Ліки від гніву. Як знайти примирення після воєн і конфліктів

113
4 березня 2016

У період конфлікту на культуру покладаються особливі надії. Саме її засобами можна розпочати діалог і шукати шляхи до примирення.

Митці та культурні менеджери завдяки своєму досвіду та через специфіку своєї діяльності здатні будувати мости між різними точками зору тоді, коли контакти на офіційніших рівнях неможливі.

За останні десятиліття людство накопичило значний досвід використання засобів культури для пошуку примирення в конфліктних зонах. 

Як це працює на практиці та чи буде цей досвід помічним для України в майбутньому?

ІЗРАЇЛЬ ТА ПАЛЕСТИНА: РІЗНІ ОБЛИЧЧЯ ОДНІЄЇ ВІЙНИ

Яскравим зразком проектів примирення може слугувати проект французького митця, якого знають під псевдонімом JR, що отримав назву Face 2 Face.

 Проект Face 2 Face. Фото: jr-art.net

Активісти під його керівництвом зробили величезні фотографії мешканців Ізраїля та Палестини, об'єднавши їх за професіями – таксист, медик, музикант тощо. Фото розмістили на вулицях міст неподалік від лінії розмежування.

Місцевих мешканців, які спостерігали за процесом, просили вгадати – звідки походить людина на фото перед ними. Ідея була простою – показати наочно, що, попри десятиріччя війни, спільного між людьми, що живуть поруч, дуже багато.

 Головна ідея проекту Face 2 Face –  показати, що, попри війну, у мешканців Ізраїля та Палестини є багато спільного. Фото: jr-art.net

Утім, небезпечною була сама реалізація проекту, адже авторам погрожували смертю в Палестині та ув’язненням в Ізраїлі. Поза тим, навіть зараз, через декілька років, частина фото залишається на своїх місцях.

Подібні проекти й дотепер реалізуються в регіоні.

ПІВНІЧНА ІРЛАНДІЯ: МУРАЛИ ТА ХРАМИ

Одним із головних символів конфлікту в Північній Ірландії стали мурали на стінах Белфаста й інших міст, де відбувалися сутички з владою.

 Мурал у Белфасті

Про те, що культура може стати одним з інструментів для припинення кровопролиття, в уряді Великобританії вперше задумалися під час піку протестів на початку 1970-х.

1975 року було створено Групу миру та примирення (Peace and Reconciliation Group). Одним з її пріоритетів стала робота зі спадщиною.

Через артефакти спільного минулого автори програми намагались нагадувати спільнотам, що, всупереч суттєвим розбіжностям у поглядах, вони поділяють спільний простір протягом століть. А отже, мають знаходити шляхи для мирного співжиття.

На сьогодні в Північній Ірландії працює понад двадцять культурних ініціатив, головною метою яких є саме примирення через культурні процеси.

Більшість із них отримує фінансування з бюджету Великої Британії. Також ці організації підтримуються приватними внесками.

Попри те, що останні десятиліття Північна Ірландія живе в мирі, робота культурних ініціатив у цьому напрямку не припиняється.

Так, тема миру стала центральною для проекту "Храм", реалізованого в Деррі минулого року. Ідея запросити Девіда Беста, який щорічно співпрацює з фестивалем Burning Man, до невеличкого північноірландського містечка виникла у місцевих культурних активістів.

Проект "Храм" американського скульптора Девіда Беста в місті Деррі. Фото: pbs.org 

Під керівництвом Беста громада Деррі власноруч звела фантазійний "храм" на знак миру. Проект підтримала Рада мистецтв Північної Ірландії, а суму, якої не вистачало, місцеві зібрали на Кікстартері.

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СОЮЗ: КУЛЬТУРА ЯК МОВА

Питання мігрантів уже давно постає перед громадами європейських країн. Війна в Сирії та хвиля біженців лише актуалізували цю дражливу тему.

Європейські митці створили багато проектів, документуючи та досліджуючи досвід мігрантів і біженців.

Балтійські художники в рамках проекту "Готланд" подорожували морем, відтворюючи маршрут тих, хто хоче досягти берегів Швеції.

Проект Бану Ченетоглу під назвою "Список" являє собою список усіх мігрантів, що загинули в ЄС від 1993 року.

Нова робота невловного Бенксі, розміщена на стіні навпроти французького посольства в Лондоні, присвячена біженцям, проти яких застосували сльозогінний газ у Кале.

 Героїнею лондонської роботи Бенксі стала Козетта з роману Віктора Гюго "Знедолені". Фото: streetartnews.net

Ці проекти спрямовані переважно на аудиторію місцевих мешканців. Утім, не бракує й мистецьких проектів, які прагнуть інтегрувати біженців у культурне поле їхньої нової домівки.

Наприкінці минулого року театр Ауксбургу поставив оперу Моцарта "Зайде" за участю біженців із Сирії, Афганістану, Іраку та Нігерії.

В Мюнхені волонтери творчого центру Mohr-Villa працюють безпосередньо з мігрантами за допомогою пантоміми та малюнкової терапії.

Подібні методи доволі популярні для роботи з мігрантами, бо дозволяють налагодити контакт навіть з тими, хто не володіє мовою. Така аудиторія найбільше потребує підтримки.

Іще одним популярним методом є уроки музики. В Берліні працює хор, в якому разом співають місцеві та біженці.

В Німеччині значна частина волонтерських ініціатив здійснюється та фінансується мігрантами попередніх поколінь та їхніми нащадками. Вони, як ніхто інший, розуміють проблеми інтеграції та вважають своїм моральним обов’язком допомагати тим, на чиєму місці вони колись були.

Зокрема, благодійний проект відомого актора Тіля Швайгера планує підтримувати мистецькі проекти для останньої хвилі мігрантів. Спочатку він мав намір лише профінансувати перетворення колишніх військових бараків на житло, але згодом вирішив не обмежуватися побутом і створити там ще й культурний центр для переселенців.

Німецький актор Тіль Швайгер хоче створити культурний центр для переселенців. Фото: thefilmstage.com 

Завдяки публічності Швайгера проект, який зараз на стадії реалізації, привернув багато уваги німецьких ЗМІ. Варто зазначити, що далеко не всі сприйняли його ініціативу схвально: в опублікованому зверненні актор зазначив, що отримав "шокуючу кількість ксенофобських і расистських коментарів".

Європейські інституції, своєю чергою, готові адресно підтримувати інтеграцію у професійні спільноти тих біженців, які вдома працювали в царині культури.

Наприклад, в рамках нещодавно завершеного проекту Moussem.eu Єврокомісія фінансувала роботу в європейських культурних установах для арт-діячів і менеджерів з Північної Африки та арабських країн. 

Не обмежуючись проектами на своїй териториії, ЄС фінансує і проекти примирення в інших країнах.

Наприклад, від 2012 до 2015 року тривала програма "Європейське Партнерство з мирного врегулювання конфлікту в Нагорному Карабасі". Її важливою складовою став проект "Казки миру".

До участі у ньому запросили дітей віком від 9 до 16 років із 20 селищ Нагорного Карабаху, частина з яких була розташована безпосередньо в зоні воєнних дій.

Діти, які раніше ніколи не відвідували театр, взяли участь у постановці за відомою казкою Ованеса Туманяна. У виставі йшлося про війну між двома королівствами, яка припинилася завдяки шлюбу нащадків правлячих династій.

Зважаючи на дражливість теми, автори сценарію вистави не могли передбачити, як її сприйме глядач. Але юних акторів вітали квітами та аплодисментами навіть у тих містечках, які найбільше постраждали від війни.

Окрім участі у постановці, дітей заохочували малювати та говорити на теми, пов’язані з війною. У майбутньому учасники проекту можуть стати агентами змін для своїх рідних місць (наразі триває пошук фінансування для нових культурних проектів у регіоні).

БАЛКАНИ: ПОШУК ЄВРОПЕЙСЬКОГО КОНТЕКСТУ

Найближчим до України за часом і культурним контекстом є досвід роботи над примиренням після балканських воєн.

 Мурал "Алегорія Миру та Війни" на одному з будинків у Сараєві. Фото: streetsy.com

Наприклад, у рамках проекту "Краєвид з мого вікна" 15 митців із Косово та Сербії реалізували театральну виставу, виставку та низку дискусійних заходів. Усі матеріали вони збирали за допомогою інтерв’ю з реальними учасниками подій.

Подібні проекти, які залучали представників із різних сторін конфлікту, є достатньо популярними та реалізуються щороку. На Балканах також активно проводяться резиденції та програми за участю культурних діячів з усієї Європи. Їхній основний фокус – робота з місцевими мешканцями, передовсім, із дітьми.

Через спільні практики – приміром, театр чи кераміку – вони вчаться взаємодіяти та висловлювати свої емоції.

Наприклад, у Мостарі (який пережив активні бойові дії та досі є дуже етнічно розділеним містом) щорічно реалізується ініціатива "Глобальний міст молоді" (Youth Bridge Global). В рамках цього проекту діти з різних громад за допомогою волонтерів з інших країн готують театральні вистави.

 Один із заходів проекту "Глобальний міст молоді" в Мостарі

Нерідко завдяки цьому проекту підлітки вперше в житті потрапляють на інший берег річки Неретва (де живуть представники іншої етнічної групи). Але співпраця не обмежується лише країнами-учасницями конфлікту.

Зважаючи на післявоєнну бідність, балканські діячі культури активно залучали до проектів партнерів з інших європейських країн. Це дало більш ніж просто фінансування.

Музей сучасного мистецтва в Сараєві згорів під час штурму міста 1995 року. Тоді ж місцевий режисер Енвер Хадзіомерфахік почав працювати над його відновленням. Війна ще тривала, а активіст, який свого часу був режисером відкриття Олімпійських ігор у Сараєві 1984 року, лобіював у Європі ідею створення музею "супротиву війні".

Його ідея полягала в тому, щоб запросити до співпраці над колекцією майбутнього музею сучасних видатних митців та інституції і в такий спосіб показати єдність європейської культури.

 Інсталяція французького художника Даніеля Бюрена "Місце прапорів", 1996 (з колекції музею Ars Aevi). Фото: artguideeast.com

На заклик Хадзіомерфахіка відповіли згодою музеї Мілана (включно із галереєю Прадо), Венеції, Відня та Любляни. Також зголосилися допомагати митці та колекціонери, завдяки яким у колекції з’явились роботи Мікеланджело Пістолетто, Марини Абрамович, Йозефа Бойса, Яніса Куннеліса. Загальна вартість зібраної колекції перевищує 27 мільйонів доларів.

 Експонати музею Ars Aevi. Фото: tbh.ba

Музей, що отримав назву Ars Aevi, почав роботу 2012 року, але наразі він не має свого приміщення. Його побудують протягом наступних трьох років. Гроші на це збирають також креативними способами.

 Тимчасово музей Ars Aevi розмістився в культурно-спортивному центрі "Скендерія" в Сараєві. Фото: artguideeast.com

Один із способів підтримати створення Музею сучасного мистецтва у Сараєві – купити авторські чашки, дизайн яких розроблено італійцем сербського походження Діном Йокановічем Туміним. На них написано: "Якщо ти шукаєш пекла, то спитай у художника де воно. Якщо не можеш знайти художника – ти вже в пеклі".

 Продаж авторських сувенірів – один із способів зібрати кошти на створення Музею сучасного мистецтва в Сараєві. Фото: kodagufirst.in

Також мистецтво може бути простором, де зберігається пам'ять про події війни. Так, 2012 року, на двадцяту річницю початку бойових дій, на центральну вулицю Сараєва винесли 11541 червоний стілець – саме стільки людей загинуло в місті за час облоги, яка тривала три з половиною роки.

Мистецька акція до 20-ї річниці початку бойових дій у Сараєві, 2012. Фото: irishtimes.com

УКРАЇНА: ЗАВІСА МОВЧАННЯ ТА ПЕРШІ ГОЛОСИ

Досвід Балкан релевантний для України, зокрема, тим, що там ідея примирення й досі зустрічає значний опір певної частини еліт і населення.

Із цим, безумовно, доведеться мати справу й українцям. Ідеї примирення завжди ідуть поруч із переосмисленням минулого та роботою з громадами.

До початку подій 2014 року намагання працювати з цими темами засобами культури в Україні носило поодинокий і нерідко хаотичний характер.

Сьогодні в публічному полі часто йдеться про те, що в історії держави є чимало сторінок, які потребують актуалізації через суспільну дискусію.

Попри те, що протягом останніх двох років уже відбулося багато дискусій, ще зарано говорити, що українське суспільство навчилося обговорювати болючі сторінки історії та шукати компромісні підходи.

Однак спроби тривають. Уже з’являються мистецькі проекти, що працюють із темами включення та примирення. Для роботи вони використовують і досвід країн ЄС, зокрема, документальний театр як спосіб говорити із різними сторонами конфлікту. Наприкінці минулого року в Києві з’явились одразу дві такі ініціативи.

Театр Переселенця заснували німецький режисер Георг Жено, українські драматурги Наталія Ворожбит і Максим Курочкін, а також військовий психолог Олексій Карачинський.

Вони хотіли надати голос усім тим, хто через події на сході та в Криму був змушений полишити дім. Це відкритий проект і для того, щоби приєднатися до нього, не потрібно бути актором (недарма у назві слово "Театр" перекреслене).

В Театрі Переселенця кожен, хто хоче відкритися та поділитися своєю історією, може вийти на сцену. Окрім суто мистецького аспекту роботи, Театр також дає змогу учасникам отримати психологічну допомогу від фахового психолога.

У Postplay Театрі (засновниками якого стали режисерка з Криму Галина Джикаєва та автори Ден і Яна Гуменні) до реальних історій підійшли дещо інакше. Вистави так само базуються на подіях із життя реальних людей, але доносять їх до глядача актори.

Вистава Postplay Театру "Справа 26 лютого". Фото: qha.com.ua

Відкрився Postplay Театр виставою "Ополченці", створеної на основі інтерв'ю з реальним сепаратистом, якого одна з акторок театру випадково зустріла у Києві. За словами засновників, головною метою вистави є не пошук примирення, а скоріше надання можливості кожній зі сторін озвучити свою точку зору.

Паралельно до цих гострих тем криза внутрішньої міграції породжує й більш особисті, камерні проекти. Дар'я Цимбалюк, Юлія Філіп'єва і Віктор Засипкін у рамках програми Центру Сучасного Мистецтва "Мозаїка міста" провели інтерв'ю з вимушеними переселенцями та допомогли їм створити мапи своїх улюблених місць у містах, які вони змушені були покинути.

Проект "Одіссея Донбас": карта Донецька (Марія, 15 років)

Ці рисунки митці перетворили на мапи та магніти, тобто предмети, що часто асоціюються з приємними спогадами з поїздок. Водночас, це дуже важливо і для переселенців, бо дає поштовх згадати найкращі моменти та розповісти тим, кому не довелося зіткнутися з внутрішньою міграцією на власному досвіді, що довелося полишити. Цей проект отримав назву "Одіссея Донбас".

 Проект "Одіссея Донбас": карта Горлівки (Ірина, 48 років)

Українське суспільство готове починати говорити про проблеми включення та порозуміння, коли йдеться про внутрішніх мігрантів і людей, які постраждали під час воєнних дій. Але чи готове воно залучати до цих дискусій тих, хто стоїть по інший бік цього конфлікту?

ДЕБАТИ ПРО МАЙБУТНЄ

У грудні 2015 року в Харкові відбулися дебати про європейське майбутнє України. На відміну від багатьох подібних подій, вони привернули значну увагу широкого загалу – і не тому, що цей формат і тема раптом дуже зацікавили спільноту.

До участі в дебатах організатори запросили луганську поетку Олену Заславську. До окупації вона видавала в Луганську україномовну газету, була відома своїми поетичними збірками. Після – підтримала нову "владу", зокрема й контроверсійними віршами, які зажили слави в соціальних мережах.

Ініціатива запросити Олену походила від письменника Сергія Жадана, на думку якого "з ворогом треба говорити віч-на-віч".

 Сергій Жадан називає запрошення Олени Заславської на дебати в Харкові не провокацією, а спробою перемовин 

Дебати викликали гостру критику на адресу організаторів – у запрошенні до розмови підтримувачки так званої ЛНР побачили перший крок до легітимації, принаймні у суспільній думці, маріонеткового режиму.

Під час заходу в залі підняли плакати "Луганськ – це Україна", "Донецьк – це Україна" та фотографії вбитих бойовиками людей. До спілкування із Заславською рвався "Правий сектор". Це створило цілу медіахвилю навколо події, але самі учасники зізнаються, що діалогу не відбулося. Утім, це була лише перша спроба.

 На дебати в Харківському національному університеті ім. В. Каразіна слухачі прийшли із плакатами. Фото: day.kiev.ua

Активна хвиля невдоволення і серед широкої публіки, і серед культурних діячів ставить питання: чи вже прийшов час для таких спроб?

З одного боку, для дуже значної частини громадян будь-яка взаємодія з тими, хто підтримує існування "республік", є буквальною зрадою національних інтересів України. З другого – навіть під окупацією ці території та громадяни залишаються українськими, а отже, боротися за них можна не лише зброєю.

Додає невідомих у рівняння і невизначене, навіть у короткотерміновій перспективі, майбутнє окупованих територій.

Якщо окупація триватиме, то будь-які мистецькі проекти, у яких братимуть участь митці з різних боків адміністративного кордону, можуть наражати їх на небезпеку. Коли ж Україна відновить повноцінний контроль, мистецькі проекти, спрямовані на примирення, можуть стати дуже затребуваними та корисними.

Засобами культури неможливо зупинити війну, що вже почалася. Але досвід інших країн, що пережили чи переживають гарячі або заморожені конфлікти показує, – рано чи пізно приходить час сідати за один стіл. Навіть якщо зараз нам це здається неможливим.

І коли це стається, саме культура може відновити зв’язки, що були розірвані. Головне – дати їй слово.

***

Текст підготовлено за сприяння Програми ЄС-Східного партнерства "Культура і креативність".

powered by lun.ua