Польський варіант свободи, або Інший погляд на нас самих

Якщо зазирнути на сайт польського Інституту книги – державної установи, що займається промоцією польської літератури у світі, – то можна знайти втішну статистику: за останні 11 років інститут підтримав вихід 146 видань польської літератури в українському перекладі. Це – майже світовий рекорд. Попереду – лише кількість перекладів на чеську.

Не здивуюся, якщо цей рейтинг – єдиний, в якому українське книговидання входить у світову трійку лідерів. І це при тому, що список – далеко не повний, бо ж багато що виходило без підтримки Інституту книги або просто не ввійшло сюди з якихось невідомих причин.

Так, польську літературу в нас читали й читають. Читали в часи комунізму, коли вона за квотою "соціалістичної дружби" частково проникала попід залізну завісу: тоді в радянських книгарнях можна було натрапити на оригінали Тадеуша Ружевича і Збіґнєва Герберта, які розбивали фасад "самой счастливой страны в мире". Цього в СРСР практично не перекладали, тому, як згадує Микола Рябчук, "тисячі українців сідали за польську".

Дещо вільнішою, ніж у радянських видавництвах (де, крім абсолютної класики, виходила лише ідеологічно лояльна польська література, а також "безпечна" пригодницька і фантастична проза, серед якої, зокрема, протягом 1960-1990-х вдалося видати українською чотири книги Станіслава Лема), була атмосфера в літературних журналах: тут можна було проштовхнути невеликі добірки ідеологічно "сумнівних" Єжи Гарасимовича чи Віслави Шимборської.

Через таку ситуацію у сприйнятті польської літератури в Україні утворилися величезні прогалини, які після розпаду СРСР треба було якось заповнювати.

Навіть тих польських авторів, яких толерували в попередню епоху, довелося перевидавати "без купюр": такою є, наприклад, видана "Сучасністю" в 2007 році книга Ярослава Івашкевича "Злет", де зібрані оповідання, що не могли вийти в радянські часи з ідеологічних міркувань.

Спробуємо розібратися, хто творить сучасну польську літературу та наскільки вона відома українському читачеві.

ПОДИХ СВОБОДИ

Для багатьох українців польська культура досі є культурою "щасливішого супутника", який, хоч десятиліттями плив з нами в одному човні, спромігся на більшу свободу, виразнішу артикуляцію, зухваліший жест.

"Шукаєте рецептів боротьби з анахронізмами тоталітарного мислення, ідеологічними схемами й кліше? Вам до польських письменників", – під таким гаслом уже з початку 1990-х в Україні почали виходити твори польських письменників-бунтівників, що послідовно і вперто вводили в тіло системи сироватку іронії та абсурду.

Один із таких текстів – роман Тадеуша Конвіцького "Малий апокаліпсис". Ще в 1991 році він вийшов у журналі "Всесвіт" у перекладі Юрія Андруховича, а торік, тобто аж через 24 роки, під назвою "Маленький апокаліпсис" з’явився окремою книжкою в перекладі Божени Антоняк.

Що поробиш – цей роман-розрахунок із тоталітарною системою, вочевидь, є досі для нас актуальним, разом із його героєм, звичайним варшавським інтелігентом кінця 1980-х, який, по-своєму намагаючись протистояти абсурдові комунізму, б’ється лобом об не менший абсурд "демократичної опозиції" і остаточно заплутується в часі, просторі та ідеях.

Знаковою була поява в українському перекладі й одного з найважливіших збурювачів польського "інтелекуального спокою" і зухвалого дослідника темних вод людської натури – Вітольда Ґомбровича. Ще 1999 року в перекладі Роксани Харчук вийшов його тритомний щоденник, а 2002 року в перекладі Андрія Бондаря – роман "Фердидурке".

Такий початок – логічний, бо саме ці скандальні свого часу тексти є гіркою, але дієвою піґулкою проти всякого ретроградства та ідеологічного кретинізму.

Українська рецепція Ґомбровича – подібно, як і Конвіцького – перебуває ще в активній фазі: торік українською вперше побачили світ два інші його знакові романи: "Порнографія" (переклад Олександра Гриценка) і "Транс-Атлантик" (переклад Андрія Бондаря).

Перший – це сміливий замах на святенницьку моральність. Другий роман, у дечому продовжуючи "Фердидурке", простромлює жалом абсурду польський (як і будь-який) національний егоцентризм, а до того ж руйнує жалісливо-героїчний міф поляка-емігранта.

Достоту так само, як робить це й Анджей Бобковський – ще один польський непокірний і волелюбний автор, авантюрний емігрант, котрий відразу після Другої світової війни виїхав до Ґватемали з кількадесятьма доларами в кишені та ніколи більше не повернувся. Його пригодницький, майстерно написаний воєнний щоденник вийшов в Україні під назвою "Війна і спокій" (переклад Олеся Герасима).

Інший знаменитий адепт свободи та інтелектуальний хуліган – Станіслав-Іґнацій Віткевич – лише входить у простір української культури. Наразі вийшла одна книжка його вибраних п’єс ("Вінт чи бридж – this is the question", переклад Міська Барбари, 2013) і лише розбудила апетит до цієї провокативної, критичної літератури, яка не залишає каменя на камені від суспільних і культурних стереотипів.

Чи будуть перекладені романи Віткевича? Чи вийдуть нарешті окремими книжками вже трохи відомі у нас і розсіяні періодикою інші польські "деконструктори" і бунтарі – блискучий іроніст Славомір Мрожек та вічний "красивий, двадцятилітній" Марек Гласко? Тhis is the question – cподіваюся, з позитивною відповіддю.

Ми все ще потребуємо того специфічно польського варіанту свободи – саме тому, що вона говорить із нами однією мовою, мовою наближеної географії і спорідненої історії.

МОВА ГЕОГРАФІЇ

Наприкінці 1980-х років, коли крах комуністичної системи вже здавався неминучим, а суспільство було втомлене від політичної риторики – і офіційної, і опозиційної, – польські письменники почали шукати сюжети та образи в місцях, добре їм знаних, у яких вони народилися чи прожили значний шмат життя.

Так виникла течія, яку згодом не надто вдало назвали "прозою малих вітчизн". Цікаво, що проза ця кружляє довкола кількох магнетичних місцевостей, однією з яких є Вільне місто Ґданськ. Тут народилися аж двоє важливих сучасних польських авторів – Стефан Хвін і Павел Хілле.

Другий автор усе ще чекає свого окремого видання українською, а от центральний роман у доробку Хвіна – "Ганеман", – хоч і через 15 років після виходу в Польщі, таки з’явився українською в 2010-му (переклад Ігора Пізнюка).

Стефан Хвін і Павел Хілле

У Данціґу/Ґданську з "Ганемана" можна впізнати багато центральноєвропейських міст із "важкою біографією", які не раз переходили з рук у руки, порожніли й наповнювалися новими обличчями, мовами, музикою; чия історія обривалася, ніби фільм у місці неякісної склейки. Героями такої оповіді могли б бути Львів, Чернівці, Івано-Франківськ. Зрештою, Київ. Але про них такого роману немає, є про Ґданськ.

Ще один важливий локус польської літератури "малих вітчизн", так само позначений важким історичним зламом, – Низькі Бескиди в південно-східній Польщі. До 1947 року тут переважно жили лемки, зараз про них нагадують цвинтарі, фундаменти колишніх жител, поодинокі вцілілі церкви.

Наприкінці 1980-х ці місця вибрав своєю новою батьківщиною Анджей Стасюк, уродженець Варшави, сьогодні – один із найвідоміших у світі та найпопулярніших в Україні сучасних польських письменників.

Стасюкова "основоположна" рання книжка про малий світ Низьких Бескидів – "Галицькі оповідання" (1995) – торік нарешті вийшла в чудовому українському перекладі Тараса Прохаська.

Це – 15 оповідей про життя спільнот у глухих підгірських селах, які після падіння комунізму і закриття колективних сільських господарств перетворилися на безперспективні й нікому не потрібні.

Географія тут тісно переплетена з часом – часом вічного "переходу" з нічого в ніщо, з витісненого, навмисно забутого минулого (минулого цих місць) у непевне й сумне майбутнє.

Але в Стасюка географічна уява не обмежується малим провінційним genius loci: він – один із тих авторів, які інтенсивно творять свою власну карту Європи, накладаючи її поверх об’єктивних кордонів і демаркаційних ліній. Це – межі "дому" в його найширшому розумінні, як території, де почуваєшся "у себе".

Цю карту Стасюк почав креслити ще в спільній з Юрієм Андруховичем книжці "Моя Європа" (2001) і продовжує робити це в чергових книжках подорожньої культурологічної есеїстики, які здаються суцільним весь час дописуваним текстом: "Дорогою на Бабадаґ" (переклад Остапа Сливинського, 2007), "Фадо" (переклад Богдани Матіяш, 2009), "Схід" (переклад Тараса Прохаська, 2016).

Реальність польської провінції віднайшла для себе в прозі 1990-х і 2000-х років різні оповіді: і гостро соціальну, з наголосом на кризі економічних зв'язків і суспільних структур, як у романі Даніеля Одії "Тартак" (переклад Олександра Бойченка, 2008), і родинну, з акцентом на жорстокості і тиранії, що панує в "домашньому пеклі" зовні добропорядної польської сім’ї, як у книзі Войцеха Кучока "Гівнюк" (переклад Наталі Чорпіти, 2007).

А ще – міфологічну, притчеву, яка виймає місце (глухе село в центральній Польщі) з конкретного простору й часу і перетворює його на елемент універсальної географії, населяючи персонажами-символами, які, попри свою живу "провінційно-польську" матеріальність, виявляються акторами в театрі вічних сюжетів.

Так діється в романі Ольґи Токарчук "Правік та інші часи" (переклад Віктора Дмитрука, 2004), на який критики наспіх наклеїли етикетку "магічний реалізм". За нею можна й не помітити, чим насправді є цей текст: міні-енциклопедією польських архетипів, символів, схем колективної уяви.

В Ольґи Токарчук – мабуть, другої поряд з Анджеєм Стасюком найвідомішої в Україні сучасної польської письменниці – також є своя "мала вітчизна", довкола якої вона будує оповідь. Це – Судети і Клодзька котловина на південному заході Польщі.

Ці терени – не просто місце дії, а своєрідний мовчазний персонаж її роману "Веди свій плуг понад кістками мертвих" (переклад Божени Антоняк, 2011). Цей текст сама авторка означила як "метафізичний трилер": кримінальний сюжет тут розгортається в тіні містики Вільяма Блейка, у постійній присутності духів і тварин, із якими головна героїня, дивачка-аутсайдерка, легше знаходить спільну мову, ніж із людьми.

Географія для Ольґи Токарчук, втім, частіше є рухомою, плинною, ніж зафіксованою в місцях закорінення і пам’яті. Два її важливі романи – дебютна "Мандрівка людей книги" (переклад Ніни Бічуї, 2004) та "Бігуни" (переклад Остапа Сливинського, 2011) – поєднані темою подорожі. І якщо "Мандрівка…" – це класичний роман-алегорія із прозорими сценарієм і символікою, то "Бігуни" – складне плетиво новел, нотаток, мікроесеїв, "зшитих" докупи мотивом мандрівки як стихійного бунту супроти мертвих схем і стереотипів, що перетворюють повсякденне соціальне існування на пекло.

Нарешті, є ще один архіважливий польський текст, який неможливо оминути увагою, коли йдеться про географію – як вибір і долю, як ідентичність і бунт. Це – ключовий есей Чеслава Мілоша "Родинна Європа" (українською він став доступним у 2007 році завдяки перекладу Лідії Стефановської та Юрія Іздрика).

Ця книжка – то, коли дозволити собі каламбур, біографія Центральної Європи, показана крізь призму географії автора, свідка ХХ століття, одного з найблискучіших польських інтелектуалів.

"Родинна Європа" – обов’язковий вступ до розуміння місця, в якому всі ми – українці, поляки, білоруси, литовці – досі перебуваємо. Місця між "старою" Європою і "вічною" Азією, між напівзабутим "вчора" і непередбачуваним "завтра".

ІСТОРІЯ: НЕЛЮДСЬКА І НАДТО ЛЮДСЬКА

Оксана Забужко свого часу писала про те, яку важливу альтернативу офіційній радянській версії європейської історії в 1960-1980-х роках пропонувала українцям польська література (звісно, та, що просочувалася крізь залізну завісу) – хай так само доволі заанґажовану, а проте вільнішу, іншу, яка творила важливий ефект стереоскопії.

Після 1991-го ця роль польської літератури (і художньої, і так званої "літератури факту") зберігається: вона й далі часто оповідає нам те, чого ми про себе і своїх сусідів не знаємо, що було "конфісковане" з нашої історичної пам’яті.

Протягом останніх років в Україні вийшло кілька важливих польських книжок різного жанру, присвячених важким епізодам історії ХХ століття, про які в нас мовиться мало і переважно однобоко. Важливість цих книжок у тому, що написані вони виважено, мудро і без надриву, хоч і з самого серця драматичних подій.

Перша з них – "Бесіди з катом" Казімєжа Мочарського (переклад Олеся Герасима, 2009) – унікальна книга спогадів колишнього вояка польської Армії Крайової, якому з приходом комуністичної влади довелося опинитися в одній тюремній камері з гітлерівським злочинцем.

Друга книжка, так само мемуарна – пронизливий і відвертий текст колишнього в’язня сталінських таборів, а згодом блискучого польського письменника-емігранта Ґустава Герлінґа-Ґрудзінського під назвою "Інший світ" (переклад Олеся Герасима, 2010).

Третя – історичний репортаж Павела Смоленського "Похорон різуна" (переклад Андрія Бондаря, 2006) – майстерно написана і важка книга про незагоєні і непрощені польсько-українські взаємні рани, які болять у пам’яті цілком конкретних людей – наших родичів, сусідів, батьків.

І, нарешті, четвертий, чи не найважчий з цих текстів, хоч і цілком художній, – книга оповідань Тадеуша Боровського "У нас, в Аушвіці" (переклад Олександра Бойченка, 2014). Оповідання Боровського – це жорстокий у своїй безпристрасності опис повсякдення нацистського концтабору, де скасовано всі вартості й моральні категорії, а звикання до щоденної смерті є умовою виживання.

У 2010-х роках польська проза починає освоювати історичні теми, які ніколи раніше не були голосно артикульовані – ні в Польщі, ні тим паче у нас. Автори оповідають приватні, "залаштункові" сюжети, які йдуть врозріз з украй героїзованою монологічною версією національної історії. Романи Щепана Твардоха, Бриґіди Гельбіґ, Пьотра Адамчика – вся ця нова історична хвиля польської прози – ще чекають на свої українські переклади.

Втім, "перший пішов": це роман "Сонька" Іґнація Карповича (переклад Остапа Сливинського, 2016). Текст побудований довкола "соромітної", зазвичай замовчуваної теми: сексуальних стосунків німецьких солдатів і місцевих жінок на окупованих територіях під час Другої світової війни.

ПИСЬМО СВІТУ

Особливим "місцем сили" польської літератури є художній репортаж. Тут це вже не просто жанр, а ціла інституція – потужна школа зі своїми метрами й послідовниками, зі своїм внутрішнім каноном творів і авторів, з видавництвом, книгарнею, кав’ярнею та продюсерською агенцією.

Прийнято вважати, що такому розвитку художнього репортажу посприяв той факт, що в часи комунізму цей жанр давав можливість під личиною безневинного опису буденних подій зручно маскувати критику режиму.

Ришард Капусцінський, Ганна Кралль, Малґожата Шейнерт – це безумовні "засновники", авторитети й автори "взірців жанру" для молодших поколінь польських репортерів.

Інтерес до польського художнього репортажу в Україні з’явився недавно, але росте з року в рік неймовірними темпами. Вже сьогодні такі автори, як Маріуш Щиґел чи Вітольд Шабловський здатні на зустрічі чи презентації в Україні зібрати натовп.

Вітольд Шабловський і Маріуш Щиґел

Зрештою, польський репортаж, без сумніву, впливає й на розвиток цього жанру в Україні – вже чотири роки з ініціативи видавництва "Темпора" відбувається конкурс "Самовидець", на який надходить щоразу більше різноманітних і якісних текстів від молодих українських репортерів.

Рецепція в Україні польського художнього репортажу (якщо не враховувати згадуваної книжки Смоленського, яка все ж є більше історичною, ніж репортерською) почалася з невеликої 100-сторінкової книжки, котра не викликала й десятої частини того розголосу, на який заслуговує, – це репортаж Войцеха Тохмана "Ти наче камінь їла" (переклад Андрія Бондаря, 2009).

Сьогодні це вже мало не бібліографічна рідкість, а шкода – текст Тохмана є маленьким репортерським шедевром: короткі розділи про "жнива смерті" в покаліченій війною Боснії, про неповні родини й примари вбитих, що приходять до живих, є ніби влучно запущеними камінцями, що цілять у нашу зашкарублу від воєнних повідомлень та нескінченної фронтової статистики чуттєвість і дозволяють пережити людський вимір війни.

Першим по-справжньому резонансним польським репортерським текстом в Україні стала книжка Маріуша Щиґела "Ґоттленд" (переклад Богдани Матіяш, 2010).

Своїм успіхом вона завдячує лише майстерності і репортерській уважності автора, бо Щиґел тримається тут осторонь травматичних чи екзотичних тем. Предмет його уваги і багаторічної любові – Чехія, її культура і люди, її звички і звичаї, курйози і драми. Їй же присвячена й друга книжка Щиґела, що вийшла українською – "Зроби собі рай" (переклад Андрія Бондаря, 2011).

Найбільш видаваним в Україні з-поміж молодих польських репортерів сьогодні є Вітольд Шабловський – на його рахунку вже три книжки. У нього також є свій географічний "пунктик", але таки віддаленіший і на позір екзотичніший, ніж у Щиґела, – це Туреччина.

Його "Убивця з міста абрикосів" (переклад Дзвінки Матіяш, 2012) показує "темну" Туреччину, якої не побачиш ні в туристичних проспектах, ні у випусках новин. Це – країна безнадійного етнічного протистояння, міської злочинності, печерної патріархальності, де в тугий вузол сплутані націоналізм, релігійний фанатизм, страх перед чужим і наївна віра, що той-таки "чужий" прийде і порятує.

Ще один предмет інтересу для Шабловського – це комуністичне минуле Східної Європи, насамперед його психологічні й побутові виміри.

Цей репортер до справи підходить серйозно, а тому разом із дружиною Ізабелою Мейзою зважився на експеримент: подружжя влаштувало собі домашню подорож у часі та півроку жило в побутових реаліях пізнього польського соціалізму, без комп’ютера, мобільного зв’язку і сучасних засобів гігієни. Так виникла книжка "Наша маленька ПНР" (переклад Андрія Бондаря, 2013).

У зовсім свіжій книжці "Танечні ведмеді" (переклад Андрія Бондаря, 2016) Вітольд Шабловський розширює тему комуністичного спадку географічним виміром, мандруючи постсоціалістичними країнами – від Куби до Естонії й Болгарії. Серед них – хоч і епізодично – з’являється й Україна.

Присутня вона і в книжці іншого репортера, Яцека Гуґо-Бадера. Його "Біла гарячка" (переклад Остапа Сливинського, 2012) є насамперед записом довгої і небезпечної самотньої автомандрівки Росією, із "зупинками" на різних темах, усі до одної з яких важкі: алкоголізм, ВІЛ, безпритульність, міліцейське свавілля.

В Україні Гуґо-Бадер, що прикметно, зазирає до тих регіонів, які сьогодні є політично проблемними – Донбас і Крим. Донбас – це нелегальні копанки і смерті шахтарів, Крим – це відставна партноменклатура та її ностальгія за СРСР, а ще кримські татари та їхнє безпросвіття.

Коли йдеться про Україну в сучасному польському художньому репортажі, неможливо обійти увагою книжку Зємовіта Щерека "Прийде Мордор і нас з’їсть" (переклад Андрія Бондаря, 2014).

Цей текст називають першим польським ґонзо-репортажем, тобто він художній настільки, що вже й не зовсім репортаж: тут безліч перебільшень, спрощень, довільних узагальнень, маячні в прямому і аж ніяк не переносному сенсі (герой постійно п’є і подеколи затягується легким наркотиком).

Україна тут нагадує фільми Кустуріци, вона постає концентратом хаотичності, примітивізму й зачуханості, що в українського читача може викликати закономірне роздратування, аж доки стає очевидно, що такою Україна постає лише в очах польського героя-оповідача, який знаходить те, чого шукає.

У цей момент сарказм Щерека обертається супроти власної спільноти, і ми вже бачимо цей репортаж-навпаки як польську самокарикатуру, глузування з усякої експлуатації негативних стереотипів, з усякої компенсації власних національних комплексів коштом "гіршого" іншого.

Треба сказати, що останніми роками – після Майдану, після вибуху війни на сході України – в Польщі постало ще кілька сильних репортажних текстів про Україну, які лише чекають свого перекладу: це, зокрема, "Тату з тризубом" того-таки Зємовіта Щерека і "Вбити дракона" Катажини Квятковської-Москалевич.

Що ще можуть взяти українці від польського репортажу? А чому б і не екзотику? Чому б, скажімо, не поглянути на Кавказ очима Войцеха Ґурецького, а на Філіпіни – очима Войцеха Тохмана? Чому б не посмакувати польське "письмо світу" в усій його різноманітності, щоб потім, вийшовши поза коло своїх дошкульних внутрішніх проблем, можливо, дописати про світ щось своє?

ПРО ТЕ, ЧОГО НЕМАЄ

Чи може аудиторія, що читає польську літературу в українських перекладах, мати достатньо повне про неї уявлення? Таке питання в різних варіаціях доводилося чути не раз, і я, чесно кажучи, не знаю, як на нього відповісти.

Чим є "достатня повнота" (бо ж зрозуміло, що перекласти все неможливо й не потрібно)? Від чого вона залежить і як твориться образ національної літератури у дзеркалі іншої культури?

Чи деякі елементи цього образу – як-от несподівана популярність в Україні цілком пересічних і не надто цінованих у Польщі Януша Леона Вишневського та Ізабели Сови – є результатом випадковості, нерозсудливої впертості окремих видавців, які роблять ставку на одні й ті ж імена, чи справді якихось ментальних чи світоглядних відмінностей між аудиторіями двох країн? Боюся, однозначної відповіді немає навіть у випадку цих конкретних авторів.

Ізабела Сова та Януш Леон Вишневський

Про "повноту" можна, здається, говорити лише в сенсі представлення жанрів, течій, епох, а не "відтворення" канону імен. Тут справи не такі вже й погані.

Українською є польська класика (далеко не вся, але немало), є, як ми бачили, сучасна "висока полиця", є репортаж. Є сучасний польський детектив у його найкращих зразках: зусиллями видавництва "Урбіно" останніми роками один за одним виходять романи Марека Краєвського і Зиґмунта Мілошевського. Є трохи дитячої літератури, є сильна й сучасна література для підлітків (Барбара Космовська, Йоанна Яґелло).

Чого бракує? Бракує дуже цікавої польської фантастики: маємо українською хіба що кілька частин знаменитої фентезійної саги Анджея Сапковського про Відьмака і трохи перекладів Лема. Немає натомість імен, які насамперед асоціюються зараз у світі з новими польськими science fiction і фентезі: Яцека Дукая, Лукаша Орбітовського.

[L]З якихось причин (не буду висувати тут гіпотез) майже немає українською дуже важливої польської феміністичної прози, яка не уникає складних і суспільно табуйованих тем, актуальних для нас, можливо, навіть більше, ніж для поляків: домашнє насильство, сексуальна наруга, психологічний тиск на жінку в умовах еміграції.

Cвого часу вийшло кілька книжок однієї з чільних польських феміністок 90-х Мануели Ґретковської, на тому й стало.

Тим часом у феміністичному "горщику" польської літератури останніх років аж кипить: Сильвія Хутнік весь час дописує свою жіночу енциклопедію польського міста і демаскує чоловічу версію національної історії ("Кишеньковий атлас жінок", "Крихітка", "Йоланта"), Юстина Барґельська зачіпає дражливу тему психологічної травми через втрату новонародженої дитини ("Обсолетки"), Ліліана Герметц описує хворобливі зв’язки між матір’ю та донькою і здійснює щось на зразок екзорцизму ("Аліційка").

***

На завершення можна сказати кілька речей.

По-перше, польської літератури у нас перекладають достатньо багато, аби кожен знайшов серед неї щось для себе, до того ж залежно від настрою, актуального зацікавлення і потреби – досить лише пошукати.

А по-друге, польська література все ще може запропонувати нам набагато більше, ніж ми від неї беремо – зокрема, дещо важливе про нас самих, що залишається для нас "за рогом", поза полем нашого зору.

УП.Культура дякує Польському Інституту в Києві за допомогу в підготовці матеріалу.

Остап Сливинський, спеціально для УП.Культура