Кобзон vs Кобзар. Українізувати Донбас

22
29 квітня 2016

Один із героїв вистави "Розарій" у "Театрі переселенця" розповідає про залишений у Донецьку дім, який він не зміг добудувати через війну.

Ця прониклива історія, розказана реальною людиною, а не актором, перевертає ваші попередні уявлення і відчуття про переселенців зі сходу і разом з тим доводить, що саме культура здатна не просто проговорювати найскладніші теми, а й ставати найдієвішим інструментом для розуміння і діалогу.

Подібні історії могли б розповісти й луганські та донецькі митці, котрим теж через війну довелося залишити театри й філармонії, на сцені яких вони виступали протягом десятиліть, майстерні з власними роботами чи музеї, в яких вони реалізовували свої проекти.

Війна змінила не лише життя окремих людей і родин на Луганщині й Донеччині, а й суттєво вплинула на культурне обличчя регіону. Більшість митців, які творили культуру цього краю, нині влаштувалися в інших українських містах.

Хоча є й ті, хто повернувся у рідні заклади культури, переміщені до тимчасових адміністративних центрів — Краматорська і Сєверодонецька, де без жодних умов і з мінімальними ресурсами намагаються відродити втрачене і запобігти тим сценаріям, які були реалізовані в окупованих містах.

Те ж культурне середовище, яке вирішило лишитися в окупації, також не таке однорідне, як можна стереотипно вважати. Дуже важливо розуміти, що на окупованих територіях працюють митці, які не могли залишити своїх рідних і ті ж таки музеї, театри чи бібліотеки, які без них остаточно перетворилися б на рупори ідей "Новоросії".

Але при цьому частина культурних діячів обрала життя в окупації свідомо: хтось віддано поділяє ідеологію квазіреспублік, а хтось готовий пристати на бік будь-якої влади.

Чи зможемо ми з ними порозумітися після війни? І чи не буде це запізно, якщо зважати на швидкість і дієвість тих культурно-ідеологічних процесів, які відбуваються нині в самопроголошених республіках?

У другій частині лонґріду про культуру "ДНР" і "ЛНР" УП.Культура розповідає про життя переміщених донецьких і луганських закладів культури і шукає відповіді на ще кілька складних питань: коли варто починати діалог з митцями на окупованих територіях і як повернути схід в українське культурне поле?

ПАТРІОТИЧНЕ ВИХОВАННЯ УКРАЇНСЬКОГО СХОДУ

Луганський краєзнавчий музей — один із шести культурних закладів-переселенців, які були "перевезені" в Україну. Зі слів Наталі Каплун, колишньої старшої наукової співробітниці відділу етнографії музею, до війни заклад був одним із найсильніших в країні.

"Ми їздили по селах в експедиції, збирали експонати, — згадує музейниця. — Ще на початку війни ми почали співпрацювати з інститутом мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені Рильського. В останні роки туди прийшло багато молодих освічених людей. Усі вони виїхали з Луганська".

Наталя Каплун розповідає, що в грудні 2014 року колектив Луганського краєзнавчого музею видав збірку власних досліджень, але під час війни весь наклад видання зник у підвалі музею. Фото: radiosvoboda.org

Наталя Каплун залишила місто влітку 2014 року. Офіційно вона і ще одна її колега своє місце роботи не змінили: вони й сьогодні працюють у Луганському краєзнавчому музеї, щоправда, розміщений він тепер у Старобільську (на базі районного музею), як і Луганська обласна універсальна наукова бібліотека імені Горького.

Переїзд на українську територію обох закладів номінальний — вдалося вивезти лише статутні документи.

"Роботу з переміщення закладів культури з окупованих територій ми розпочали наприкінці 2014 року. Аби зареєструвати установу чи заклад, керівник через кордон перевозив статут, ховаючи його під якусь картоплю чи сало, — згадує начальниця Управління культури, національностей та релігій Луганської обласної військово-цивільної адміністрації у Сєверодонецьку Аліна Адамчук. — Жодного реквізиту чи експонатів ми не змогли перевезти".

Наталя Каплун не приховує, що після активної роботи в обласному закладі культури нинішня діяльність евакуйованого музею їй здається млявою і безрезультатною.

У цій будівлі у Старобільську із грудня 2014 року діє Луганський обласний краєзнавчий музей. Фото: Pavlo1

"Спочатку ми відчували в Старобільську навіть вороже ставлення, — зізнається Каплун. — Працівники районного музею вважали, що ми приїхали, аби залишити їх без роботи. Місцевий музей дуже маленький, тут усього 3 тисячі експонатів. Найгірше, що українська влада нічого не зробила для того, щоб сюди перевелася молодь". 

Негативно вразив колишню луганчанку і контраст у культурному житті довоєнного Луганська і Старобільська. Хоча до Старобільська час від часу приїжджають громадські активісти з різними арт-проектами, музейниця називає ефект від них тимчасовим, адже на загальне культурне обличчя міста вони не впливають. 

"На окупованих територіях культури з кожним днем стає все менше, — переконана пані Наталя. — Люди дуже озлоблюються. Але немає культури і з цього боку. Ті, хто раніше творив луганську культуру, виїхали в інші області й радіють, що вони змогли там закріпитися".

Активніше культурне життя виглядає в нинішньому обласному центрі Луганської області — Сєвердонецьку. Сюди вдалося перевести з окупованої території також Навчально-методичний центр культурних ініціатив та кіномистецтва, Центр народної творчості, академічний український музично-драматичний театр і філармонію.

Будівля Сєверодонецького театру, в якому нині працює Луганський обласний академічний український музично-драматичний театр. Фото: Євген Нікіфоров

Аліна Адамчук, яка очолила обласне Управління культури, національностей та релігій у жовтні 2014 року, а до цього працювала начальником відділу культури Рубіжанської міської ради, згадує, як кожен із цих закладів потрібно було починати з нуля — без людей, приміщень і матеріальних об’єктів. 

Оновлений музично-драматичний театр починався в Сєверодонецьку з одного актора зі старого складу — Заслуженого артиста України Івана Шербула. З часом вдалося набрати нову трупу, повернулися і кілька акторів, які виїхали в інші міста.

На сьогодні в театрі відбулося вже п’ять дорослих прем’єр, колектив брав участь в одному міжнародному фестивалі й активно гастролює Луганською областю. На новорічну прем’єру в Сєверодонецьку квитки розкупили за тиждень до показу.

 Сцена з вистави "За двома зайцями" Луганського театру в Сєверодонецьку

З однією скрипалькою була переведена на територію, підконтрольну Україні, в березні 2015 року і Луганська обласна філармонія. Але вже за місяць, розповідає Аліна Адамчук, її управлінню вдалося зібрати колектив симфонічного оркестру.

Сьогодні у філармонії працює 68 артистів, частина з яких приїхала з Луганська. Оркестр уже мав гастролі Закарпаттям, а цього місяця запланований виступ в Австрії. У березні і філармонія, і театр узяли участь у "Днях Луганської області" в Києві.

На Донеччині, центром якої тепер є Краматорськ, з евакуацією і відновленням роботи культурних закладів ситуація ще складніша. Офіційно на українську територію було переведено сім закладів, розповідає начальниця Управління культури і туризму Донецької обласної державної адміністрації Аліна Певна.

Начальниця Управління культури і туризму Донецької обласної державної адміністрації Аліна Певна. Фото: ukurier.gov.ua

Із них відновив свою роботу лише один — Донецький обласний художній музей, який тепер офіційно "прописаний" у музейній філії в селі Прелесне Слов’янського району. "Це умовність, — додає Аліна Певна, — бо з 17 тисяч експонатів на території України трохи більше 2 тисяч".

Інші заклади не запрацювали через правову колізію — губернатор області не може призначати людей на державні посади у зв’язку зі змінами, внесеними в Закон "Про військово-цивільні адміністрації".

Після окупації Донецька обласне управління культури не існувало п’ять місяців. Аліну Певну, яка до цього працювала начальником відділу культури й туризму Мар’їнської райдержадміністрації, призначили у березні 2015 року.

"Все управління потрібно було створити з нуля, — згадує Певна. — Мова не лише про людей, а й навіть про столи і канцтовари. Працівників шукали на місці".

З нуля Аліна Певна хоче створити й нові обласні культурні заклади. За її задумом, нова філармонія повинна запрацювати в Маріуполі, нині для цього шукається приміщення.

У Краматорську також має відновити роботу Донецький обласний відділ кінопрокату. Ведуться перемовини і з акторами, які виїхали з окупованого Донецька і готові долучитися до творення театру в Краматорську.

"Через те, що управління не працювало, люди з філармонії, театрів уже намагалися десь влаштуватися, — пояснює Певна. — Але багато хто повернувся в Донецьк, бо не скрізь в Україні їх хотіли бачити".

 Аліна Певна на відкритті виставки донецьких художників у місті Жовква у лютому 2016 року. Фото: myzhovkva.com

У планах Певної також — створення незалежного "Арт-театру Донбасу" та Міжрегіонального центру культурної співпраці, який об’єднає не тільки працівників Донецької області, а й інших регіонів, з якими будуть підписані меморандуми про партнерство. Сьогодні Донеччина має такі домовленості з Вінницькою і Львівською областями.

Окрім згаданих культурних закладів-переселенців, також у листопаді 2014 року до Києва були переведені Донецька державна музична академія імені Прокоф'єва та Луганська державна академія культури і мистецтв.

Попри те, що Сєверодонецьку вдалося розгорнути з часу окупації активнішу культурну діяльність, в обох управлінь спільне бачення їхньої ролі на Донбасі.

"Наше головне завдання — українізація населення, самоідентифікація на території Донбасу. Ми маємо створити такі умови в культурному просторі, щоб люди не просто любили українську культуру, а щоб вони хотіли жити цією культурою і цими традиціями", — визначає свої цілі Аліна Певна.

"Весь цей час тут була інша ідеологія. Тому наше управління розробило програму з розвитку української культури та національної самосвідомості на території Луганської області", — говорить Аліна Адамчук.

Заявлені цілі підтверджують конкретні національно-патріотичні заходи.

У Краматорську за цей час організували культурно-мистецьку акцію "Відчуй Україну!", виставку "Рушникова дорога Донбасу", яку показали в Києві та Вінниці. Натомість у Сєвєродонецьку відбулися фестивалі "Луганщина — це Україна", "Луганщина — світанок України", "Україна єдина" і створили ансамбль української пісні і танцю "Радани".

Те, що сьогодні намагаються робити управління культури в Краматорську і Сєверодонецьку, безперечно, заслуговує на повагу. Так само як і поїздки на Донбас митців, культурних активістів і колективів.

 У січні 2015 року у Сєвєродонецьку, Сватовому та Кремінній Івано-Франківський театр показав виставу "Нація" за книгою Марії Матіос

Разом з тим слова "українізація" і "національно-патріотичне виховання", крізь призму яких намагаються сьогодні дивитися на культуру українського Донбасу, насторожують, бо можуть нас привести в ту ж саму точку. Стати причиною того ж самого відторгнення українського і бажання вибудувати свій власний ефемерний світ — на основі привидів радянського минулого чи досвідченішої в питаннях русифікації культури сусідньої держави.

До "українізації" звільненого Донбасу долучилося і попереднє керівництво Міністерства культури України. У жовтні минулого  року під час приїзду до Краматорська колишнього міністра В’ячеслава Кириленка Аліна Певна звернулася до нього з ініціативою налагодити культурний обмін між областями України.

"Колись у радянські часи була гарна традиція, — обґрунтовує важливість цього обміну Певна, — щоб отримати звання "народний" або "заслужений", колектив або виконавець мав проїхати весь Союз, подати список своїх виступів і тільки після цього людині присуджували звання. У нас народних і заслужених дуже багато, але хто їх бачив?"

До ідеї Аліни Певної міністр дослухався, і в січні Мінкультури повідомило про початок Загальноукраїнського проекту культурної інтеграції "Український Донбас".

Згідно з цим проектом, протягом року на Луганщині й Донеччині відбуватимуться заходи за участю творчих колективів з різних областей України. Система цього обміну прописана у спеціальній таблиці, в якій зазначено, наприклад, що культурні діячі Житомирської області мають побувати в Димитрові й Рубіжному, а тернопільські — у Мар’їнському і Сватівському районах.

 12 квітня в рамках проекту "Український Донбас" Слов'янськ відвідали харківські діячі культури і мистецтв. Фото: kharkivoda.gov.ua

Порівняння "Українського Донбасу" з радянськими часами зовсім не випадкове. І, будьмо чесними, мало відрізняється (хоч і, як нам здається, зі знаком "плюс") від проектів культурного обміну на окупованих територіях.

КУЛЬТУРНИЙ ДІАЛОГ В УМОВАХ ВІЙНИ

Серед передумов нинішньої ситуації на сході (як і в анексованому Криму), безумовно, є і культурний чинник.

"За роки незалежності ніхто структурно й на рівні держави культурою на Донбасі не займався, і робилося це навмисно — насамперед у цьому були зацікавлені олігархічні клани", — переконана директорка з комунікацій ще одного закладу-переселенця з Донецька — фонду "Ізоляція" — Анна Медведєва.

Врешті, весь цей час і Донецька, і Луганська області розвивалися зі своїм баченням культурних, мовних та історичних процесів.

"Наприклад, раніше на території області втілювалася програма "Патріот Луганщини", яка більше включала в себе заходи, пов’язані з молодогвардійцями. України там не було", — згадує Аліна Адамчук.

 Начальниця Управління культури, національностей та релігій Луганської обласної військово-цивільної адміністрації у Сєверодонецьку Аліна Адамчук. Фото: tribun.com.ua

Звісно, дуже важливо проаналізувати всі причини того, що призвело до нинішніх трагічних подій, але не менш важливо розуміти, чи не повторюємо ми помилки минулого сьогодні.

Чи вироблена в державі нарешті продумана культурна політика для Донецької і Луганської областей? І найскладніше, але не менш нагальне, — чи може культура зіграти певну роль в налагодженні діалогу з мешканцями на окупованих територіях?

Найголовніше, про що би мало подумати в цій ситуації Міністерство культури України, — це не про ще один "потьомкінський" список обміну культурними досягненням між регіонами, а про те, щоб на Луганщину і Донеччину зі своїми проектами й ідеями поїхали дійсно найкращі українські митці.

Щоби їм були запропоновані відповідні умови і надано всі можливості. Це єдиний спосіб повернути ці регіони в культурне поле країни.

На щастя, культура має здатність реагувати на нагальні проблеми значно швидше, ніж держава. Чимало митців без жодної офіційної підтримки продовжують їздити з культурними ініціативами у східні міста.

 У березні письменник Сергій Жадан, музиканти Олексій Ворсоба і Влад Креймер та режисерка Оля Михайлюк побували в Маріуполі, Бердянську, Краматорську, Слов’янську, Бахмуті та Сєверодонецьку із мистецьким проектом "роздІлові". Фото: Фото: dn.depo.ua

"Якщо не їхати туди і не знайомитися з цими людьми, навіть якщо ми виграємо війну, це буде безрезультатно, — говорить культурна менеджерка Ольга Гончар. — Людей ніхто не намагається помирити до цього часу. Вони так само сидять у своїх містах і думають, що їх усі покинули, всі про них забули, а в Києві хунта. Ми так само зі свого боку думаємо, чого туди їхати, якщо там війна і все зруйновано. Врешті ми зрозуміли, що потрібно якось налагоджувати цей зв’язок засобами культури".

Так виникла ідея воркшопу Українського кризового центру "ДЕ", в рамках якого художники та культурні активісти провели низку обговорень та арт-акцій у Слов’янську, Маріуполі та Сєвєродонецьку.

За цей час виникли й сучасні молодіжні платформи, які працюють з культурними й освітніми проектами на місцях: як, наприклад, "Вільна хата" в Краматорську і "Теплиця" у Слов’янську.

 Ідея створення освітнього і мистецького простору "Вільна Хата" виникла після звільнення Краматорська під час акції "Будуймо Україну разом", організованої Львівською освітньою фундацією. Фото: vilha.pp.ua 

З’являються культурні ініціативи, покликані налагоджувати діалог з мешканцями сходу, і в інших містах. Донецький фонд "Ізоляція", який змушений був переїхати до Києва, влаштовує у столиці виставки, присвячені темі втраченої історії і пам’яті.

Окрім того, в Маріуполі, Слов’янську і Краматорську вже другий рік поспіль "Ізоляція" організовує проект "Зміна", в рамках якого відбуваються перформанси, зустрічі з художниками, воркшопи і кінопокази.

"Сьогодні в культури дуже важлива роль. Вона може сформувати розуміння того, що складний час — це час змін. Дати відчуття відповідальності за себе, свій вибір і свою позицію у світі", — переконана Анна Медведєва.

 У рамках проекту "Зміна" художник Гамлет Зіньківський створив у Маріуполі серію вуличних картин "Житіє пацана Петра", грудень 2015 року. Фото: Сергій Ваганов

З інших дієвих арт-ініціатив — згаданий уже київський "Театр переселенця", акторами в якому стають реальні люди, що переїхали з окупованих територій. Або ж міжнародний проект "Театр для діалогу", який працює з проблемою дискримінації різних соціальних груп, зокрема, і переселенців з Донбасу і Криму.

"Для побудови миру та діалогу важливо повертати в суспільство людяність — здатність заново бачити людину в собі та в іншому, — говорять творці "Театру для діалогу". — Цьому сприяють принципи ненасильницької комунікації, творчості й діалогу, який базується на поступовій та послідовній співпраці та залученні сторін до прийняття рішень".

 На сьогодні "Театр для діалогу" провів більше 100 подій у 26 містах і селищах України, залучивши до своїх проектів понад 3000 людей. Фото: Театр для діалогу / Theatre for Dialogue 

Усі ці проекти спрямовані насамперед на налагодження комунікації з мешканцями українського сходу і тими, хто переїхав з окупованих територій. Натомість діалог із "ДНР" і "ЛНР" з нинішньою ідеологічною спрямованістю їхніх культурних закладів, як і відвертою співпрацею тамтешніх митців із "владою" самопроголошених республік, уявити значно складніше.

Поза тим, якщо президент Порошенко заявляє про ймовірне відновлення контролю над окупованими територіями до кінця року, яку роль у цьому зіграє культура? І чи не повинна вона грати цю роль уже сьогодні?

Єдиною на сьогодні спробою діалогу з митцями із самопроголошених республік стало запрошення Сергієм Жаданом луганської поетки Олени Заславської на євродебати в Харкові у грудні 2015 року. Діалог, як ми пам’ятаємо, тоді не склався.

 Письменник Сергій Жадан називає запрошення Олени Заславської, яка підтримує владу "ЛНР", на дебати в Харкові не провокацією, а спробою перемовин. Фото: cultprostir.ua

Серед тих, хто не підтримує ідею культурного діалогу з "ЛНР" і "ДНР", і начальниці культурних управлінь Луганщини й Донеччини.

"Я знаю, на кого творчі сили в "ЛНР" працювали і які політичні завдання вони виконували. Хоча багатьох місцевих митців я поважаю, там є багато заслужених артистів України. Але, з другого боку, те, що вони створюють культурний продукт для людей, які вбивають наших хлопців, я не можу прийняти", — озвучує свою позицію Аліна Адамчук.

В українському представництві ОБСЄ вказують і на іншу причину, яка ускладнює подібний культурний діалог у нинішніх умовах, — його небезпечність.

"Ми вивчаємо всі можливості, яким чином цей діалог підтримувати. Поки що ми бачимо складність ситуації в тому, що, якщо ми будемо щось таке організовувати, нам треба бути стовідсотково впевненими, що учасники цього діалогу будуть у безпеці. В тому числі — після того, як вони повернуться додому", — говорить національний координатор програм ОБСЄ в Україні Андрій Дзюбенко.

Завідувачка філією Маріупольського художнього музею імені Куїнджі Тетяна Булі переконана, що така співпраця може бути небезпечною і для творів мистецтва. "Роботи з нашого музейного фонду я би не хотіла передавати на ті території, враховуючи весь спектр складнощів", — говорить Булі.

Натомість засновниця руху "Донецьк — це Україна" Діана Берг ідею культурного діалогу з окупованими територіями підтримує. На її думку, неправильно на всіх митців у "ДНР" дивитися як на зрадників, оскільки культура в окупації завжди обростає ідеологією — інакше в таких умовах просто не вижити.

"Я продовжую вірити в утопічну ідею, що через культуру якраз і можливо почати діалог між Україною і "ДНР" — не на політичному рівні, а швидше — загальнолюдському. Однак поки що я не бачу запиту на цей діалог з боку України", — підкреслює Діана.

 Колишня донеччанка Діана Берг вірить у можливість культурного діалогу з окупованими територіями на сході

На кілька разів направлений до колишнього керівництва Мінкультури запит із проханням відповісти, чи отримує міністерство інформацію про стан і діяльність закладів культури на окупованих територіях і чи розробляється стратегія діалогу з ними, УП.Культура відповіли, що відповідно до Постанови Кабінету Міністрів про тимчасово окуповані території "Міністерство культури України не збирає інформацію щодо діяльності закладів культури окупованих територій".

Друге запитання передбачувано залишилося без відповіді. Хочеться сподіватися, що нове-старе Міністерство культури Євгена Нищука виявиться далекогляднішим.

Доки триває війна і не вдалося налагодити політичний діалог з окупованими територіями, говорити про діалог культурний ще зарано. Але чи зможемо ми порозумітися в майбутньому?

"Що довший час розриву в міжлюдській комунікації, то важче потім її подолати", — переконаний Андрій Дзюбенко.

Як працюють (і з якими наслідками) портрети Сталіна, ідеї Ворошилова і будь-які форми гуманітарної допомоги з боку Росії ми вже знаємо. Про культурне порозуміння жодного разу не йшлося. 

Про нинішній стан культури в "ДНР" і "ЛНР" читайте в першій частині матеріалу.

Тетяна Терен, УП.Культура

powered by lun.ua