Обережно – вчитель! або Хто навчає наших дітей?

Українські першокласники мають провести 1 вересня із користю. В залежності від географії, їм розповідатимуть про Степана Бандеру, історію рідного краю та річницю Незалежності.

Особливо пощастило школярам містечка Буча, куди запланував приїхати із "першим уроком" сам президент. За задумом організаторів, першокласники мають отримати справжній духовний заряд.

Цікаво, чи влаштовує адміністрація школи перевірки дитячих портфелів на предмет наявності щоденників "Тигр Юля", аби ті, не дай Боже, не потрапили на очі Ющенку?

Хоча, будь-які спроби політичного піару на шкільній тематиці ("відкриті уроки" чи щоденники з натяком) дійсно варто було б заборонити. Бо окрім такого "галімого" (вибачайте на слові) піару 1 вересня, в інші дні ми практично не бачимо жодної системної роботи з реформування освіти.

І будь-які заходи в День знань сприймаються сьогодні як танці на згарищі.

Можу це говорити, як людина, котра в 2005 році закінчила істфак педагогічного університету і має в трудовій книжці запис про роботу вчителем. На щастя, не надто тривалий, але достатній для того, аби оцінити ситуацію зсередини.

Та в цій статті не хочу говорити про загальні проблеми вітчизняної освіти, адже їх можна обговорювати безкінечно. Я хочу поговорити про вчителя. Середньостатистичного, інтелігентного, освіченого, котрий сьогодні просто зникає як вид.

Ні, звичайно, люди йдуть працювати в школи. Але чи замислювалися ви - хто саме навчає наших дітей? Адже тенденції досить явні: на жаль, із кожним роком відходить покоління старих, "радянських", вчителів.

Так, їх можна звинувачувати в несучасності та неприйнятті нових віянь, але у них не забрати одного - любові до своєї праці. Вони мають досвід. А кращий педагогічний колектив - це той, де існує симбіоз молодості та досвіду.

Звичайно, викладачів старої формації ніхто не ідеалізує, і я певен у кожного з нас є згадка про вчительку, яку жоден не підпускав би й на кілометр до закладів освіти.

Але раніше таких була меншість. Сьогодні ж бездарні вчителі - сумна реальність української школи.

[L]Із нинішніми зарплатами в школі можуть працювати лише дві категорії людей. Перша - фанатики свої справи, люди, які дійсно люблять дітей і не уявляють себе у іншій сфері. Друга - ті, кого змусило життя.

Просте запитання: хто сьогодні вступає до педагогічних вишів? Як правило, ті, хто не зміг вступити до більш престижного закладу. На першому році навчання серед моїх однокурсників педагогічні ілюзії плекали більше третини студентів, на п'ятому - ледь 10%.

Справжній педагогічний талант був максимум у п'ятьох. Натомість, після завершення навчання, працювати в школи пішло більше половини курсу: комусь треба було "закосити" від армії, хтось знайшов роботу у Києві і треба було залишитися в столиці.

Згодом узагалі держава ввела обов'язкове трирічне відпрацювання для бюджетників - хочеш-не хочеш, але мусиш.

А чому зможе навчити дітей мій однокурсник Олексій, який на семінарі з історичної географії довів усіх до істерики, оскільки на повному "серйозі" не міг показати на карті України річку Дніпро? А він, між іншим, пішов викладати в школі.

Що будуть розказувати дітям двоє моїх інших однокурсників, які за останні два роки навчання приходили до університету рівно чотири рази - не сесію. Приходили і оптом купували іспити. Так би мовити, за сезонними знижками. Вони теж пішли викладати, оскільки батьки не забажали "відмазувати" їх від армії.

Чи буде потенційний вчитель відмовлятися від хабарів у школі, коли він сам під час навчання в університеті носив "подарунки"?

Наприклад, особисто мені доводилося не тільки купувати викладацькі книги, але й затарювати викладачів продуктовими наборами, "дарувати" картки поповнення рахунку мобільного зв'язку, тощо.

На моєму колишньому факультеті досі працює викладач, який за роки "важкої праці" сформував чудову колекцію науково-популярних дисків та унікальних книг. Він поставив мені залік за фільм про міграцію птахів і пакет прального порошку "Аріель".

Та найкращий приклад хабарницького абсурду - набір памперсів, який мені довелося купувати іншому викладачеві. Ну, що поробиш? Донька в людини народилась.

Тож, хто навчить студентів справжній етиці педагога, якщо на весь факультет лише кілька викладачів гідні цього звання та принципово не беруть хабарів?

Відповідь напрошується сама собою.

Я швидко зрозумів, що педагогіка - це не моє, і вже на другому курсі пішов працювати журналістом, розглядаючи навчання виключно, як засіб отримання "корочки". Тому згодом працював у школі лише кілька місяців, хоча формально - кілька років.

Маю надію, що за ці місяці, якщо й не навчив чомусь дітей (хоча був далеко не останнім студентом і якісь знання таки устиг отримати), то, принаймні, не наніс їм жодної шкоди. Як тільки була можливість - зі школи пішов.

Але я зовсім не певен, що такої шкоди не заподіють ті випускники вишів, які сьогодні десятками тисяч ідуть навчати дітей. 80-90% із них - випадкові в педагогіці люди. Вірніше, не випадкові, а шкідливі. І таким вчителям ми віддаємо найдорожче - власних дітей.

При цьому, цікаво, що коли дитина іде в школу, їй влаштовують тестування. Чому ж тоді жоден абітурієнт, вступаючи в педагогічний виш, не розмовляє з психологом на предмет професійної придатності?! Можливо, це б допомогло хоч трохи вберегти дітей від бездарних педагогів.

Зрозуміло, що окреслена проблема - комплексна. Та чи займеться держава її вирішенням - не відомо. Адже це значно складніше, ніж приїхати 1 вересня в школу і провести відкритий урок...

Або наштампувати передвиборчих щоденників... Тим більше, що діти української "еліти" відвідують зовсім інші школи. На стінах яких точно ніколи не з'явиться наклейка "Обережно - бездарний вчитель!". На більшості вітчизняних шкіл такі наклейки потрібно вішати вже зараз.