Станіслав Боклан: Катарсис гарантований

Наприкінці року в Молодому театрі в Києві відбулася прем’єра вистави "Однорукий із Спокана", головну роль в якій зіграв Станіслав Боклан. Це вистава про те, як у готельному номері зустрілися "міцний горішок" Кармайкл, який майже 20 років шукає відрізану колись руку, ексцентричний портьє, котрий понад усе любить мавп, і двоє звичайних шахраїв, які хочуть втюхати однорукому руку з краєзнавчого музею.

Автор п’єси – Мартін МакДонах, британський драматург ірландського походження, якого називають "театральним Тарантіно", сценарист і режисер фільмів "Залягти на дно в Брюгге", "Сім психопатів" та короткометражки "Шестизарядник", нагородженої "Оскаром", – зірка номер один серед сучасних драматургів. Режисер – художній керівник Молодого театру Андрій Білоус, одна із "надій і опор" сучасного українського театру.

Боклан вибірково йде на контакт із журналістами, а його неохота до інтерв’ю – вже частина акторської легенди. Тож хочеться спробувати розгадати загадку цього небагатослівного актора, якому чудово вдаються ролі "поганих хлопців" зі справедливою душею, сильних і непростих.

Сцена із вистави Андрія Білоуса "Однорукий із Спокана". Фото надане Молодим театром

Станіслав Боклан зіграв Дон Жуана, Стаса Перфецького і Абеля Знорка в Молодому театрі, сліпого кобзаря в "Поводирі" і прем’єр-міністра України в сатиричному політичному серіалі "Слуга народу" – ролі, які найкраще розкривають його талант лицедія, – і понад 60 типажних ролей у серіалах, які дають можливість існувати у світі матеріальних речей.

"Я попереджаю відразу: я не бачив виставу, не знайомий із МакДонахом і не маю жодного уявлення про те, що бачили ви", – починає Станіслав, замовивши дві кави у "Віденських булочках" неподалік від Молодого театру.

"Не дивлюся на себе на екрані – боюся, що глядачі мене розсекретять"

Запитую, чи не вбачає він якусь загрозливу тенденцію в ролях – спочатку сліпий (головна роль сліпого кобзаря Івана Кочерги у фільмі "Поводир"), тепер однорукий.

– Ні-ні, – сміється, – між сліпим і одноруким я теж нормально пограв. Річ же не в тім, що хтось не має руки, річ у тім, що ми живемо в дивному світі, де ніхто нікому не потрібний.

У нашій виставі є і зрада, і материнська любов, і вірність, і кохання, але за всім цим стоїть одне – порозуміння чи непорозуміння. Я думаю, що у цьому світі нам якраз і не вистачає порозуміння. Ми чуємо слова, а далі слів нічого не йде.

Станіслав Боклан. Усі фото: Олександр Хоменко

Якщо є люди поруч, це вже щастя, яке треба цінувати і берегти. Якби ми принаймні тут, у цьому місті, були ближчими і бажали одне одному тільки добра, ми були б щасливішими.

– Ваш герой у виставі все життя шукає руку, відрізану в дитинстві, – така метафора пошуку себе. У кожному сюжеті хороший актор завжди грає свою історію. Яку свою історію грали ви?

– Я завжди граю про себе і про своє ставлення до цього світу і до людей. Я завжди граю про самотність. Про любов, про розлуку, про зраду – я граю, те, чим живу.

На жаль, ми часто не помічаємо того, що поруч. У мене було багато втрат у цьому житті. Коли ти втрачаєш кохану людину, коли вона тобі каже "до побачення", ти теж втрачаєш частинку себе. А потім усе повертається, з’являється інша людина, яка може бути такою ж прекрасною, або ще прекраснішою.

– Є якісь паралелі з вашими пошуками себе?

– Я все життя шукаю себе. І зі страхом чекаю, що розсекретять, який я насправді актор, і мій замок, який я вибудовую, упаде. Тому намагаюся всіма правдами і неправдами не дивитися на себе на екрані, бо це і є той момент завмирання серця, коли, здається, глядачі можуть запідозрити в мені великого пройдисвіта, який усіх обдурив і видає себе за актора.

Тому я весь час шукаю себе і вчуся своїй професії щоденно. І, можливо, завдяки цьому моєму інтересу до професії, коли я на сцені, а ви у глядацькій залі, я можу з вами що завгодно робити.

Я знаю, що роль Кармайкла на Бродвеї грав Крістофер Вокен, це найгеніальніший актор, і, якщо я хоч трохи наблизився до втілення цієї ролі на рівні Вокена, це було б щастя.

– Ви дивилися бродвейську виставу на відео?

– Ні, а навіщо? Я дивився кіно, яке зняв МакДонах (і "Сім психопатів", і "Залягти на дно в Брюгге" і, звичайно, "Шестизарядник"), – було цікаво, за що він отримав "Оскара".

Cтаніслав Боклан у виставі Андрія Білоуса "Однорукий із Спокана". Фото надане Молодим театром

Мені дуже імпонує його тип гумору. Якщо розібратися, навколо стільки смішного, і страшного, і божевільного, і маячні – будь-яка розмова в транспорті, поліцейського з водієм, начальника з працівником... МакДонах зумів побачити це і талановито передати. Мені подобається такий його погляд на світ, недарма його називають найталановитішим драматургом після Шекспіра.

– Ваш герой у "Однорукому" прямий і нетолерантний.

– Принаймні він чесний.

– Вам це близько?

– Мені це близько. Якщо мене запитають, я одразу скажу те, що думаю, а потім, можливо, буду жалкувати: ну, нащо ти так, можна ж було "во благо" збрехати. Це не так просто, через те у мене більше не-товаришів, ніж товаришів, але я вважаю, що так чесніше.

– У вас є страх провалу в новій ролі?

– У мене є така фішка: я не боюся бути різним на сцені, навіть неприємним чи некрасивим – це мене менш за все хвилює. І я не боюся падінь. Якщо всім байдужі мої успіхи, то майже всім буде байдуже і до моїх провалів.

Ви знаєте, в чому принадність театру як організації? Назавтра він забуває все, що було вчора, і акторів забуває, які йдуть. Це механізм, який постійно оновлюється, а на відпрацьований матеріал йому плювати.

– Вам дуже щастить з драматургічним матеріалом: ви граєте у п’єсах найкращих сучасних драматургів – Шмітта, МакДонаха. Інколи "зловживаєте" в житті цитатами з п’єс?

– Сказав би "ні", але в житті ми все одно щось цитуємо. У мене в голові сидить неймовірна кількість тексту після серіалів, фільмів, вистав. Правда, я навчився забувати – після слів "камера, стоп" я зразу ж забуваю проговорений текст.

А в театрі пам’ятає все твоє тіло, ноги. Я, наприклад, зараз не згадаю свої репліки в "Дяді Вані", але, коли вийду на сцену, відразу знатиму, куди ходимо, що говоримо – весь комп’ютер включається за секунду.

– Прем’єра в театрі раз на два роки для актора вашого рівня – це трохи неправильно…

– Ну, я не можу відкрити ногою двері в кабінет худрука і сказати, що я хочу грати те або те. Мене у будь-якому разі або кличуть, або ні. Я, як та дєвочка на Окружній: зупиняться – буде любов, не зупиняться – буду стояти і мерзнути.

Станіслав Боклан: "Я не боюся бути різним на сцені, навіть неприємним чи некрасивим"

Єдина можливість вибору у випадку кіно або телевиробництва – відмовитися або погодитися, і навіть коли хочеться відмовитися, я все одно думаю.

20 листопада у мене народився онук Демид – "думка Бога" в перекладі з грецької. Тепер мені треба думати іще трішечки далі – не тільки про дітей, але й про онуків.

– Але вам ще треба думати про те, як не "плюнути у вічність"…

– Ой, це мені треба було б добряче сидіти й думати, плюну я цією роллю чи ні. Насправді на початку ніхто не знає, що вийде в фіналі.

Приносять тобі сценарій серіалу, ти читаєш перші 5 серій – усе прекрасно і чудово, а потім вони роблять із нього 270 – і ти розумієш, що попав. Але ти вже кров’ю розписався і не можеш зіскочити. Одного разу я так міцно сказав, що про все це думаю, і мене прибрали з серіалу – далі історія була без мене.

"У нас прийнято тільки захоплюватися політиками, інакше вони нас не любитимуть"

– У серіали вас кличуть весь час, а в кіно?

– Не хочу говорити наперед, але якщо будуть гроші та час у всіх тих, кого мені називали, – Ахтем Сеітаблаєв, Олексій Горбунов, Анатолій Пашинін, – то в січні після свят ми всі зустрінемося на знімальному майданчику. Це має бути повний метр – кримінально-лірично-пригодницька історія.

Знаєте, у мене таке відчуття, що останнім часом я іду сходинками, які мене кудись ведуть – чи вгору, чи вбік, не знаю, – але відчуваю, що кожна роль дає мені нову сходинку. Я стільки сили й здоров’я вкладаю в кожну роль, що рано чи пізно вони мусять відповісти мені.

– Може, тому що ви ролі почали вибирати трохи прискіпливіше і беретеся тільки за найкраще?

– Дивіться, не я вибрав "Однорукого...", "Поводиря" і "Слугу народу". Стільки пропозицій – це ж все одно результат чогось.

Станіслав Боклан у фільмі Олеся Саніна "Поводир". Фото: kinowar.com

У серіал "Слуга народу" мене запросили на проби передостаннім, і я був переконаний, що мене не візьмуть, тому що я не смішний артист, не комедійний, як усім здається.

– Ваш Юрій Іванович у "Слузі народу" нагадує Володимира Литвина.

– Не знаю. Я ж мусив зробити переключання тумблера, мусив бути інакшим, ніж Зеленський, дати відчуття поважної людини. Хоча я – хлопець із села, нікого з політиків не знаю і вони мені до лампочки, але у вас не мало бути сумніву, що я все це знаю і я один із них.

Завдяки цьому серіалу я побачив, що я вже дорослий дядько – сивий такий. І, до речі, мені пасує лімузин (сміється).

З "95 кварталом" дуже комфортно працювати – вони всі мегаталановиті люди, у них завжди 100 % внутрішня готовність до роботи. І хоч було важко, муторно, багато дублів, але це давало і багато задоволення. Сподіваюся, що в кінці лютого ми почнемо знімати другий сезон.

Не знаю, скільки годин на добу працює Зеленський, але складається враження, що він і не спить узагалі. Мені дуже імпонує такий підхід, бо за ним стоїть величезне бажання зробити продукт, не просто зробити й заробити, а зробити, і можливо, навіть у чомусь втратити.

Знаєте, Володя попросив мене написати про нього епіграму. Я написав:

Есть у парня увлеченье
Плавать супротив теченья.
А когда такая прыть,
Важно где-нибудь не всплыть.

– Чому ви не хочете відповідати на запитання про політику?

– Все, що я міг висловити із цього приводу, ви можете побачити в "Слузі народу" – я намагався зіграти своє ставлення і свої погляди. Якщо вийшло, то це тому, що я все це відчуваю шкірою.

"Слуга народу" – це перша спроба політичного серіалу. Хтось любить Зеленського як особистість, хтось не дуже, але я спеціально передивлявся його монолог про хохла і українця, і розумію, що, якщо в когось усередині немає відчуття різниці між цими людьми, він не буде так органічно про це говорити. За цим немає акторської театралізованості.

– Серіал "Картковий будинок" дивилися?

– Так, але мені більше сподобався "Бос" про мера Чикаго. Бачите, американці ж не соромляться знімати політичні серіали і в такий спосіб розмірковувати про чиновників.

У нас не прийнято про них говорити, ними потрібно захоплюватися і слухатись їх, бо інакше вони нас не любитимуть. А я думаю, що вони прийшли на деякий час і підуть, прийдуть інші. Втомимося захоплюватися.

"Я ніколи не вмикаю зірку, бо сам ненавиджу прояви зірковості"

– Чому ви сказали, що завжди граєте про самотність?

– Це почуття, яке мені найбільш зрозуміле. Це відчуття існування свого власного світу, в який ти не пускаєш людей не тому, що ти їх не любиш чи не довіряєш, а через те, що це твій світ і ти в ньому самотній, як у смерті чи в невзаємному коханні – тебе ж ніхто не може втішити в цей момент.

Станіслав Боклан: "Кожна роль дає мені нову сходинку"

Як би не намагалися, але ніхто не може пережити так, як ти. Оце відчуття самотності найбільш зрозуміле. Хоча я аж ніяк не ображений долею в сенсі кохання.

– Чим вам запам’яталася криза середнього віку?

– Я за роботою не помітив кризи. Річ у тім, що сумніви (у наявності здібностей, правоті тощо) зі мною весь час, тому різниці між кризою і некризою я, власне, й не помітив. І потім я весь час працюю: якщо не знімаюся, то пишу сценарії якихось "капусників", озвучую, граю в театрі.

Я все своє життя думаю про смерть. Не в сенсі, що я прокидаюся вночі й мені страшно, я просто думаю, що буде з моїми близькими, коли мене не буде поруч, як усе влаштувати, щоб дітям було добре. Це нормальні людські роздуми насправді. Все ж таки ось-ось – і мені 56, це добрячий вік.

– Вас не турбує перехід на вікові ролі?

– Ні, ну я вже Ромео дійсно не зіграю, але для мене поки вистачить ролей – мерів, суддів, бізнесменів, а в класичній драматургії ще Король Лір попереду, ще Річард ІІІ.

Я вже зіграв на "1+1" столітнього Якова в однойменному серіалі за романом Володимира Лиса. Чесно скажу, не хотів зніматися, хоча я читав книгу Лиса і мені подобається цей твір, але там складний грим і мені не хотілося робити з обличчям різні маніпуляції. Я покажу вам фотографію, що було з моїм обличчям після таких процедур.

Cтаніслав Боклан у ролі столітнього Якова в серіалі за романом Володимира Лиса

Насправді це дуже смішна історія: Якову сто років, але, коли поглянути на його вчинки, він дуже сильний дід – дівчину на руках носить, стріляє з обрізу, вбиває людину. Уявляєте, якби справжній такий старезний дідусь вистрілив, його б знесло разом з обрізом. Це така дуже непроста персона, яка тричі робила самосуд, а це треба мати таку внутрішню силу і впевненість, щоб узяти на себе право судді.

– Це ж ваша історія – погані хлопці.

– Я не поганого хлопця граю, а хорошого діда (сміється). З величезною сім’єю, втратами, страшною долею. Звісно, мені подобається грати непростих персонажів, у них більше внутрішнього конфлікту – в когось конфлікт із законом, державою, в інших – із самим собою.

Я граю дуже непростого Григорія в скетчкомі "Коли всі вдома" на СТБ, він – казковий ідіот і всенародний улюбленець. Сиджу в Одесі після зйомки і чую збоку: "Сейчас Гриша докушает и будем фотографироваться". Я ж не думаю, що це я – Гріша, а виявилося, мова йде про мене.

В Одесі талановитий режисер Едуард Паррі зняв таку історію (зараз серіал "Маестро" перебуває на монтажі. – УП) про кохання між дівчинкою з кримінального світу і музикантом. Ця дівчинка допомагає бандиту, шулеру Греку, якого граю я. Мій герой театралізує всі свої афери – я був і Кашпіровським, і московським імпресаріо, і морячком.

– Скоро буде бум Боклана в телевізорі?

– Я боюся, хоч би не в один день усе вийшло – "Центральна лікарня", "Маестро", "Століття Якова".

Батьки на одному каналі дивляться мене, на іншому – молодшого сина показують (актор Микола Боклан. – УП), потім переключають – знову я, знову Микола. Але батьки хотіли б, щоб ми були поруч із ними, а не в телевізорі, щоб ми частіше приїздили, а зараз я можу вирватися раз на півроку. Що можу зробити, як у мене взагалі немає вихідних: знявся і поїхав, переночував – і знову на знімальний майданчик. Ну, ще гроші дати, щоб поремонтували дах чи утеплили хату, щоб палили газ і не боялися, що грошей не вистачить. У кожного своє життя, ми нічого не зробимо.

– Розповідають, що всі технічні працівники на "1+1 продакшн" хотіли ті зміни, коли у вас були знімальні дні.

Зі мною комфортно: по-перше, я швидко працюю і в мене є час пожартувати, розказати анекдот, щоб розрядити обстановку на майданчику, де люди пахають по 12 годин, а по-друге, я з великою повагою ставлюся до костюмерів, гримерів, операторської групи, освітлювальників.

– А на кому зриваєтеся на знімальному майданчику?

– Будь на кому можу. Ненавиджу непрофесійність. Якщо бачу непрофесійність у будь-якому департаменті, тоді зриваюся.

Станіслав Боклан: "Зі мною комфортно – я швидко працюю і в мене є час пожартувати, розказати анекдот"

Декілька разів приїжджали заспокоювати продюсери, бо я казав: "Далі грати не буду, все, це край, що хочете, те й робіть". Я ще таким буваю. Мені здається, я ніколи не вмикаю зірку, бо сам ненавиджу прояви зірковості, коли "нога за ногу, сопля за щеку" і всі повинні думати, що ти тримаєш Бога за бороду. Треба пам’ятати, що коняка може проскакати іншою дорогою, і ти на неї не те що не застрибнеш, а навіть не помітиш.

– Наостанок запитаю, як ви ставитеся до театральної реформи і контрактної системи в театрі?

– Як кажуть деякі мої колеги, тобі легко говорити. Я нічого не боюся і ніколи нічого не прошу, пам’ятаєте? Я – хлопець із села, вмію косити, копати картоплю, доїти корову і козу, вмію клеїти шпалери, встановлювати унітази, проводити воду, я багато чого вмію – чого мені боятися?

Якщо хтось скаже, що я не потрібен театру, ну, значить, не потрібен, щось інше буду робити. У будь-якому випадку в результаті реформи хтось залишиться в театрі, хтось опиниться за бортом, хочеться одного – щоб це було чесно.

Так багато чого хотілося чесно, а в результаті з кущів завжди стирчали ноги або у випадку з нашою державою – вуха. У мене нехороше відчуття, що все, як завжди, почнеться красиво, а закінчиться погано.

Якщо дадуть волю художньому керівнику розпустити театр і набрати людей на контрактній основі, то нормальний, сентиментальний подумає про те, куди подітися людям і знову набере тих самих, інший спробує набрати тих, кого він вважає хорошими акторами, хтось буде зводити рахунки.

Cтаніслав Боклан: "У результаті реформи хтось залишиться в театрі, хтось опиниться за бортом, хочеться одного – щоб це було чесно"

Я думаю, що, якщо дати віжки нормальній людині, то віз буде їхати в правильний бік і на правильній швидкості, а якщо хтось сяде і почне махати батогом, гнати коней, полетять усі – і він сам, і театр.

Багато було спроб якимсь чином реформувати театр, але все одно у мене є відчуття, що держава хоче якось так придумати, щоб не давати грошей театрам узагалі, припинити їх фінансувати, нехай самі розбираються.

Реформа реформою, але треба брати талановитих акторів і робити з ними талановитий театр. У нас, слава Богу, є і талановиті режисери – Діма Богомазов, Олексій Лісовець, Андрій Білоус, Стас Жирков і блискучі актори – Дмитро Суржиков, Саша Кобзар, Олексій Горбунов.

І для того, щоб ці люди могли творити нормально і з повною віддачею, вони мають і отримувати нормально – не подяки, старих бланків яких повні ящики в управлінні культури, а гроші, за які можна гідно жити.