Ірена Карпа: Історії моїх жінок. Ексклюзивні уривки

Здається, вперше за багато часу в сучасній українській літературі відбудеться суто електронна прем’єра книжки – без паперової інкарнації.

Наступного тижня Ірена Карпа і книгарня Bookland публікують електронну збірку оповідань "Історії моїх жінок".

"Історії моїх жінок" – це інтерактивний проект, в якому читачі зможуть обговорювати історії з авторкою і між собою. Збірка буде доступна тільки в електронному форматі, адже впродовж всього проекту додаватимуться нові історії.

Презентація "Історій моїх жінок" відбудеться 14 листопада в Києві. В очікуванні на прем’єру "Українська правда. Життя" ексклюзивно публікує фрагменти нової книжки.

Останні листи Анни

1

У мене є сад і птахи – нещасні вазони на підвіконні з видом на хрущівку і задрипані голуби, що голодно вдивляються червоними очима через брудну шибку в пошуках поживи. Між собою вони називають мене Вівсяною Принцесою й дещо зляться, коли я висипаю їм у завіконня рису. В такі дні я швидко затраскую вікно, але, буває, незграбно перекину миску з чорним виноградом так, що декілька ягід чавиться гострою гранню віконної рами.

Тоді я думаю про вино, і що вино, натовчене вікнами, мало б мати особливий, небесний присмак. А голуби між собою називають це присмаком несмаку, і погано жартують, що насправді від такої незграбності одного дня на підвіконні зажевріє моя кров. А я їм кажу, що то ще треба розібратися, хто з нас перший пустить кров – бо мій бік підвіконня білий і горизонтальний, а їхній бляшаний, ховзкий і нахилений. І ще не ясно, хто з нас ліпше літає, я просто не пробувала. А ти спробуй, хижо зиркають пласкими очима вони. Давай, давай.

Рослини у вазонах – мої єдині друзі. Птахи у калюжах – мої єдині вороги. Я вдячна й тим, і іншим за не-самотність. Принаймні, є з ким поговорити, не розтуляючи рота. Бо коли сама Смерть хекає тобі на шибку, малюючи відтак по склі свої дурнуваті смайлики, розкривати рота не хочеться. Просто не ясно, що ж такого мудрого сказати.

Всі ці колишні припущення, розмірковування, романтичні загравання на тему кінця життя виявляються повним фуфлом. Коли Смерть домальовує смайлик, голова твоя порожня, як той бубон. (Думаю, бубонну чуму через це відчуття і назвали так – надто велика частина населення скаржилась на беззмістовність думок у відповідний момент).

Не раз бувало у минулому, під час улесливих нападів саможаління, руки тяглися писати листа тим, із ким, як тобі здавалося, варто було б розділити останні хвилини. Якесь зашмаркане "не хочу здохнути, не сказавши тобі головного" і бла-бла-бла. "Та насрати!" - каже Смерть, коли все стає не репетиційним. Нікому тобі ні дзвонити, ні писати не хочеться. Що ти їм скажеш, коли тобі навіть розтулити писок важко? Де заховане золото Нібелунгів? От-от, ти цього не знаєш, того й не турбуй людей через дрібниці.

У твоєї Смерті з самооцінкою все нормально, вона дуже добре розуміє, що в масштабах Всесвіту, та й просто для тих, хто лишається, вона не має аж такої важливості. "Життя триває..." - зітхнувши, скажуть ті, хто, як би ти вважав у егоїстичному дитинстві, мали би плакати день і ніч за втратою такої великої цяці, як ти. Смерть, домалювавши свій смайлик і тепер насухо протираючи вікно шматком несвіжої газети, в якій навіть не надруковано твій некролог, бо це старомодно, і оком не змигне.

А голуби, суки, таки залишаться. Правда, й вазони теж.

2

Ну і що робити з цими цифрами. Роки, місяці, різниці в віці, години до зустрічей, хвилини спізнень і швидкість лічильника, котрий все це вимірює – у кілометрах знаків за годину. Напнуті вітрила хрущівок, готових от-от зірватися у безкрає море хмар із підпаленими золотом черевами, колекції голубиних очей і собачого гівна, а якому теж зрідка можна побачити відбитки сонячних пальців.

Порожні пляшки під дверима переповнених під’їздів і коди на тих дверях. "Ето развє вонь? – дивується сусідка моїм скаргам на те, що від скипідару в фарбі, котрою вже цілу вічність фарбують нутрощі під’їзду, паморочиться в голові, - вот кагда здєсь бомжи жилі, вот тагда воняло!"

Певно, баба мала дуже добрий ніс – тхнуло бездомними їй аж за кілька кілометрів, до іншого, ще дорожчого її помешкання, де вона коротила дні, відведені на сусальну позолоту, дубове паркетування, кришталеве олюстрення та неймовірно кічеве окартинення цієї сталінки в сусідстві з нами. "Вот тєпєрь у мєня, как в Вєрсалє!" - ставить жирну крапку на моєму ваганні між дипломатичністю і рвотним рефлексом вона.

Важкі темно-сірі штори на моєму вікні добре пасують до мого образу готичної принцеси, чи то пак, героїні Едгара По. Який тут Версаль – бліде обличчя, прибране темне волосся, чорна шовкова сукня на худорлявому тілі, дві тонкі цівочки крові з ніздрів. Крок назад – молодий лікар тримає мене за руку, там де пульс, я лежу, стікаючи кров’ю вже трохи більш по-дорослому, який дивний петінг, думається з закритими очима, щоби лиш не бачити цього темно-червоного на зимно-білому, він забирає пальцями моє волосся за вухо, пальці терменвоксом резонують із артерією на шиї, о-так! - о-так! - о-так! – скандує серце, кров хлюпоче втричі сильніше, відчуваю тільки ті сантиметри, на які переїхала його долоня (а вона всього лише шукає слабкий пульс), тільки ті волоски на шиї, котрих торкнулись його пальці (а вони лише намагались порятувати волосся від кривавого злипання).

Розслабся, просто розслабся, каже док, затискаючи пальцями моє перенісся й поправляючи лід на потилиці, розслабся, сука, гаркає мій мозок, вочевидь, на моє серце, що невтомно качає кров назустріч докові. Розслабся, зараз все легенько вийму, каже він про післяопераційні ватно-марлеві викопні рештки в моїй зоні Кисельбаха, чи як там його, мені хочеться брудно пожартувати, що розслабилась би я не тоді, коли він щось виймає з мене, але тут і так вже доста брудно від моєї крові й не хочеться ще більш лякати вже й так нажахану юну медсестру.

Розслаблюся, каже моє тіло, бо серце зайняте диверсією, аж тоді, коли він трахне мене просто тут, на столі для перев’язок, під зойки розбитих ампул з ледокаїном, баночок із тампонами, розсипаних щупів і шпателів. Чи де краще, цікавиться нетерпляче тіло, в порожній ординаторській на старій канапі? Опівночі в могильно темному коридорі, обіпершись об двері ліфта, на якому висить табличка "не працює", а насправді він відкривається лише в слушний час, аби ви мали змогу впасти в шахту потойбіччя?

Лала і її приватне потойбіччя

- Ну добре, давай. Піду я спати. До п’ятої ранку лишилось вже не так багато часу.

Дивлячись на симпатичну, комунікабельну, добре вдягнену, готову кожному допомогти, сповнену легкості Лалу ви ніколи не здогадалися б, яким важким було її життя. Таким, наче й справді важило в двадцять разів більше за саму Лалу з усіма її нехитрими звичками, витонченими вподобаннями, нереально синіми очима й вірою в те, що все колись буде добре.

Як мураха, що несе на собі вагу, у двадцятеро більшу за власну, Лала несла на своїх граційних плечах все: навчання молодшої сестри, догляд за збожеволілим паралітиком-дідом (паралізовано було все, окрім рота, котрим він невтомно сипав на голови близьким віртуозні матюки-прокльони старого матроса), подарунки похресницям і психологічно-алкогольну підтримку їх матерям-героїням.

Мама самої Лали покинула доньок, коли тим було п’ятнадцять і тринадцять - заробити їм за кордоном на ліпше життя. Працювала мама тяжко, і ліпше життя таки трапилося. В неї самої, з чого Лала щиро раділа. Не сердячись навіть на те, що мама, вряди-годи пересилаючи донькам копійчані суми, свято вірила, що то вона їх утримує.

Мама її була нетиповою мамою. Якщо всі мами хочуть, щоб діти добре їли і мали вдоволені пики, то для Лалиної мами ідеальна донька мусила бути худа, з манікюром і в брильянтах. Моментом найбільшої гордості за дитину був той, коли мама взнала, що котрийсь із міністрів цілував Лали ручку. Майже жартома так цілував, розпливаючись своїм підкостюмним пузом у компліментах молодості й красі. Мама обдзвонила всіх своїх діаспорних і місцевих знайомих, аби розказати, наскільки важливу персону вона виплекала.

До того, як почати тусуватися з міністрами, прокурорами й депутатами, Лала у своєму райцентрі тусувалися з їх лялечками-заготовками – місцевими бандюками. Один із них страшенно пишався своєю пасією – бо мала довгі ноги, довге волосся і довгі плани на майбутню славу в дівчачому поп-гурті "Фам Фаталь".

Бандюк, він же в недалекому майбутньому депутат, звісно ж, фінансував так звану професійну діяльність своєї Маші, однак часто любив пожартувати про учасниць гурту, що вони "Фам хваталь і тікаль", тож у плані розмноження і доживання віку дивився в бік когось трохи притомнішого – Лали. Отак цей, зрештою, не жадний і турботливий альфа-самець і зустрічався одразу із двома дівчатами – з красивою і з розумною. Дівчата, розуміючи, що одна одній не конкурентки, ставилися до цієї схеми стосунків із шаріатською толерантністю Кагарлицького пошиву.

Окрім Маші в гурті співало ще зо четверо дівчат "однаково с ліца", проте найкрасивішою з усіх була Катя. Навіщо ця немудра слава була їй, професійній моделі, доньці багатих батьків? Лала рідко спілкувалася з дівчатами подібного ґатунку. Хіба що солідний об’єм алкоголю сприяв комунікації.

Якось в один із таких вечорів вся їх "дорога родина" святкувала подію регіонального значення: назбиравши грошей із батьків чи "папіків" кожної з дівчат, циган-продюсер оголосив, що "виводить їх у тусу й відтепер продає за дорого". (Циган не збрехав, відтоді йому періодично вдавалося когось із дівчат "пристроїти" чи то жінкою, чи утриманкою багатших пацанів-політиків, тож у "Фам Фаталь" спостерігалася значна текучка кадрів, і лише дві учасниці лишались ключовими: брюнетка Маша і брюнетка Катя).

Того незабутнього вечора Лала напилася так, наче її після року роботи на місцевому телебаченні раптом номінували на "Оскар" за найкращу режисуру, і вона, відкинувши всі страхи і пристойність, потягла на сцену танцювати Катю. За старою тьолочною традицією все закінчилося квазі-лесбійськими dirty dances на барній стійці, поцілунками та іншими вихилясами, що призводять чоловічу частину населення до негайного ГРЗ – від протягу в роззявлених ротах.

І все. Більше дівчата не спілкувалися. І навіть не віталися, але періодично стали перетинатися, що вже саме по собі дивно в мегаполісі, де Катя жила від народження, а Лала переїхала через нову роботу. То вони потрапляли в один вагон метро, то випадково йшли одна одній назустріч, але більше не віталися.

Працювати на телебаченні Лали подобалося – можна було ходити в кедах і йти додому то в другій ночі, то в другій дня, як уже стануть зірки. Та й із тими-таки, зірками місцевого, земного розливу, вона спілкувалася з легкістю. Вміла залагоджувати конфлікти, початі режисером чи продюсером, одночасно виконувала функції і редактора, й журналіста, й спеціаліста з логістики. Щоправда, був один-єдиний виняток. Композитор, диригент, неперевершений поліінструменталіст на ім’я Платон.

Інкурабельність Дзеркала

На доторк зів'ялі пуп'янці ірисів якісь аж занадто людські... - сказала вона, насправді морщачись від запаху міської води з крану, котрою запарювала собі каву.

Відтак ті мертві іриси, щойно загорнуті у їх поліетиленовий саван, почали ледь чутно, проте доволі зловісно шурхотіти у своєму кутку біля дверей, аж поки не впали.

- Як символ моєї сексуальної фрустрації... - зітхнула Тільда. - Сексу хочеться так сильно, що аж нудити починає.

- Від чого нудити? - гойдаючи ногою й розглядаючи ідеально круглий синяк на ній, байдуже поцікавилась Еві.

- Від неможливості. Неможливості втримати те, що начебто знайшов. Доторк до перфектної шкіри, запах, температуру обіймів, сонну посмішку замість невдоволеного бурмотіння на те, що його цілують уві сні.

- Якась ти надто поетична. - позіхнула Еві. - Невже в цьому місті бракне м'яса для траху?

- Не знаю, може, комусь і не бракне... Але те м'ясо, котре мене влаштує, традиційно знаходиться від мене за десятки тисяч кілометрів.

- Співчуваю… - зітхнула Тільді і тонка цівка крові вже якось надто звично потекла з її носа. – Весь час шукати отих згорянь у короткочасних полум’ях.

- Нічо-нічо, - реготнула Еві, - в мене нормальна така, якісна газова плита для цього стоїть. І газ москалі ще поки не перекрили.

- В тебе… не знаю. Як би це назвати? Залежність від свіжого сексу. Ліпше гірше, та інше. Те, що спробуване, перевірене і сто разів схвалене, тобі не підходить…

- Не бачу в цьому проблеми. Людей оно на світі сім мільярдів, чи скільки там. І чоловіків серед них вистачає. А як закінчаться, перейду на жінок. – Еві позіхнула. – А взагалі, дорогенька, ти б ліпше зі своєю залежністю попрацювала. А то бачила я, як тобі сам анестезіолог на операційному столі, відразу ж по виходу з наркозу, сигарету в писок встромив.

- Ти бачила?!. Як? К-коли?.. – Тільда важко хапнула повітря на згадку про ту затяжку.

- Та так. Будинок лікарні – він літерою Г. Вікна ординаторської й вікна операційної проглядаються між собою. Тож поки ти виходила з наркозу, мене просто на підвіконні ординаторської… лікував твій юний лікар. – Еві зробила кінематографічну павзу, однак такі речі давно вже не шокували Тільді.

- І? – перепитала вона.

- Що – і? Гарно так лікував, з усією медичною етикою. Мені завжди подобались чоловіки з волохатими руками. А цей весь ще якийсь… золотий. Добре вчив анатомію, видно. І зі знанням нервової системи в дока все гаразд – знає, куди натиснути й за що потримати…

- Хто. Запалив. Мою. Сигарету? – видихнула Тільді.

- А, та котрийсь із хірургів запалив. "Підкуріть цій, бо загнеться від абстиненції!" - сказав анестезіолог. Вони спершу там почухали голови, відтак підкурили й піднесли тобі. Бачила б ти своє лице, ха-ха-ха!

- Ідіотка… - тихо промовила Тільда. – В мене реально був шок – виходиш з там-того боку, і перше, що бачиш – сигарета. Яка тут вже абстиненція?.. Що ж, тобі вона точно не загрожує. Подумати лише… З моїм лікарем!

- А що? – здивувалася Еві. – Це я так стрес знімала! Думаєш, мені легко, коли найліпша подруга під ножем ескулапів?!

- І ти вирішила трахнути доктора просто в лікарні! Ну-ну. Чого тобі бодай в машину з ним не вийти, чи в готель там, чи десь, де він живе? І взагалі, де поділися кіно-ресторани-парки-романтика? Що це за експрес-метод у тебе останнім часом?!

- Ох… - зітхнула Еві. – Я й сама була б рада розтягти задоволення. Але нічо не вийде. Зніми він білий халат чи покинь територію лікарні, й тут же перестане мене збуджувати. Стане звичайним хлопцем, на якого я за звичайних обставин жодної б уваги не звернула, не те що трахатись на підвіконні…

- Слухай, - вжахнулася Тільді, - це ж як тобі насправді важко. Ти валиш їм усе й відразу, змушуєш чоловіків почуватися таким собі дрібнокаліберним м’ясом, лабораторною мишвою для удава твого безжального лібідо, це ж без варіантів!

- Ну чого без варіантів. Залишається альтернатива простої людської дружби. Хоча особисто я вважаю, що старий добрий секс дружбі не завада. І завжди пропоную вибір об’єктові дослідження. Як правило, всі обирають дружбу, але в той же вечір не втримуються від сексу. Я ж нікого не зв’язую. Ну, до пори до часу, принаймні.

- Та до чого тут дружба чи секс. Невже ти не бачиш, як просто чавиш своїми підборами те, що вони повиймали з найніжніших, найпечальніших закапелків своїх душ?

- Душ? Душ це добре, але за відсутності комфорту не таки вже й обов’язків, хе-хе…

- Заткнись! – меланхолійна Тільда дуже рідко втрачала терпець. – Де твої напівтони, де натяки, де гра? Чого ти все так… рубаєш? Боїшся не встигнути з усіма сімома мільярдами? Перечитай свої sms, перегорни стрічки повідомлень в соцмережах – це все копії однієї й тієї ж стрічки. Невже ніхто ніколи не вибився з заяложеного, як та плівка для ловіння мух, сценарію?!