Система вищої освіти: хто винен і що робити

Ні для кого не секрет, що сучасна вища освіта в Україні дуже низької якості і зараз більшість роботодавців практично не звертають уваги на диплом, який вже став простою формальністю. Це пов'язано з тим, що більшість претендентів на робочі місця не знають навіть базових основ своєї спеціальності.

Причина цього, на диво проста: з одного боку кількість місць у вищих навчальних закладах вже давно перевищує кількість випускників із загальноосвітніх шкіл, а з іншого - батьки дитини, що виховані за часів СРСР, вважають, що диплом потрібен лише як "корочка", яка при нагоді (влаштуванні на роботу у державні установи та підприємства) може мати вирішальне значення.

У результаті маємо таку ситуацію: батьки, знаючи, що їхня дитина сама реально програму вищого навчального закладу не потягне, не тільки платять за навчання, а й вирішують питання з викладачами щодо екзаменів, курсових, дипломних та іншого роду робіт, а самі вищі навчальні заклади поступово трансформувалися в організації, що "легалізують" процес виконання програми кожним студентом та видають дипломи.

Наслідки роботи такої системи цілком очевидні:

1. Знижується загальний рівень навчання, оскільки реально з групи в 30 осіб навчальну програму вищого закладу може освоїти не більше 5-6, тому викладачі змушені викладати на примітивному рівні, щоб їх зрозуміла хоча б половина групи;

2. Більшість випускників за спеціальністю працювати не може, але в той же час йти на роботу звичайною швачкою, слюсарем, двірником і т.д., які реально потрібні на ринку праці - не хоче, оскільки має вищу освіту. Такі випускники, відчуваючи свою безперспективність, дуже часто або взагалі не йдуть на роботу і сидять на шиї у батьків або виконують роботу низько кваліфікованих працівників (професійно-технічну освіту вони ж не отримали) та перебувають у дуже важкому морально-психологічному стані;

3. Викладачі вищих навчальних закладів опинилися в двоякій ситуації: з одного боку - більшість студентів виконати програму не можуть із об'єктивних причин, а з іншого боку - для звітності лабораторні роботи, реферати, курсові, дипломні та магістерські роботи мають бути виконані хоча б на задовільному рівні, щоб не було проблем під час перевірки.

Якщо раніше (до кінця 20 століття) більшість студентів могла виконати усі студентські роботи самостійно (звичайно, і в ті часи у кожній групі було по 2-3 студенти, які вступили до вищого навчального закладу на неконкурентній основі), то зараз таких студентів не більше 20%.

Тобто, більшість студентів змушена або замовляти написання робіт у однокурсників, що практикувалося навіть за часів СРСР студентами, які вступили на неконкурентній основі, або домовлятися з викладачем про те, щоб студентська робота була зарахована без її фактичної наявності.

На етапі формування нинішньої системи навчання у вищих навчальних закладах у 2000-2004 роках, викладачі, як правило, у своїй більшості не погоджувалися на те, щоб за окрему плату студентська робота була зарахована без її фактичної наявності. Тому студенти були вимушені шукати людей, які б допомогли з написанням студентських робіт. Попит на написання студентських робіт призвів до створення цілих організацій, основним видом діяльності яких була допомога студентам у їх написанні.

[L]

Викладачі, розуміючи ж, що студент написати таку роботу не міг в принципі, вимушені були приймати ці роботи, оскільки все ж таки студент за навчання платить, її вивчив і для звітності вона потрібна.

Проте, з часом викладачі зрозуміли, що студенти за написання робіт все одно платять, то чому має хтось на них заробляти, якщо студентські роботи приймають вони і було б логічно, якщо кошти залишаться "на кафедрі". Тому у більшості вищих навчальних закладів студентам почали пропонувати допомогу у написанні робіт прямо на кафедрах, як правило, це робить не напряму викладач, а лаборант чи методист.

Студент, замовивши роботу на кафедрі за приблизно аналогічну плату як у організацій, що займаються їх написанням, отримує роботу, що здавалася минулого або позаминулого року на цій же кафедрі та 100% гарантії успішного захисту. Уся ця система замикається на завідуючого кафедрою та ректора відповідно.

У результаті, вже з 2008 року більшість викладачів безпосередньо пропонують студентам допомогу у написанні курсової роботи за встановлену ними плату. Деякі з викладачів, фактично свою допомогу пропонують так, що ті 20%, що могли б написати цю роботу самостійно і поглибити свої знання з певного предмету, вимушені теж платити за компанію. Кругова порука на кафедрах призводить до того, що студентам немає до кого йти поскаржитися.

Більше того, для того щоб у студентів не виникало бажання замовляти роботи у сторонніх організацій та писати їх самостійно, практично у всіх вищих навчальних закладах значно підняли вимоги до написання курсових та дипломних робіт. При чому, при перевірці роботи вимагають такий рівень її виконання, який часто є непосильним і для викладача, що її приймає.

Зараз більше 90% студентських робіт в усіх вищих навчальних закладах України зараховують на кафедрах без фактичної їх наявності. Це можна легко перевірити у будь-якому закладі шляхом порівняння змісту робіт за однаковими темами за останні 3-4 роки. Вони будуть абсолютно однакові, за виключенням, можливо змінених назв підприємств на інші та років на новіші.

Для того, щоб хоч трохи оновлювати базу робіт, що є на кафедрах, майже всі викладачі, якщо робота виконана якісно, вимагають у студентів її електронний варіант, щоб на наступну сесію її можна було перепродати іншому студенту та застрахуватися від можливої перевірки на порівняння змісту робіт, які здавалися у різний час.

Проте, найгірша ситуація з написанням дипломних робіт. Практично в усіх вищих навчальних закладах наукові керівники наполягають на допомозі у написанні, яку оцінюють у 600 і більше американських доларів.

Реально ці роботи ніхто не пише, теми ж повторюються і студенту перепродують ту дипломну, що здавалася минулого або позаминулого року. Дуже високі вимоги, що не відповідають студентському рівню, ставлять більшість студентів у безвихідне положення.

Деякі з цих студентів, хто не може заплатити такі великі суми, звертаються за допомогою до організацій, що займаються написанням робіт з метою зекономити не менше 400 американських доларів. І тут йде боротьба з одного боку між викладачем та студентом, який так приймає цю дипломну, щоб студенту захотілося знайти ці 600 американських доларів, та викладачем і автором роботи, коли викладач ставить все нові і нові завдання із сподіванням, що ось-ось і автор відмовиться від цієї роботи, поверне гроші студенту, а студент заплатить на кафедрі.

Ситуація стала критичною, особливо для заочної форми навчання (тих людей, що вже заробляють гроші). Можна навести десятки прикладів, коли 100% студентів кожної групи провідних вищих навчальних закладів платять за дипломи на кафедрі, де їм пояснюють, що доцільно не втрачати свій час та нерви, а знайти ці 600 доларів та бути впевненим, що проблем з дипломом не буде та захист пройде успішно.

Вже у 2009 році більше половини організацій, що допомагають студентам у написанні робіт, в Києві вимушені були закритися. Так як кількість замовлень знизилася у кілька разів, а якщо студент і замовить, то роботи викладачі по кілька разів повертають на доопрацювання, ставлячи все вищі і вищі вимоги.

У результаті на ринку залишаються працювати лише ті організації, які мають у штаті досить висококваліфікованих фахівців. При чому, такого високого рівня, що більшість викладачів, що приймають роботи по їх профілю, просто не можуть придумати таких завдань, які ті не можуть вирішити у короткі строки.

Тому проблема вищої освіти України полягає не в наявності організацій, що займаються допомогою у написанні студентських робіт, які виникли у той момент, коли на їхні послуги виник попит, а в тому, що більшість студентів не можуть виконати програму вищих навчальних закладів (так як середній рівень абітурієнтів, яких взяли на навчання, не відповідав вимогам вищої школи) та змушені шукати шляхи вирішення своїх питань.

Усе це призводить до того, що українці замість отримання знань за спеціальністю вчаться давати хабарі та привчаються до корупції, яку вже вважають нормою.

Отже, немає ніякого сенсу підвищувати якість української вищої освіти за рахунок ліквідації організацій, що допомагають у написанні студентам робіт. У даній ситуації, вони приносять користь, так як студент не тільки буде вимушений вивчити роботу, а не просто заплатити на кафедрі кошти і бути спокійним за захист, а й не буде прилучатися до корупційної системи.

Більш того, організації, які допомагають писати роботи, існують і в економічно-розвинених країнах, а їх діяльність не заборонена чинним законодавством (США, Великобританія, Франція та інші країни). Інша справа - їхні послуги більшість студентів не цікавлять. Адже, якщо студент потребує допомоги, а у нього немає часу або викладач не може пояснити - він має право на такі послуги і це його вибір.

Покращити якість української освіти можна лише шляхом реформування системи вищої освіти:

1. Зважаючи на низький рівень абітурієнтів, що вступають до вищих навчальних закладів, треба змінити навчальну програму таким чином, щоб студент вчив тільки декілька предметів, які реально йому можна засвоїти за весь період навчання, а не за рік-два як зараз;

2. Створити на рівні Міністерства освіти інформаційну базу даних, в якій перевіряти на антиплагіат усі види студентських робіт, як це зроблено у Росії або на рівні КНТЕУ (правда тільки для дипломних робіт). Це одразу знизить корупцію у вищих навчальних закладах, оскільки на кафедрі таку велику кількість унікальних (творчих) робіт написати ніхто не зможе, а минулорічні роботи перепродати уже не вдасться;

3. Проводити інформаційну кампанію для батьків абітурієнтів щодо безперспективності навчання дітей з відносно низьким розумовим розвитком у вищих навчальних закладах, оскільки це не тільки викинуті гроші на вітер, а й важка психологічна травма для їх дитини після випуску. Крім того, країні не вистачає робочих рук;

4. Як варіант, на законодавчому рівні зобов'язати усіх студентів або до або паралельно із навчанням у вищому учбовому закладі отримувати спеціальність у професійно-технічних закладах (з реальною практикою). Це дасть змогу майбутньому випускнику вищого навчального закладу не тільки отримати професію, яка реально потрібна на ринку праці, а й не соромитися бути кваліфікованим робітником;

5. Проводити щорічну атестацію державних службовців та працівників державних підприємств (апарату управління) спеціально-створеною комісією з метою виявлення та звільнення професійно не придатних осіб, які не тільки корупційним шляхом отримали вищу освіту, а й влаштувалися на роботу.