Книжки лютого: голова Любка Дереша

Січень пройшов у святковому анабіозі. В перервах між кутею та олів’є письменники навіть встигли презентувати нові книжки. А журналісти спробували порахувати продажі книжок.

"Українська правда. Життя" традиційно перечитала свіжі книжки.

З-поміж них є одна, якої ви до 15 лютого не купите в книгарнях. "Українська правда. Життя" представляє найпершу в Україні рецензію на новий роман Любка Дереша "Голова Якова".

Любко Дереш. Голова Якова (КСД, 2012)

Любко Дереш мовчав довго. Востаннє його повноцінний роман "Трохи пітьми" виходив 2007 року. Читачі могли трохи посмакувати письмом Дереша в збірках "Трициліндровий двигун любові" та "Декамерон".

"Голова Якова" - роман з історією. Спочатку мав вийти друком текст "Як стати богом і не заплакати". Вчасно він не з’явився, натомість після майже річної затримки вийшов роман "Голова Якова".

Назва роману апелює до кількох інших текстів.

Любителі сучасної української літератури впізнають алюзію на роман Володимира Лиса "Століття Якова". Цікаво, чи це воля Любка Дереша, чи видавця?

Назва роману є одним із ключів його інтерпретації.

Головний герой Яків має теорію про існування двох голів. Перша – "суб’єктивна голова", тобто умовно справжня. Друга – "об’єктивна голова", тобто зовнішня. Саме її бачить оточення. Щодо неї існує неписаний пакт. "Об’єктивна голова" мусить виглядати "нормально", і тоді ніхто не зважатиме на дивність "суб’єктивної голови".

Інша очевидна алюзія – біблійний персонаж Яків. Онук Авраама, син Ісаака, пастух, який за багатьма рисами чимось може нагадати Авеля. В біблійній історії Якова мені найбільше подобається один фантасмагорійний епізод. Це сон, у якому Яків побачив драбину між небом і землею, по якій ходили янголи.

Цей епізод неявно обігрується в романі. За сюжетом Яків вважає себе соліпсистом. Тобто він не вірить, що інші люди насправді існують. Рефреном у романі звучить теза "Я – Бог, а тебе насправді не існує".

В анотації та прес-релізах писали про роман про створення гімну до Євро-2012. Так, в романі справді є така сюжетна лінія – композитор Яків пише симфонію до Євро-2012. Але говорити, що "Голова Якова" про Євро-2012 – це як вважати "Старий і море" текстом про риболовлю.

Я не хочу переказувати сюжет роману. Якщо схематично, то це історія вигнання та повернення додому. Слово "дім" тут доречно вжити в якомога ширшому значенні.

Текст роману наповнений низкою "трюків". Тут є ігри зі словами та асоціаціями. Для повного розуміння авторських алюзій очевидно доведеться користуватися гуглом. В результаті вийде стислий курс "молодого бійця" езотерики. Від Армагеддону до Якова.

Інший "трюк" - несподівана зв’язка сучасної української політики з "кінцем світу" за версією майя, думками про не-існування реальності та Армагеддон як найвище благо.

Слабке місце роману – це діалоги. Репліки персонажів доволі мертві та позбавлені бодай якогось характерного забарвлення. Їх ніби вимовляє якийсь абстрактний рот невидимого абстрактного персонажа. Але діалогів у тексті небагато, і їх загалом можна пережити.

"Голова Якова" - це текст із кількома кодами. Він написаний у підкреслено "масовій" манері. Цей текст Любка Дереш точно буде по зубам будь-якому підлітку. Роман "ковтається" за вечір. Розшифровка "прихованого" нескладна.

Роман загалом справляє позитивне враження. Мені особисто було цікаво впізнавати знайомі фрази Любка Дереша. Читачам може сподобатися стежити за творчими та любовними перипетіями персонажів. Або розгадувати пазл цитат.

"Голова Якова" сподобається шанувальникам попередніх текстів Любка Дереша, неофітам і тим, кого цікавлять історії божевільних (?) митців і фантасмагорії, як у "Матриці".

Михайло Бриних. Хліб із хрящами (Ярославів вал, 2012)
Михайло Бриних із цим романом став лауреатом "Коронації слова" 2011 року. Пам’ятаю, тоді мені розповідали, як журі конкурсу розділилося на дві частин. Одним роман дуже сподобався, а іншим, здається, не дуже.

Думаю, те ж саме станеться з читачами роману "Хліб із хрящами".

Частина читацької аудиторії з огидою вигукне "який жах". Річ у тім, що цей роман – про зомбі. Жило собі село Міцне, і був у ньому коньячний завод, і почали працівники заводу перетворюватися на зомбі та їсти односельчан. Ось така історія.

У сюжетну лінію зомбі вплітається тема Голодомору та взагалі української історичної кривавої спадщини. Зокрема ідеться про "ген голоду" як пояснення нестримного бажання їсти плоть, тобто "хліб із хрящами".

Найбільше обурення викличе саме це. Не загальна неапетитність картинки, а спроба ввести серйозні "недоторкані" теми в треш-контекст.

Водночас саме це сподобається іншій частині читачів. Принаймні тим, хто вже втомився від високих жанрів. Масова культура має свої закономірності "перетравлювання" важливих історичних контекстів.

Для прикладу згадайте переосмислення Голокосту у "Безславних виродках" Тарантіно. "Хліб із хрящами" може бути свідченням оздоровлення української історичної пам’яті.

Зомбі – це метафора травматичного минулого. Такий образ дозволяє поговорити про помсту мертвих і відповідальність живих. І ця розмова відбудеться на якісно новому рівні.

"Хліб із хрящами", попри можливі читацькі очікування, не надто заповнений натуралістичними стенами канібалізму. Всі жахи відбуваються в романі суто схематично. Натомість детально описаний психологічний фон подій і стан живих учасників.

Персонажі межують зі штампами масової культури. Тут і бойовик-священик, і цікаві підлітки, і підпільний журналіст із "Радіо Живих мерців" тощо. Саме ця зовнішня впізнаваність забезпечує легке прочитання підтекстів.

Це психологічний роман, який прикидається жахастиком. Тому "Хліб із хрящами" може сподобатися багатьом читачам. Тут знайдуть щось цікаве і шанувальники "Пилки", і любителі серйозних тем злочину і кари.

Соломонова Червона Зірка (Темпора, 2012)
Дивна назва книжки походить від назв крайніх точок України. Назва виправдана тим, що книжка – справжня мандрівка зі Сходу на Захід. Все починається в Луганську та закінчується в Ужгороді. Композиційно це 25 текстів про 25 регіонів України.

Поєднати два береги країни спробував упорядник Лесь Белей. Йому вдалося зібрати цікавий контингент на сторінках книжки. Справді, де б ще випала нагода під однією палітуркою зібрати Тараса Прохаська, Леоніда та Сашка Ушкалових, Антона Санченка, Яну Дубинянську та інших?
Як завжди буває в таких "солянках", тексти вийшли різної якості.

Мене найбільше потішили південні регіони України. Текст Яни Дубинянської про Крим і Антона Санченка про Херсонщину – це взірець гумору, (само)іронії та здорового глузду. В цих есеях автори ніби самі для себе відкривають рідні краї. А ще тон текстів такий, що неможливо не закохатись у цей чудовий Південь.

Не менш дотепним є текст про Дніпропетровськ. Місто постає як поєднання винятковості та відсутності особливих прикмет. "Місто не перше, але й не друге" - чудовий підсумок есею. І, як на мене, гарна фраза для опису багатьох інших українських місць.

Іншим прикладом є наскрізь метафоричний нарис Тараса Прохаська про Івано-Франківщину. Край тут постає як краєвид. Важливою тут є метафора простОру за вікном і особливого ландшафту.

Дуже цікавим є погляд на Київщину. Це єдиний текст, де чимало слів присвячено Чорнобилю. В цій історії використано метафору "білої плями", йдеться про певну порожнечу. Цікаво, що білу пляму бачимо в інших есеях збірки: інші автори про Чорнобиль явно не говорять.

Є в збірці також тексти, які більше личили б путівникам. Вони інформативні, але мають із літературою мало спільного.

Але загалом "Соломонова Червона Зірка" є дуже цікавим проектом. Це ніби моментальний знімок фактів і слів, які бентежать сучасних українських письменників. Вони говорять про політику, говорять про історію, говорять про любов і гордість – про свій краєвид і свою країну.

Книжка сподобається любителям представлених авторів, антологій, путівників і тим, хто шукає місце для бюджетної відпустки. Саме час подорожувати Україною.