Чому найбільша проблема Інституту книги – чиновники?

1428
26 лютого 2018

За півроку роботи в Інституті книги в нас із колегами з’явилося чимало мемів.

Найчастіше повторюваний – з пісні одного з відомих гуртів (цитую в перекладі): "Ви знаєте, про що ця пісня?" – "Ні".

Цей діалог найкраще ілюструє наші спроби втілювати проекти в умовах підпорядкування іншим держструктурам.

Розмови про місію та завдання Українського інституту книги лишаються актуальними й болючими, попри те, що минуло два роки після створення цієї установи на папері та півроку після запуску його фактичної діяльності.

 Розмови про місію та завдання Українського інституту книги лишаються актуальними й болючими

Про біль і актуальність свідчать і розмови в соцмережах та усні розмови в середовищі книгарів, і нормативні документи, як-от постанова Кабінету Міністрів про порядок використання коштів нашою установою, чи інші розпорядження щодо Інституту – усні чи письмові, офіційні чи неофіційні – керівних органів держави.

Закон, яким створено Інститут книги (закон "Про внесення змін до деяких законів України щодо вдосконалення системи державного управління у книговидавничій сфері"), вносить до сфери компетенції цієї установи все, що пов’язано з книжками:

  • фінансування перекладів української літератури іншими мовами,
  • підтримку бібліотек і бібліотечної справи,
  • координацію та організацію міжнародних заходів,
  • випуск книжкової продукції за програмою "Українська книга",
  • створення резиденцій для митців,
  • розробку заходів із популяризації українських книжок тощо.

Коли завдань так багато і коли вони такі різнопланові, то очікувано, що діяльність установи залежатиме від тих пріоритетів, які ставить її команда, передусім керівник.

Проте наразі діяльність установи залежить не від пріоритетів команди й керівника, а від того, на що Інститут має право витрачати кошти (деталі пізніше).

Команда Інституту за півроку роботи напрацювала чимало пропозицій щодо:

– популяризації української літератури за кордоном – якщо детальніше, то це:

  • ґранти для іноземних видавців на переклад і видання книжок українських авторів;
  • участь у міжнародних книжкових ярмарках – і через підготовку стендів та культурної програми на певних ярмарках, і через тревел-ґранти українським письменникам, які могли б їздити на різні закордонні книжкові ярмарки, навіть ті, на яких немає українського стенду з книжками;
  • відзнаки та премії для закордонних перекладачів з української мови та інших промоутерів української культури за кордоном;
  • освітні проекти для перекладачів з української мови – початківців;
  • резиденції для перекладачів з української мови, у яких вони би протягом місяця або двох працювали над своїми перекладами книжок вітчизняних авторів іншими мовами;
  • семінари для іноземних видавців в Україні, де українські літературознавці, критики, видавці могли б розповідати, що вони сьогодні можуть запропонувати іноземним партнерам;

– проведення соціологічних досліджень щодо книгочитання в Україні;

– проведення семінарів для бібліотекарів;

– організації книжкових ярмарків у регіонах, у яких іще немає високої книжкової активності;

– резиденцій для українських письменників;

– відзнак, премій, конкурсів для українських письменників, перекладачів, ілюстраторів;

– реклами книгочитання в медіа та зовнішньої реклами у публічному просторі міст, співпраці з різними партнерами на кшталт аеропортів, Укрзалізниці, Укрпошти, банків та інших організацій щодо популяризації книгочитання.

Більшість цих пропозицій деталізовано, обґрунтовано важливість таких заходів, обраховано їхній кошторис та показники результативності.

Є й інші ідеї, зокрема щодо популяризації книгочитання серед школярів (у співпраці з Міністерством освіти й науки), але ця пропозиція ще не є завершеним документом.

Окремими пунктами (!) виношу розробку проектів порядку реалізації програми "Українська книга" (співфінансування випуску соціально значущих видань) та програми "Цифрова бібліотека", чóму Інститут книги присвятив півроку кропіткої та наполегливої праці.

Проект порядку реалізації бюджетної програми "Випуск книжкової продукції за програмою "Українська книга" (так це називається офіційно, тому пардон за повтори) поданий у Міністерство культури ще в середині січня, повторно поданий у середині лютого, й Інститут книги чекає на затвердження цього документа, щоб нарешті оприлюднити умови та могти розпочати збір заявок.

Проте, на жаль, на сьогодні постанова Кабміну щодо порядку використання коштів Інститутом книги передбачає тільки реалізацію програм "Українська книга" та "Цифрова бібліотека".

Це означає, що Інститут не може виділяти зі свого бюджету кошти на соціологічні дослідження, на промоційну кампанію, на ґранти іноземним видавцям чи на резиденції українським митцям.

Наразі Інститут книги докладає всіх зусиль до того, щоб змінити цю постанову, і маємо надію, що у найближчі місяці вона буде змінена.

Але є ще одна проблема – значно складніша, ніж бюрократичні перепони.

Нещодавно перекладачка Тетяна Окопна написала пост про те, що перекладів із сербської на українську суттєво побільшало після того, як держава Сербія почала давати ґранти на переклади творів своїх авторів.

Після посту була дискусія про те, чому цього не робить Україна.

У коментарях пролунала думка: ті, від кого залежать розпорядження й кошти на це, не вірять у якість українського культурного продукту, або ж – іще більш імовірно – не вірять, що це у принципі варто просувати.

Пояснення в яблучко: саме в цьому я і вбачаю ключову проблему. На жаль, чиновники вважають, що підтримка книговидання – це передусім виділення коштів на видання книжок та закупівлі інших книжок до бібліотек.

Мало хто замислюється про те, що Україна не стане країною, громадяни якої читають, якщо видавці видаватимуть книжки стотисячними накладами, але при цьому в районних містечках не буде жодної книгарні (хіба ми не знаємо, що книжки, видання яких профінансоване програмою "Українська книга" за часів, коли її реалізовувало Держкомтелерадіо, пилюжилися в підвалах посольств та інших державних структур?); що навіть якщо бібліотеки матимуть у своїх фондах сучасні видання, це не спонукатиме молодь туди ходити й читати там ці книжки – бо для того, щоби привабити молодь, потрібно стати "модною" локацією, локацією сучасного зразка.

На сьогодні маю враження, що чиновники розглядають Інститут книги чимось на кшталт торгово-промислової палати Мінкульту і ставлять перед ним три завдання:

  • розподіляти кошти між видавцями, які публікуватимуть на ці кошти книжки;
  • закуповувати книжки для бібліотек;
  • оцифровувати документи для "Цифрової бібліотеки".

За кілька місяців роботи в Інституті книги мені стало зрозуміло, що до того як втілювати проекти, які і команда Інституту, і велика частина книжкової спільноти вважає першорядними завданнями для цієї державної установи, потрібно спершу кілька років покласти на те, щоб  с е н с и б і л і з у в а т и  (франц sensibiliser – зробити чутливими) українських чиновників і загалом тих, від кого щось залежить у фінансовому сенсі (бо ж чиновники зміняться, а думка в суспільстві має закріпитися), до того, що, наприклад, перекладачі з української мови – це наші амбасадори у світі.

Це люди, які можуть у своїх державах пропагувати як нашу культуру, так і Україну як таку.

Недаремно розвинені в культурному плані держави вкладають зусилля й кошти у перекладачів зі своєї мови, створюють для них умови, щоб вони могли краще вивчати мову, з якої перекладають, засновують для них премії та відзнаки.

На жаль, перекладачів з української мови у світі наразі порівняно небагато.

Студенти-славісти закордонних університетів більш охоче обирають русистику, а не україністику. І це відбувається не тільки тому, що російська література у світі відома й шанована, а й тому, що Росія пропонує перекладачам зі своєї мови значно більше можливостей.

Віднедавна багато можливостей пропонує й Польща, і студенти охоче обирають полоністику.

Україні також варто вкладати ресурс у перекладачів зі своєї мови.

Сенсибілізувати варто й до того, що переклад книжки українського автора за кордоном – це один зі шляхів культурної інтеграції нашої країни, ознака присутності української літератури у культурному просторі країн світу.

Зараз іноземні видавці вважають, що перекладати книжки українських авторів і видавати їх – справа з високими ризиками, адже для читачів їхньої країни це невідома література й невідомі автори.

Крім того, перекладачів з української мови, як ішлося вище, дуже мало, тож їхня робота може дорого коштувати.

Втім, зацікавлення є, і переклади української літератури за кордоном є, але мало. Потрібно стимулювати, заохотити видавців видавати українську літературу в перекладі та випускати на їхні ринки.

Інший приклад сенсибілізації – слід пояснювати важливість тревел-ґрантів, зазначаючи, що українські письменники на закордонних книжкових ярмарках через публічні заходи, через презентації своїх книжок або ще неопублікованих текстів у перекладі мовами тих країн, популяризують українську літературу на міжнародному рівні, представляють Україну як культурну країну, доносять інформацію про сучасну Україну іноземцям.

Читачам цього матеріалу може здатися, що все це очевидні речі, але ні: іноді на пальцях слід пояснювати потрібність таких заходів.

(Втім, хтось може й заперечити, мовляв, усім вище зазначеним повинні займатися новостворений Культурний фонд та Український інститут. Я ж відповім: вони засновані, щоби створювати умови для постання нового культурного продукту і популяризації його за кордоном.

Ключове слово тут – "культурного", тобто культурного загалом, але що стосується літератури, то тут вужча спеціалізація.

Навіщо було створювати Інститут книги з таким широким колом завдань і гордою назвою "Інститут", якщо в результаті він має стати "торгово-промисловою палатою" Мінкульту? І чому в інших країнах, на які ми орієнтуємося в плані інституційної роботи з культурою – Польщі, Франції, прибалтійських країн, – таки існують і книжкові центри, які займаються всім вищепереліченим, і окремі інституції, які популяризують культуру загалом? Певно ж, є у цьому логіка?)

Сенсибілізувати потрібно й до того, що якщо держава фінансуватиме видання великої частини книжок, то це буде втручанням у ринкові механізми.

Це не сприятиме самостійності та розвиткові видавців, не кажучи вже про те, що велика кількість видань, профінансованих державою, не означатиме безпосередньо популяризації книгочитання.

Потрібна підтримка не стільки книговиданню, скільки книгорозповсюдженню та книгочитанню – в багатьох містах України немає жодної книгарні, і якщо видавці не мають де продавати й популяризувати свої книжки, то це не сприятиме підвищенню рівня книгочитання.

Потрібний, по-перше, розвиток книгорозповсюдження, реклама книгочитання. При цьому і реклама, і саме книговидання має ґрунтуватися на соціологічних дослідженнях читацьких звичок і вподобань українців.

По-друге, потрібна глибинна реформа бібліотечної системи – бо зараз, навіть за наявності в бібліотеках цікавих книжок, люди часто-густо не хочуть їх відвідувати, адже бібліотеки переважно асоціюються з чимось нудним, нецікавим, застарілим (втім, мова тут іде не про всі бібліотеки – звісно, є й успішні винятки – бібліотеки, які завдяки активній модерній позиції своїх керівників та їхній участі у ґрантових програмах, змогли стати культурними центрами, "хабами" у своїх містах).

Потрібно спонукати бібліотеки працювати так, щоб ходити в них стало модним, і це залежить не лише від наповнення бібліотечних фондів.

Усе це стратегічно важливі речі, але, на жаль, багато з цих проектів не є видовищними й ефект від них помітний не одразу – якщо ми сьогодні розпочинаємо системну роботу за цими напрямками, то результат стане видимим у найкращому випадку років через десять.

Саме тому дуже складно довести чиновникам і політикам, що саме на ці речі варто спрямовувати кошти.

Зате, якщо відбуватиметься це, то в разі приходу до влади умовного Януковича вже неможливо буде відкотити назад.

Та й для того, щоб умовний Янукович не став при владі, потрібно, щоб суспільство мислило критично, а як досягти критичного мислення без звички читати?

Готуємося до того, що в найближчі місяці наша, керівників Інституту книги, основна робота полягатиме у тому, щоб ходити по владних кабінетах різних рівнів і лишати там пропозиції, обґрунтування цих пропозицій, кошториси та пояснювати щось на пальцях, бо в багатьох пунктах натрапляємо на іронічні посмішки, мовляв, що це ви тут собі понавигадували?

Попри всі обмеження, Інститут книги намагається сьогодні робити те, що може.

Окрім детального прописування проектів, цьогоріч ми виступимо координатором участі України у Празькому книжковому ярмарку – уже організовуємо стенд і культурну програму (плата за стенд розділена між видавцями-учасниками, а культурна програма буде реалізована за кошти Посольства України в Чехії).

Уже розроблено план дій щодо підготовки участі України у Франкфуртському міжнародному книжковому ярмарку. Окрім каталогу "New Books from Ukraine", який ми видали наприкінці минулого року, уже в березні вийде каталог "25 Ukrainian Modern Illustrators".

Щодо міжнародного напрямку додам також, що за короткий час нам вдалося стати консультаційним центром, до якого звертаються з-за кордону з різними питаннями щодо українських книжок. Ми формували переліки видань, які варто закупити до публічної бібліотек Лос-Анджелесу (США), Ґдині (Польща), намагаємося знайти шляхи закупівлі наших книжок закордонними бібліотеками, адже не всі з них можуть платити закордонним резидентам; ділимося контактами перекладачів, письменників (за їхньої, звичайно, згоди) тощо.

Окрім того, під час Книжкового Арсеналу координуватимемо зону бізнес-переговорів плюс проведемо ще кілька заходів, зокрема дискусію за участі керівників іноземних книжкових інституцій про місію та завдання таких установ у різних країнах – як бачимо, це досі потрібно робити.

Відразу після Арсеналу буде реалізовано освітній семінар для українських перекладачів із норвезької мови за участі норвезьких авторів (за фінансової підтримки літературної інституції Норвегії NORLA).

Ми подали ґрант у Culture Bridges на проведення тренінгів для бібліотекарів з п’яти регіонів України з практичними завданнями (цей проект може бути реалізовано за принципом "піраміди" – бібліотеки після тренінгів зможуть організовувати такі ж тренінги для інших бібліотек, таким чином може бути охоплено до 100 бібліотек).

Думаємо над можливістю проведення книжкового ярмарку в одному з регіонів України, де книжкова активність на низькому рівні (розглядаємо залучення коштів одного з благодійних фондів; дуже хотілося б створити цілу мережу регіональних ярмарків).

Ми організовували лекції про авторське право і плануємо надалі вести освітні проекти для книжкової професійної спільноти.

Усе це відбувається радше всупереч, аніж завдяки, бо на все це, як можна зрозуміти із зазначеного в дужках, Інститут не може спрямувати кошти з власного бюджету, а крім того, він нерідко стикається з тим, що у владі його розглядають як "торгово-промислову палату" Мінкульту, якій можна віддати розподілення коштів між видавцями, закупівлю книжок для бібліотек і цифрову бібліотеку і більше ні про що не дбати – мовляв, це й буде внесок держави у книжкову справу.

Імовірно, в майбутньому Інститут зможе надавати платні послуги або залучати кошти меценатів і спонсорів – і виділяти ці кошти на те, що вважає за потрібне, але для цього також потрібні зміни в нормативній базі – бо кошти, які містяться на спецрахунку, можуть спрямовуватися тільки за тими кодами, за якими вони спрямовуються й з основного рахунку.

Загалом, якщо поміркувати, то неважко дійти висновку: якщо зосереджувати свою роботу переважно на проведенні програми "Українська книга" та на закупівлю книжок для бібліотек, як це нам зараз пропонують, то це буде не створення умов для розвитку книжкового ринку, а буде затикання дірок онучами.

Зрозумілим є те, що якщо не буде політичної волі керівника Інституту – Мінкульту – щодо його діяльності, то вся та діяльність, яка виходить за рамки "торгівлі та промислів" не зможе бути системною, а буде радше спорадичною.

Для мене зрозуміло: все, що ми зараз робимо, є обробкою ґрунту, і треба віддати належне: попередні стадії обробки проводили протягом двох десятиліть українські видавці, перекладачі, письменники.

(На жаль, дехто з них і нашкодив, бо були й ті видавці, які вельми активно ходили й ходять по владних кабінетах і доводять, що головне, чим може допомогти влада українській книжковій сфері, – це дати видавцям кошти на видання книжок чи закупівлю їх до бібліотек, але, як ішлося вище, проблеми нечитання в Україні це не вирішить).

Наразі ми проводимо чергову стадію обробки ґрунту і, може бути, втілювати все те, про що зараз ми пишемо у наших презентаціях і поясненнях до проектів бюджетних паспортів, буде хтось інший, не наша команда.

Але для того, щоби хтось міг це втілювати, сьогодні нам потрібно ходити з роздрукованими файлами до чиновників, надсилати сотні офіційних листів, говорити, міркувати, рахувати, писати, говорити знову.

Анастасія Левкова, заступниця директора Українського інституту книги з розвитку, спеціально для УП.Життя

powered by lun.ua