Коли твій наставник – інстаграм, а успішність визначають лайки

5235
16 травня 2018

Страшно, коли тобі 20, твій ментор – інстаграм. Ознака успішності – лайки. А форма самовираження – селфі та сторі.

У такій комбінаціі людина у пубертатному віці приречена на утопію. Як психологічну, так і моральну.

Із грудня я – ментор. Живий, щотижневий ментор 20 молодиків Скрін Скул. Кіношколи, яку ми відкрили зовсім з іншою метою.

Хотіли випускати фахівців екрану. А стали випускати успішних людей. 

Останні півроку кожен мій ранок розпочинається із допису у групу тих, хто прийшов за професією, а як бонус – отримав вірного друга, з досвідом, пережитими невдачами, виграною війною із комплексами і осудом суспільства, де прийнято мочити, а не прийнято підтримувати.

Менторство – це те, до чого вже давно звик Захід на національному рівні.

Візьмемо американців. Де б ти не з'явився в Америці, тобі всюди у спину звучить фраза: "Давай, друже! Ти зможеш! Не звертай з наміченого шляху. Шли до дідька всі сумніви. У тебе вийде!".

В Україні підтримувати – це зраджувати собі. Засудити ж – свята справа.

І не кажіть мені, що вони, мовляв, за океаном роблять це не щиро.

Вам гидко від їхніх білозубих усмішок й американського: "Wow! You will do it! Good luck!".

Засуджувати – зло. Підтримувати із будь-яким бекграундом – шлях до здорового соціуму.

Мені 17. Я в 11 класі русифікованої гімназіі міста, де перспектива після закінчення фізматгімназіі, а згодом і інституту тільки одна – завод "Запоріжсталь".

Навколо розгублені однолітки. У голові – каша. Мама у пубертатній свідомості – не авторитет.

У навушниках Земфіра і ціла шухляда рецензій на кінофільми. Так і не надісланих до приймальної комісії Карпенка-Карого.

Місто відрізане від української культури. Спитати  поради ні у кого. Інтернету тоді не було.

Я пам'ятаю ночі сліз і постійного пошуку себе, долання сумнівів, комплексу меншовартості і апатії.

Моїм ментором тоді був мій характер. Він підштовхнув мене піти на пошту, купити конверта, написати листа і відправити стос підліткової писанини до Києва…

Далі програш. Новий вибір. І новий рік спроби. Мій ментор-характер не зрадив і я врешті знайшла себе…

Характер. Це те, чого я як ментор постійно добиваюся від студентів.

Не будь ганчіркою, страх – дурень, лінь – пінь, а цілодобий інтернет- радіація.

Я сварюся з ними. Інколи матом. Вибачаюся і кажу, що людина з характером може мати слабкості. Вибачають. І слухають ще більш уважно.

Ані 20. Вона вчиться в економічному вузі і мріє стати телеведучою.

Кожен день Ані починається з листа мені. Ми домовилися аналізувати, чому вона боїться червоної кнопки. Це такий піптик на камері.

Коли починається відеозапис, Аню ніби підміняють. Її обличчя набуває комуністичних кольорів, голос здригається, а руки стають вологими.

На питання: "Чому?" Аня ніяково відповідає: "Помилятися соромно. Люди вважатимуть тебе тупим.

Коли я була мала, мама завжди називала мене тупою, коли я не могла з першого разу зробити дз з алгебри.

Я так від цього злилася, що назло їй закінчила школу із 12 балами з алгебри і вступила до економічного вузу. На зло. А тепер відчуваю, що не можу більше це терпіти, бо це…не моє".

Бути ментором – як смажити сирники. Тримати купи важко, коли маса сиркова і не має достатньо борошна. 

Моя справа – продукувати борошно. На перший погляд, це білий пил (інколи він такий, як ви подумали), який з кожним грамом слів, смс, переконань перетворюється на кілограм добротного "цементу".

Наситьте Ваше життя пилом. І отримаєте успішний десерт. 

Менторство – це кулінарія. І я беруся її дослідждувати. Рецепти шукайте у наступних текстах. Нехай у вас все вийде!

Яніна Соколова, журналіст, телеведуча, для УП.Життя

Титульне фото: MarkoAliaksandr / Depositphotos

powered by lun.ua

Головне на сайті