Андрій Бондар про репортажі з мордорського серця, проблеми з літературою і книжки про війну на Сході

254
16 жовтня 2015

Андрій Бондар скромно відхрещується від компліментів за переклад книги Пітера Померанцева "Нічого правдивого і все можливе": "Я лише той, хто зумів адекватно транслювати текст українському читачеві та керувався лікарським правилом: не нашкодь".

Книгу, в якій є спроба знайти відповіді на запитання "як російський глядач можна водночас вірити і не вірити в те, що бачить на телебаченні?" та "якою насправді є симульована медійна російська реальність?" Андрій називає репортажем із мордорського серця.

Він говорить про нон-фікшн літературу в Україні, знаходить паралелі між Гоголем та Померанцевим і  пояснює, як документалістика може стати для українського читача терапевтичним підручником із прикладного абсурду і шляхом до культурного одужання соціуму. 

- Андрію, ти схарактеризував книжку Пітера Померанцева як "інтелектуальний саспенс". Що це значить? 

- Насамперед, я використав це означення з рекламною метою. Я міг би з тим же успіхом написати, що це − інтелектуальний трилер. Проте, слово "саспенс" мені здалось найближчим для опису з огляду на тематику книжки. ЇЇ можна використовувати в дуже різних потребах.

В  кожному розділі, на кожній сторінці є якесь здивування, що може запровадити читача до стану певного шоку та перманентного зависання. Особливо це стосується західного читача. Нас реалії, описані Померанцевим, усе-таки менше шокують. 

Адже, попри те, що український побут сьогодні відрізняється від російського, ми все ж визнаємо, що розуміємо їхню реальність.

Я думаю, що для українського читача книга Померанцева − це повторення пройденого. Нашому суспільству потрібно читати цю книгу як певний підручник із прикладного абсурду. А також для того, аби оглядатись назад і краще розуміти травми, нанесені нам. 

Презентація книги "Нічого правдивого й усе можливе" в УКУ, фото: Магістерська програма з медіакомунікацій УКУ

Люди кажуть − треба забути про радянське минуле і відхреститись від нього. Але це не є правильною позицією. Якщо ти маєш психологічну проблему – ти йдеш з нею до лікаря. Якщо культура має таку проблему – вона описує себе.

Кожен опис і кожна інтерпретація − це шлях до одужання.  

А визначення "інтелектуальний" я використав тому, що попри легкість, яку відчуваєш, коли читаєш книгу, помічаєш, що вона все ж побудована особливим чином. Вона структурує реальність. Кожен розділ − це якась тема, що розривається подібно до того, як це відбувається в навчальному процесі.

Наприклад, прочитавши розділ, де Померанцев пише про пропаганду в Росії, ти відчуваєш, що з тобою щойно відбулось щось схоже на зіткнення з описаною реальністю. Це певний акт пізнання. Ти сам, будучи читачем, отримуєш емпіричний досвід, переданий тобі Пітером. 

Між іншим, коли я читав книгу, розумів, що є певні глави, що мали б зацікавити західного читача. Там ідеться про російські релігійні секти, або ж є коротка історія російського байкерського руху. Адже, читаючи, ти відверто дивуєшся: православні байкери − що це взагалі за істота?

Анрдрій Бондар, колаж Ніни Андрухович, фото з персональної фб-сторінки Андрія

- Ще одна твоя характеристика цієї книжки: "репортажі з мордорського серця". Цей Мордор, про який пише Померанцев – це саме путінська Росія? Чи є ризик, що українці впізнають у його героях себе?

- Мордор – це порушення норм нормального життя та нормального співіснування людей.  Описуючи путінську Росію, всі ці правила гри, установки, Пітер пише про "верхи" суспільства. Пітер описує світ ідеологічної еліти.

І коли постає питання про те, що спільного між українським та російським Мордором, важливо зауважити одну річ. 

Впродовж останніх двадцяти п’яти років наші та їхні керівники перебували в одній і тій самй ідеологічній спайці. Вони спілкувались між собою однією мовою. Це мова сильного, мова телефонного права та нехтування особистістю і законністю.

Ясна річ, така соціальна верхівка певним чином накладає відбиток на суспільство. Воно, подібно організму з меланомою, починає заражатись від ракових клітин "еліти". 

Серце Мордору – це те, що надає пост-радянській уммі певну ідеологічну базу.

Проте відмінність безумовно є. Наше суспільство в середині дев’яностих отримувало імпульс для розвитку незалежних від Мордору інститутів. Була можливість плекати свої інтереси.

Зараз ми перебуваємо в такій точці, коли суспільство зрозуміло, що дороги назад бути не може.

Я знаю, що на цьому шляху нас чекає багато проблем, але маю також чітке усвідомлення того, що все буде добре.

Між іншим, мені "Мордор" із книжки з Померанцева перегукується з Мордором, який був описаний в іншій книзі, яку я перекладав. Це − Зємовіт Щерек: "Прийде Мордор і нас з’їсть, або таємна історія слов`ян". 

- Це різні Мордори?

- Я не думаю, що є сенс їх порівнювати. Бо книга Щерека написана в зовсім іншому жанрі  – ґонзо-репортажу. У нього там також зовсім інший тип критики.

Зємовіт, описуючи Україну, насправді пише про те, як її бачать поляки.

А в Пітера зовсім інша історія. В нього вийшов науковий нон-фікшн. Він намагається, описуючи пережитий досвід і враження, доходити до певних об’єктивних висновків. І йому це вдається так, що читач, перегортаючи останню сторінку, не сумнівається в тому, що прочитав.

Ти йому віриш, як науковій монографії.

Мордор

- До речі, що скажеш про самого автора? Коли він представляв свою книжку у Львові в Українському католицькому університеті, то просив називати його "Петром", а не "Пітером", але англійське ім’я до нього ніби приклеїлось. На твою думку, в культурному, ментальному плані він усе-таки Пітер чи Пьотр?

- Знаєш, ця дилема розв’язується дуже просто. Коли я спілкувався з його батьком, Ігорем Померанцевим, одразу помітив, що батько називає його Пітер. У цьому питанні я можу покладатись на старий-добрий патріархальний фалоцентризм. А що там собі думає Пітер в присутності студентів УКУ − не так важливо. (сміється).

Може, йому захотілось вам сподобатись.

Коли я перекладав Пітера, в мене склалось враження, що він, пишучи свою "Нічого правдивого й усе можливе", почував себе так, як свого часу Гоголь у Петербурзі.

Їх обох схожим чином пригнічувала імперська столиця. Хоча сам він нібито теж мешканець іншої імперської столиці – Лондона. 

Я знаю, що Україна для Померанцева є світом дитинства та юності його батька. Але вже ці батьківські спогади, як мені здалось, сформували в його внутрішніх картах якесь позитивне і тепле уявлення про неї. 

- В Україні виходить дедалі більше нон-фікшн-літератури – і перекладної, і вітчизняних авторів. Чи наша аудиторія вже зрозуміла, в чому фішка нон-фікшну?

- Взагалі у світі література нон-фікшн є дуже популярною. В Україні чи-то публіцистика, чи репортаж чи документальна проза протягом довгого часу не розвивались узагалі.

Причиною було те, що ці жанри мають справу з реальністю. А наше суспільство довгий час намагались уберегти від правдивої візії реальності, тому що вона була неприйнятною. Хоча й суб’єктивний, проте реальний погляд не збігався з картинкою, яку продукував для соціуму перший канал телебачення і газета "Правда".  Таким чином жанр не схвалювався і, відповідно, про його розвиток не могло бути й мови.

Та, зрештою, сама есеїстика, як спроба показати альтернативну до офіційної, проте, реальну картину світу, вважалась довгий час дисидентським жанром. За що й постраждав свого часу Іван Дзюба.

Крім того, в Україні репортаж не мав "пам’яті жанру". Звісно, його можна створити штучно, але такий продукт відрізнятиметься від природнього. 

Андрій Бондар, фото: David Konečný

До прикладу − польський репортаж має вже більше ста років історії. Вважається, що одним із перших в жанрі польської документалістики був Владислав Реймонт. Він ще у 1894 році склав подорожні нариси "прощі до Ясної Гори".

А в нас узагалі з літературою погано, бо маємо страшний розрив між 30-ми роками і шістдесятниками, у яких знову почало з’являтись щось  "людського виміру". 

Репортаж в Україні набирає популярності, але досить віднедавна. Я сміливо можу говорити про останні сім-вісім років.  І це пояснюється тим, що жанр справді цікавий. А також тим, що це дуже добрий метод потрапити в літературу з "чорного ходу". 

Для цього можна не мати письменницьких амбіцій чи особливого таланту. Але якщо ти зумієш навчитись добре бачити і писати − тобі є на що спертись.

Той самий Щерек прийшов до літератури фактично з "жовтої" журналістики. Це не завадило його останній книзі бути прорецензованою на рівні з художньою літературою.

В Україні маємо представництво цього жанру здебільшого в  перекладі. Наприклад, видавництво, для якого я перекладав – "Темпора", - вибрало собі цілу нішу для представництва цього жанру на ринку. Їхня фішка − це репортаж та нон-фікшн.

Також маємо недавно заснований конкурс художнього репортажу "Самовидець". Я був там членом журі протягом трьох років, і з оптимізмом можу стверджувати, що за ці три роки відбулось просто неймовірне зростання якості конкурсних робіт.

Про перший рік можна було сказати, що ми отримали кілька діамантів у купі сирих і недостатньо якісних текстів. А от на третій рік всі тексти, які мені доводилось читати, були більш-менш притомної якості. І я страшенно з того радий. Маємо тепер Олега Криштопу, Наталку Гуменюк, Леся Белея, Владислава Івченка. Їх справді цікаво і варто читати.

- Війна триває трохи більше року, а книжки про неї вже написані і продаються. Чи не заскоро це, щоб осмислити ці події?

- Вся справа в тому, що репортажі бувають різні. Говорячи, до прикладу, про книжку, де співавтором є Артем Чапай – "Війна на три букви", - маємо приклад висвітлення реалій полону на нашій стороні. Тут автор є безпосереднім учасником подій. Така книга, на мою думку, не вимагає часових дистанцій.

Інша справа, коли автор приїжджає, скажімо, в Слов’янськ і починає збирати інформацію від третіх осіб. Такий тип роботи також є дуже цікавим, адже можна простежити міфологізацію того, що відбулось. Події обростають новими сенсами та ілюзіями.

Іншими словами, часова дистанція тут має цінність, тому що епізод, про який пише автор, обростає м’ясом вражень.

Водночас, наприклад, збираючи інформацію про Волинську трагедію, потрібно ввесь час брати під сумнів її достовірність. Наскільки реалістично людина може описати речі, які не відбувались із нею, а прийшли до неї з пам’яттю її родичів? Відповідно, витримувати часову дистанцію варто лише у другому випадку. 

А взагалі, я розумію, що ми в майбутньому матимемо дуже багато книжок про війну на Сході. Різних. І здається мені, що книжку з тої сторони почали писати задовго до початку воєнного конфлікту. Пропаганда там працює з конвеєрною точністю. 

powered by lun.ua