за фільми Тіма Бартона, Крістофера Нолана, Зака Снайдера.

Трилогія Нолана про Бетмена мені видається доволі потужною.

Також з’являються доволі серйозні серіали від Netflix за коміксами Marvel, а саме "Даредевіл", "Джессіка Джонс" чи "Каратель".

Трилогія Нолана про Бетмена є доволі потужною

Комікси часто є середовищем авторських експериментів і філософський теорій.  Не скажу, що в цю індустрію приходять суто філософи й інтелектуали, але таке трапляється.

Нещодавно я прочитав французький комікс у російському перекладі "Падающая девочка", сценарист якого – філософ, дослідник коміксів. Там є різні теорії, які стосуються космосу, психологізму, психічних архетипів, утопій.

Європейські комікси, графічні глибокі романи. Хоча, якщо говорити про американський простір, не про мейнстрім, а про андеграунд, там теж є багато авторів, які зуміли досягти високого рівня.

Філософи звертаються до цього жанру, щоб осмислити важливі сюжети і теми. Багато авторів не просто розповідають історії, а кодують, показують незвичні грані звичайних сюжетів.

Наприклад, один із моїх улюблених художників Джон Вільямс Третій писав відомих персонажів, однак робив це незвично. Читати й роздивлятись його роботи неможливо лінійно, тому що там можуть бути кола, квадрати, спіралі, які ламають звичну логіку сприйняття. Вони подібні до принципів кодування.

Можна пригадати Кріса Вайра, одного із найбільш оригінальних авторів в індустрії. Його роботи потребують чималого інтелектуального бекґраунду й фантазії.

Європейські комікси також достатньо інтелектуальні. Історія Тінтіна взагалі відображує складну культурну ситуації середини минулого століття. Вона досі резонансна, адже перший випуск, де гостро критикується СРСР, у багатьох країнах так і не випустили.

Вражають роботи Жана Жиро, який відомий як Мьобіус. Це відомий французький автор, у якого багато філософських неоднозначних робіт. Вони перевернули розуміння коміксу, вплинули на кіноіндустрію, моду.

Також можна згадати Алехандро Ходоровські, іспанського автора й режисера, зокрема його роботи "Інкал", "Останній Інкал", "Метабарони". З ним навіть пов’язаний "ходоровськіверс", подібно до "мультиверсу" (кілька паралельних всесвітів).

Вілл Айснер, наприклад, теж автор серйозних робіт, який навіть намагався презентувати комікс у руслі графічного роману.

Сьогодні навіть звичайні автори намагаються розповісти щось більше, ніж просто історію.

Також існують комікси, які годі зрозуміти без знань математики, фізики й лінгвістики. Будь-хто їх одразу не зрозуміє. Але якщо ви готові до подорожі, боротьби з текстом, з автором, який написав, чи з художником, який зобразив, тоді їх можна читати. Це про роботи Ґранта Моррісона, хоча й можна також Алана Мура, Френка Міллера.

У підсумку читання дасть вам багато цікавих переживань і змістів.

Майже в кожній великій індустрії, як-от Marvel, DC, Dark Horse чи Image, є хороші автори та історії. Просто потрібно знайти класну подачу. Збалансовані картинка, малюнок і сценарій – основні показники якості коміксу.

Хоча дехто може обходитись без сценарію і тексту, як-от Шон Тан, австралійський автор відомого "Прибуття". Тут лише картинка, нема жодного тексту чи звуку, але від цього комікс не менш талановитий.

Шон Тан, австралійський автор відомого "Прибуття", обійшовся без сценарію і тексту

Це основні критерії, хоча всередині цих складових є низка інших: добре побудована композиція, плавний перехід від однієї панелі до іншої, деталізація, шрифт, звуки, переконливість образів – усе це складає скелет історії.

Комікс дуже складний механізм, над яким часто працює добрий десяток фахівців. Якщо одна деталь слабка, то це впливає на усю роботу. 

Між дитячими і дорослими коміксами є певна різниця. Але для тих, хто вже в темі, вона дуже умовна.

Те саме стосується сучасної дитячої й дорослої літератури. Ми прекрасно знаємо, що "Мумі-тролів" Туве Янссон можна читати як моральні історії про життя, а "Гаррі Поттера" вже давно читають не тільки діти.

Мені подобається комікс "Дроворуби" (Lumberjanes), який більше має бути цікавим для дівчаток підліткового віку, але сама історія, героїні й палітра не може залишити байдужим.

Із зовсім дитячих спокійно читаю "Над садовою стіною" (Over the Garden Wall), де прекрасно переосмислена американська південна готика, але у винятково дитячій атмосфері.

Звісно, різниця існує між дорослими й дитячими коміксами як і в будь-якому мистецтві, оскільки існують серйозні графічні романи на тему СНІДу ("Блакитні таблетки" Фредеріка Пітерса), епілепсії ("Священа хвороба" Давіда Б.) чи Голокосту ("Маус" Арта Шпігельмана).

Чи є сенс зараз давати дітям ці тексти? Чи зрозуміють вони їх?

Загалом, якщо історія цікава, хороші автори й художники – межа між дорослою та дитячою аудиторією є дуже умовною. І немає нічого соромного в тому, щоб читати щось наївне.

Демократичність цього жанру дозволяє робити будь-що. Наприклад, Вільямс Третій малював про Бетвумен у лінійці "New 52" у DC, яка була перед Rebirth. Його звільнили, тому що в одному з випусків він одружив Бетвумен із її коханкою. Для DC це провокативно і ризиковано, адже підлітки так чи інакше лишаються основною цільовою аудиторією.

Як на мене, у житті є різні історії, тому чому про них не писати? І чому б їх не зображувати так само, як це роблять кіно, література чи фотографія?

Наприклад, комікс "Маус" Арта Шпігельмана присвячений Голокосту. Там основні фігури – тварини, де кішки є нацистами, свині – поляками, а миші – євреями. Вже у цьому є провокація і можлива дискримінація, але це дуже точний і переконливий візуальний хід, який був виправданий. Це перший і єдиний комікс, який отримав Пулітцерівську премію.

Комікс "Маус" Арта Шпігельмана присвячений Голокосту

Комікси також любив Умберто Еко. Він був семіотиком, досліджував знаки й символи. Для нього було цікавою побудова самого сюжету завдяки цим образам і символам. Він також досліджував масову культуру, а з цієї точки зору комікс є дуже цікавим збірним образом того, що відбувається з великою кількістю людей у культурі.

Існує енциклопедія DC, де послідовно розповідається про появу важливих випусків, а з ними поруч ключові історичні події. Наприклад, існує розповідь про якийсь випуск про Супермена і водночас з ним про певну історичну подію, як-от бомбардування Хіросіми і Наґасакі чи кінець Холодної війни.

Комікси можуть писати про фемінізм, сексуальну революцію. З точки зору дослідника масової культури, комікси є чи не найкращим медіумом, який говорить різними способами про нас із вами.

Образ жінки надзвичайно змінюється у коміксах. Мені видається, що жанр все-таки більш чоловічий, якщо врахувати коло людей з якими я спілкуюсь. Але нещодавня статистика показала, що читацька аудиторія коміксів здебільшого жіноча –  переважає чоловічу десь на 10%.

Звісно, індустрія на це активно реагує. Вони придумують нових жіночих персонажів, нові жіночі команди. Наприклад, "Міс Марвел", один із останніх популярних коміксів у всесвіті Marvel, створив незвичну героїню, яка є мусульманкою.

Жанр реагує на зміни у суспільстві, навіть дуже часто випереджає їх. Поява "Чудожінки", наприклад, є випередженням фемінізму на декілька років уперед. Тому мені здається, що це хороша платформа для будь-яких ідей.

Про те, як читати комікси, написана прекрасна книжка "Розуміння коміксу" Скотта МакКлауда. Це більше науковий трактат, який був написаний більше 20 років тому, але досі актуальний.

Він розкладає комікс на атоми. Навряд чи є об’єктивна схема чи гід, які навчать правильно читати комікси. Кожен відчуває це на собі, підлаштовує під власні біоритми й духовні орієнтири.

Про те, як читати комікси, написана прекрасна книжка "Розуміння коміксу" Скотта МакКлауда

Єдиний закон і особливість коміксу у тому, щоб читати і вдивлятись у нього потрібно одночасно. Ви не можете прочитати текст на сторінці, а потім повернутись і розглянути картинки, або ж навпаки. Це має відбуватись синхронно. Це здається очевидним, але до справжнього катарсису й естетичної насолоди треба, як не дивно, прикласти чимало зусиль.

Виходить дивний парадокс, коли такий швидкий і легкий вид мистецтва читати/дивитись треба доволі довго

Що читати для роздумів і для відпочинку. Почну з тих, які знаходяться на межі.

Це "Персеполіс" Марджан Сатрапі. Він розповідає про дівчинку-мусульманку із Ірану, яка була змушена мігрувати спочатку в Німеччину, а потім у Францію, де з нею відбуваються різні життєві події. Це наївна й водночас дуже щира, місцями смішна й трагічна історія.

Водночас там порушується дуже багато політичних, соціальних, культурних, ґендерних питань. Існує також хороша екранізація, до якої була залучена сама авторка.

Щодо серйозних, то рекомендую вже згадуваного Ґранта Моррісона. Він цікавий технічно і сюжетно, але водночас він пише мейнстрімні речі.

У Морісона дуже багато різних кодів, загадок, його треба читати з книжкою, відшуковувати алюзії, цитати. Для багатьох читачів це важко, але хто зробить цю роботу, отримає певне просвітлення.

Наприклад, його робота "Джо Варвар" (Joe The Barbarian) про хворого хлопчика на цукровий діабет, який змушений під час приступу спуститись з другого поверху свого будинку на перший, щоб дістати інсулін у холодильнику. Звичні декілька кроків для нас перетворюється на цілу психоделічну пригоду, адже коли Джо втрачає свідомість, то перед нами з’являються міфологічні, історичні й вигадані персонажі, розмиваючи межу між реальністю і маренням.

Також із серйозних авторів можна Крейга Томпсона, Дейва МакКіна, Джеффа Леміра, Ніла Ґеймана. Із наших, які стали всесвітньо відомими, можна також почитати Ігора Баранька.

Якщо з розважального, тоді "Хоукай" від Marvel. Це таке собі хіпстерське переосмислення супергероїки.

"Міс Марвел" теж можна, "Бетмена" Скотта Снайдера.

Потрібно також почитати "Наглядачів" Алана Мура, які вважаються класикою, хоча це універсальний комікс, який може бути як серйозним, так і розважальним.

Насправді, є безліч порадників, гідів, які допоможуть обрати потрібний комікс. Якщо вам цікава, наприклад, міфологія – читайте "Чудожінку" Браяна Азарелло, якщо нуарний детектив – "Затемнення" Еда Брюбейкера, міфологія – "Пісочну людину" Ніла Ґеймана.  

Спершу треба визначитись із жанром.

Якщо щось серйозне, теж є певні форуми й гіди. Максимально окреслюючи свої інтереси, ви зможете знайти найкращий для вас текст.

Якщо ж просто без цілі прийти у магазин, то можна натрапити на щось справді для вас далеке і розчаруватися у коміксах. Ви ніби йдете в ресторан і приблизно знаєте, що любите м’ясо чи овочі, французьку чи японську кухню.

Максим Карповець, колекціонер коміксів, викладач Острозької академії, філософ

Записала Катерина Хорощак

powered by lun.ua