Український "Нобель". Коли?

Український "нобель " – як багато в цьому словосполученні. Про Нобелівську премію для України говорили завжди – принаймні в Україні.

Отримання Нобелівської премії – це копітка справа, проект, який варто розраховувати на багато років уперед.

Історія хвороби

Тут можна згадати і міфологізацію номінування Василя Стуса, і розмови про "нобеля " для Ліни Костенко.

З-поміж сучасних дискусій не можна не згадати статтю з енциклопедії "Плерома" (1998 рік). Стаття називається "Нобеліата українська". В ній зокрема сказано про "передчуття скорої (у метаісторичному часі) можливості отримання Нобелівської премії з літератури одним з українських письменників".

І додано: "Ця подія може стати певним символом світового визнання україномовного текстотворення. Для дискурсивного поля української літератури відкриється можливість побудови естетичної ієрархії текстів з огляду на світові критерії, уможливиться суспільне визнання сучасного українського літературного процесу".

Доходить до смішного. Фрустрація та пристрасті за "нобелем" стають основою для доволі смішних публікацій на межі з неврозом. Наприклад, є стаття про те, що з-поміж лауреатів таки чимало українців. Мовляв, просто нагороджені вони як громадяни США чи Російської імперії.

[L]Тобто йдеться не так про важливість отримання Нобелівської премії. Йдеться радше про легітимізацію України у власних очах. А ще – про пошук критеріїв, певної ієрархії світосприйняття.

Звісно, в 21 столітті говорити про ієрархію культури – смішно. Водночас отримання Нобелівської премії може стати такою собі терапією для багатьох скептиків актуальної української культури.

Зверніть увагу також на те, що сподівання на український "Нобель" рідко виходять за межі думок про саме літературну нагороду. Натомість у публічний простір майже не потрапляють міркування про те, коли українські науковці отримають престижну премію.

Останній факт має доволі прозорі причини. Талановиті українські науковці виїжджають за кордон. А ті, хто залишається в Україні, рідко дбають про поширення своїх винаходів у зовнішній реальності. Хоча є винятки, щоправда, з Росії.

Відтак варто повернутися до літератури. Чи може хтось із українських письменників отримати Нобелівську премію?

Інгредієнти

Отримання Нобелівської премії з літератури напряму не залежить від чеснот письменника. Так само номінантами на отримання цієї нагороди не обов’язково стають найвідоміші літератори. Згадайте Герту Мюллер, про яку до 2009 року чули хіба що фахівці.

Все через те, що домінування на Нобелівську премію з літератури має чітко визначений порядок.

До чого це я? А до того, що розмови про українського "нобеля" мають всі шанси залишитися лише розмовами. Розслідування Вахтанга Кіпіані чудово це ілюструє.

Питання не в тому, що в Україні немає достатньо добрих письменників. Питання в тому, що в Україні немає нема достатньо добрих ініціативних інституцій.

Хоча ініціативи теж замало. Для номінування навіть найбільш компетентні інституції повинні мати відповідні повноваження.

Хоча наявність потрібних інституцій – теж доволі другорядна справа.

Базова ініціатива має іти з боку держави. Вибачайте за трюїзм.

Головне зрозуміти, що тут не йдеться про те, що державні органи мають обирати "улюбленця" для просування. Це хибний шлях. До того ж, державні органи специфічно презентують свої ятки на міжнародних книжкових виставках.

Йдеться насамперед про нагальну потребу зваженої державної політики. Хоча тут не хочеться вкотре перераховувати такі очевидні речі.

Наприклад, прикладну користь для отримання Нобелівської премії могла би принести стипендія для перекладачів української літератури іноземними мовами.

Про це говорять давно і в Україні, і в Польщі, і в Росії, і в інших країнах, де видають українських письменників.

З іншого боку, завжди можна зробити вигляд, що все добре. І розглядати як потенційних кандидатів лише тих, кого вже переклали іншими мовами.

Крім усього названого вище, номінований письменник усе ж таки повинен мати якусь "фішку".

Найперша фішка будь-якого українського письменника – це власне Україна. Доволі екзотична країна без жодного "нобеля".

Поруч із цим можна погратись у щось навколополітичне, як у Салмана Рушді, Герти Мюллер, Олександра Солженіцина та ін.

Інший варіант – бути таким ніби трохи "відмороженим " письменником. Згадайте Ле Клезіо чи Альфреду Елінек.

Кандидати

А якщо закрити очі на внутрішні українські фактори? Чи є в Україні письменники, котрі могли би привернути увагу Нобелівського комітету?

Для цього можна спробувати проаналізувати список лауреатів та цікаві винятки літературної номінації.

Актуально виглядали б які-небудь переслідувані письменники. Але таких в Україні поки що нема. Відтак треба шукати в інших сферах.

За точку відліку можна взяти присутність письменника в медійному житті поза межами України.

Тоді очевидно хорошими номінантами можуть видаватися Юрій Андрухович і Андрій Курков. До того, кожен із них про доволі екзотичну реальність, яка має попит за кордоном. Номінування когось із них – це щось із розряду номінування Віктора Пєлєвіна.

Натомість, у жінок-письменниць шансів порівняно мало. Тут суто ґендерна нерівновага. За весь час існування премії, лише 12 письменниць стали її лауреатками.

Хоча саме письменниць стосуються нобелівські мрії України.

Все почалося ще в 1970-ті, коли говорили про бажання номінувати Ліну Костенко за "Марусю Чурай". От тільки не врахували, що зазвичай літературного "нобеля " отримують за цілий корпус тексів.

Після виходу "Музею покинутих секретів" Оксани Забужко почали говорити про нобелівські амбіції письменниці. На користь цієї версії свідчить активне просування Забужко за кордоном. Наприклад, швидко вийшов переклад "Музею" німецькою мовою. В листопаді видадуть також російський переклад роману.

Хоча сама Оксана Забужко в інтерв’ю висловлює скепсис до Нобелівської премії як літературної відзнаки: "Давайте не будемо робити фетишів із нобелівської премії. В українців така манєчка, що їм ця відзнака конче потрібна, щоб остаточно позбутися комплексу меншовартості".

"Я хочу відкрити секрет, про який уже не раз говорила українським журналістам, але вони мене не чують. Річ у тому, що 1991 року, коли Україна здобула незалежність, Спілка національних письменників у кожній країні має право на номінацію. Починаючи з 1991 року Нобелівський комітет щороку шле до Києва прохання: подавайте заявку".

"Але просто-на-просто це нікому не потрібно. Один раз вони спромоглися "оформити" Ліну Костенко, після чого радісно і довго говорили (з почуттям виконаного обов’язку), мовляв, її вірші важко перекласти".

"Та щороку треба було подавати заявку! Аби постійно звучало українське ім’я. Але у нас і з класикою так, себто її ніхто не видає, і з долями тих, хто за себе вже не скаже, і з безліччю рукописів, які лежать і тліють у режимі похованих і забутих секретів… Так що у нас попереду багато роботи".

Власне слово "робота " тут є ключовим.

Отримання Нобелівської премії – це копітка справа, проект, який варто розраховувати на багато років уперед.

Звісно, ніхто і ніколи не змусить Нобелівський комітет обрати того чи іншого письменника. Але бодай для на потрапляння в список номінантів потрібно довго працювати над культурним іміджем України.

Самої лиш держави тут замало. Головні перешкоди – це комплекс неповноцінності та "лагідне сидіння".