Ярина Цимбал: У 1920-х українські письменники зовсім не орієнтувалися на російську літературу

568
23 лютого 2016

Ярина Цимбал — одне з небагатьох медійних облич української гуманітарної науки, літературознавиця, співробітниця Інституту літератури ім. Т. Шевченка НАН України.

Вона спеціалізується на творчості Майка Йогансена, українському авангарді та літературі 1920-х років. Завдяки її лекціям київські хіпстери та інша жадібна до знань публіка тепер оперує термінами "поезомалярство" і "монтажний роман", відрізняє футуризм Михайля Семенка від авангарду Валер’яна Поліщука.

27 лютого Ярина Цимбал прочитає лекцію "Мертві петлі і пульс епохи: український літературний авангард" в рамках UPLectorium.

Якось Ярина обмовилася, що збирає книжки 1920-х років, і я запропонувала їй поговорити про це хобі, але антикварна тема плавно переросла в розмову про високі і низькі жанри в літературознавстві і звернула на улюблені 1920-ті.

ПРО АНТИКВАРНІ КНИЖКИ

— Розкажи про своє захоплення старими книжками.

— Цей інтерес специфічний, бо я збираю книжки не так, як справжні колекціонери. Для мене не завжди важить обкладинка чи стан книжки. Мені важливо, щоб це була книжка 1920-1930-х років — художня література або літературознавство, те, що становить мій професійний інтерес.

   В колекції Ярини Цимбал переважають українські видання 1920-1930-х років

— З чого почалася твоя колекція?

— По-перше, я люблю книжку як таку. По-друге, мені подобаються видання того часу — верстка, художнє оформлення, обкладинки.

2006 року, коли я була науковим редактором книжки Мирослава Шкандрія про літературну дискусію 1920-х років, я страшенно намучилася з архівами бібліотеки Вернадського й Інституту літератури. Якби я редагувала її зараз, відшукувати цитати було б набагато легше — у мене майже все є вдома.

— Яка була твоя перша букіністична книжка?

— Мої книжки не букіністичні, вони антикварні, бо видані до 1950 року. Першою була "Записки кирпатого Мефістофеля" Винниченка. Я купила її ще аспіранткою на Петрівці, із розкладок просто на землі. Тоді поруч із виданням Винниченка лежали кілька книжок, які я не могла собі дозволити, бо вони коштували шалені гроші, які тепер видаються копійками.

Пам’ятаю, року десь так 1999-го книжка Олексія Кундзіча з його дарчим написом — правильно це називається інскрипт — продавалася за 25 гривень. Я її не купила, бо моя аспірантська стипендія всі три роки навчання була 188 грн. А тепер ціна такої книжки в середньому 2000 грн.

Один чоловік виставив на аукціоні звітну книжку української літератури до чергового з‘їзду Рад, у якій вміщено по одному віршу або короткому оповіданню кількох десятків письменників, за 90 000 грн.

 Раритетне видання поетичної збірки Максима Рильського 1929 року в колекції Ярини Цимбал

Для мене там найцінніше — фотографії. Наприклад, фото Олександра Роховича, яке я ніде не могла знайти: людина на початку 1930-х поїхала до Москви і спокійно там жила, тому пізніші його фотографії є, а вся українська біографія невідома.

Я пишу продавцю: може, ви один нулик випадково дописали, бо за таку ціну можна село купити? А він відповідає: книжки так і коштують, а цієї взагалі немає в жодній бібліотеці світу.

Але ж які бібліотеки доступні цим букіністам? Публічна у Нью-Йорку, Гарвардська, Єльська, а там дуже погано шукаються кириличні книжки через трансліт. Треба ще додуматися, як вони Йогансена передали — через Y, J чи I.

Я знайшла таку саму книжку на сайті НБУ ім. Вернадського. Потім побачила, що продавець знизив ціну до 30 000 грн.

— Де ти купуєш книжки?

— Є два основні джерела — букіністичний сайт alib.com.ua та антикварні зльоти на Лівобережці. Останнім часом зросло зацікавлення старою книжкою. Попри економічні негаразди, у людей, напевне, є гроші купувати задорого старі видання.

— Скільки у тебе раритетів?

— Я не веду облік. На жаль, у мене не було часу навіть скласти список. Я за своїм антикваріатом не трушуся, як інші колекціонери.

 На думку Ярини Цимбал, українські видання 1920-1930-х років цікаві не лише за змістом, але й завдяки верстці й художньому оформленню

— 1920-30-ті роки цікаві ще й авангардною графікою.

— У мене є три книжки з оформленням Василя Єрмілова, не згадані й не відтворені в жодних альбомах і книжках: збірка творів комсомольських письменників "Атака", книжка маловідомого нині письменника Петра Ходченка і роман "Мангетен" Джона Дос Пасоса.

"Атаку" зроблено суто графічними засобами, а у книжці Ходченка використано фотомонтаж — з 1930-го року Єрмілов почав давати багато фотографій на обкладинку, це був його улюблений прийом.

Є два випуски з десяти роману Віллі Віцеліуса (псевдонім Майка Йогансена) "Пригоди Мак-Лейстона, Гаррі Руперта та інших" 1925 року. Це єдиний зразок монтажної книжки Вадима Меллера, коли художник і письменник разом працювали над виданням.

 Перша збірка поезій Миколи Бажана 1926 року 

— Ще ти говорила, що одного разу викупила письменницький архів. Чий?

— За сприяння і спонсорства однієї хорошої людини ми купили архів українського поета Петра Дорошка, який дебютував на початку 1930-х, а помер 2001 року.

Коли нащадки оголосили про продаж бібліотеки й архіву, мені пощастило купити для себе "Подорож ученого доктора Леонардо" Йогансена, друге видання, і останню прижиттєву збірку віршів Володимира Свідзінського.

А сам архів — 25 коробок, набитих паперами, — ми купили для Інституту літератури.

— Наскільки це популярна практика, коли Інститут купує архів якогось письменника?

— Інститут не купує документи, бо у нього немає на це грошей.

На моїй пам’яті, наприклад, продавалися рукописи Марка Вовчка: за кілька документів (пару оповідань російською мовою і щоденникові записи за короткий період часу) просили, здається, 4 000 доларів.

Архів Марка Вовчка зберігається у нас в Інституті, бо Олександр Дорошкевич свого часу поїхав у Нальчик і забрав архів для Інституту літератури, але окремі документи спливають на антикварному ринку.

— Хто твої конкуренти, які полюють за антикварними книжками і рукописами?

— Не знаю, напевне, букіністи й антиквари, які їх продають. Але я не полюю: якщо мені трапляється — купую, але я не торгуюся на аукціонах, наприклад.

Очевидно, є люди, яким лестить, що в них є рукопис когось із видатних, але ринок паперів я знаю погано. Якби я могла купити подібні документи, я їх передала б в архів Інституту літератури. Вважаю, що такі речі — національне надбання, і вони повинні належати народу.

 Раритетне видання роману "Чотири шаблі" Юрія Яновського 1930 року

Власне, я передала кілька документів, які мені з моїм братом Богданом, котрий працює у відділі рукописів Інституту літератури, пощастило придбати: кілька фотографій Еллана-Блакитного, Олександра Ковіньки, документи з архіву маловідомого письменника Юрія Ясницького.

Одного разу я купила в інтернеті перше українське видання "Витязя в тигровій шкурі" з дарчим написом Миколи Бажана грузинському літературознавцю Ясамані і подарувала його музею Бажана.

— Ти зібрала весь корпус літератури 1920-1930-х років?

— Ні, сьогодні це неможливо, бо більшість письменників цього періоду була репресована, і люди позбувалися їхніх книжок. Окрім того, багато втрачено під час війни й окупації.

У мене багато старих видань Йогансена, я захистила дисертацію "Творчість Майка Йогансена в контексті авангарду 1920-1930-х років". Першу книжку (першу для мене і першу для Йогансена) мені подарував на Миколая мій науковий керівник на першому курсі.

ПРО ВИСОКІ ТА НИЗЬКІ ЖАНРИ В УКРАЇНСЬКОМУ ЛІТЕРАТУРОЗНАВСТВІ

— Ти написала дисертацію про творчість Йогансена, читаєш лекції, дуже багато знаєш про цього письменника, чому не видала книжку?

— Я не робила монографію на основі дисертації. Коли після захисту почала працювати над її розширенням (щоб це був текст для людей, а не для опонентів), матеріалу назбиралося дуже багато, він поліз в усі боки. І, зрештою, я зрозуміла, що книжку треба переписати.

Від багатьох ідей, висловлених у дисертації, я відмовилася. Але збираюся написати дві книжки про Йогансена — одну вузькоспеціальну, з текстології, другу — біографію Йогансена, яка називатиметься просто "Майк".

 Ярина Цимбал мріє написати дві книжки про Майка Йогансена і зняти про нього фільм

Ще я мрію зняти фільм про Йогансена, такий як "Птица-Гоголь" Леоніда Парфьонова. Це ідеальна журналістська форма, щоб розповісти широкому читачеві про письменника.

— Принагідно хочу в тебе запитати про наболіле: чому українська гуманітаристика, на відміну від західної, неймовірно нудно написана? Причому і в літературознавстві, і в мистецтвознавстві цей совковий підхід видають за науковість. Правда, у літературознавстві бувають винятки — книжки Тамари Гундорової, покійної Соломії Павличко, Віри Агеєвої, Григорія Грабовича.

— Я багато про це думаю, та й розмови у відділі сприяють. Якось в Інституті літератури було засідання, на якому аспірантці порадили, щоб вона, переробляючи дисертацію на монографію, переформулювала тему — зробила її читабельнішою і зрозумілішою людям.

Проте дехто з колег обурився, мовляв, не можна опускатися до рівня малоосвічених читачів. Їм заперечили, що навіть студенти Могилянки не завжди розуміють наші тексти, на що прозвучала десь така відповідь: я пишу не для студентів Могилянки, а для вас, моїх колег.

Нас у відділі літератури ХХ століття працює півтора десятка осіб. Писати книжки для п’ятнадцятьох означає забути, що ми існуємо на гроші платників податків, які теж мають право розуміти наші книжки.

Інший бік медалі полягає в тому, що Інститут як державна неприбуткова установа не має права продавати свої видання, отже, для нас головне — видати і роздарувати своїм знайомим безкоштовний тираж, тому про читабельність і захопливість книжки ніколи не йдеться.

— Белетризовані письменницькі біографії — теж низький жанр, я правильно розумію? Тому їх і немає в українських письменників?

— У нас серед літературознавців цей жанр називають "літературний портрет", і так, його зневажають. Наприклад, дисертацію "Життя і творчість Марка Йогансена" захистити неможливо, навіть якщо ти відкрив безліч фактів, сформулював нові концепції щодо творчості, — це все не має значення, тому що відсутня наукова проблема в дисертації.

Знову ця проблема: літературознавство працює на себе, а читачі десь окремо. Читачі хочуть читати біографії, а ми хочемо писати про структуралізм.

Склалося якесь таке уявлення, що, якщо ти український літературознавець, ти маєш бути жертовним і не можеш бути успішним. Українське літературознавство — це українська справа з великої літери, це такий вівтар, на який ти приносиш у жертву фінансовий успіх, особисте життя — хто що може.

 Ярина Цимбал: "Українське літературознавство працює на себе, а читачі десь окремо"

Та сама радянська концепція, що і в історії української літератури: усі хворі, усі неодружені, ніхто нікого не любив, ніхто не заробляв гроші.

У нас ніхто не зважає, як так сталося, що Іван Карпенко-Карий помер на лікуванні в Берліні, а Василь Доманицький— у Ніцці.

Володимир Винниченко отримував дуже непогані гонорари. Його п’єси вже до революції йшли в усіх європейських театрах, він з того мав авторські відрахунки. І Євген Чикаленко у своїх мемуарах згадує, що Винниченко повернув йому борги, отримавши черговий гонорар.

Серед українських письменників були сибарити, але в концепції радянського літературознавства письменники мали бути борцями, патріотами, жертвами, боротися з соціально-економічними утисками. І це залишилося дотепер.

Нині ми теж маємо бути ідейними літературознавцями, боротися за українську справу, за патріотизм і, очевидно, не брати гроші за лекції. Бо вважається, що, якщо ти це робиш для популяризації української літератури, ти що — ще з цього хочеш мати гроші? Українська література — це не бізнес, це покликання.

Мені здається, що ми за інерцією тягнемо і тягнемо цю просвіту і не хочемо зрозуміти, що у нас була своя європейського рівня література.

ПРО УЛЮБЛЕНІ 1920-ТІ

— За що ти любиш 1920-ті?

— Мені подобається, що в ті часи у людей не було "зерна неправди за собою" — в тому сенсі, що кожен робив, що хотів.

Тепер дуже популярні різні шпигунські теорії про те, як страшно їм було жити в тих умовах, як усе це гнітило письменників, як Микола Хвильовий кілька разів намагався накласти на себе руки, поки не застрелився у травні 1933 року, але ж було і багато іншого.

У 1920-ті роки виходило безліч журналів, Наркомос підтримував усі видання, заснувати новий часопис не було проблемою.

Якщо у 1990-х роках ми довго не могли вийти з постколоніального оглядання на Москву, то у 1920-х письменники зовсім не орієнтувалися на російську літературу. У це десятиліття вони вже перестали трудитися над національною патріотичною ідеєю, бо вона великою мірою реалізувалася у визвольних змаганнях.

Раптом усі відчули, що можна написати все що завгодно: можна інтелектуальну прозу, а можна — масову літературу, можна подорожувати, можна бавитися в слова.

 Ярина Цимбал: "У письменників 1920-х не було "зерна неправди за собою"

Недавно стартував книжковий проект видавництва "Темпора" під назвою "Наші двадцяті", для якого я готую шість антологій жанрової прози тих років. Антологію детективів "Постріл на сходах" уже можна купити в книгарнях.

Я хотіла б створити Центр дослідження авангарду і під його дахом об’єднати ті проекти, які я нині реалізую з різними виданнями, установами, організаціями, видавництвами. Центр одночасно провадив би і наукові дослідження, і популяризував би український авангард серед широких мас.

— Тобі сучасна українська література цікава?

— Хороше запитання, бо нецікава. Я часто починаю читати і розумію, що я щось таке знаю краще з 1920-х років.

От, наприклад, репортажі. Я була в журі премії "ЛітАкцент року" в номінації "Літературознавство й есеїстика". Так от "Майдан Тахрір" Наталки Гуменюк — це просто учнівський твір порівняно з тими репортажами, які писали у 1920-х.

Репортажі Йогансена, Олександра Мар’ямова, Олексія Полторацького, книжка "Поїзди підуть на Париж" Гро Вакара, написана на основі мемуарів учасника Іноземного легіону в Африці, книжки про подорожі в Монголію, Персію, на Донбас читаються суперзахопливо.

Олександр Мар’ямов вчасно виїхав до Москви, працював там у журналі "Новый мир" заввідділом публіцистики і писав репортажі, але однаково це був уже не той рівень репортажів, які він писав в Україні на початку 1930-х. Більшість із цих письменників була репресована в 1930-х, тому про них ніколи не говорили.

Багатьом сучасним авторам бракує майстерності й уяви, молоді часто захоплюються скороминущими ідеями.

Мені дуже імпонує позиція нинішніх критиків, які невтомно нагадують літераторам, що ми вже втомилися від фантастики, фентезі, фантсмагорійності і потребуємо добротного реалістичного психологічного роману.

***

Лекція Ярини Цимбал "Мертві петлі і пульс епохи: український літературний авангард" відбудеться 27 лютого о 17:00 в MediaHub (вул. Суворова, 4/6).

powered by lun.ua