Пішли в народ: сучасне мистецтво і українська глибинка

3168
11 серпня 2016

В Украіні вже давно говорять про децентралізацію влади, й дедалі частіше згадують про культурну децентралізацію. Поволі відбувається відновлення культурної інфраструктури в регіонах: ремонтують та реставрують будинки культури, технічно оснащують бібліотеки.

Щоправда, контент цієї інфраструктури лишається консервативним. Мешканців провінції здебільшого тішать концертами місцевої самодіяльності, виставками народних майстрів на державі та релігійні свята або рідкісними гастролями бюджетних вітчизняних виконавців.

Про сучасне мистецтво годі й казати. Це привілей столиці та міст-мільйонників (Харків, Одеса, Дніпро). Бо якщо культура в нашій державі фінансується за "залишковим принципом", то культура в регіонах змушена вдовольнятися залишками від залишків.

ПЕРЕДТЕЧІ: СУЧАСНЕ МИСТЕЦТВО І ГЛИБИНКА

З естетикою української, а точніше сільської, глибинки вже багато років плідно працюють художники ленд-артисти. Тамара та Олександр Бабак, Петро Бевза, Олександр Литвиненко починали свої творчі експерименти в довкіллі на Полтавщині в 1980-ті роки.

В садибі Бабаків у Великому Перевозі до сьогодні працює мистецька резиденція. Петро Ряска, художник та куратор з Ужгорода, організував арт-резиденцію в сільській місцевості на Закарпатті. В однойменному селі на Сумщині вже понад 15 років проходить ленд-арт фестиваль "Могриця".

Мистецька експедиція “Люби та знай свій рідний край” у місті Шостка. Фото: Сергій Моргунов

Утім, ленд-арт проекти спрямовані в першу чергу на взаємодію з природним довкіллям, розташовуються на околицях сіл і майже не передбачають взаємодії з місцевим населенням.

Не можна оминути увагою мистецьку резиденцію Алевтини Кахідзе в селі Музичі на Київщині. Мисткиня періодично запрошує до своєї садиби художників з різних країн, і вони активно долучаються до розвитку села. Алевтина як мешканка Музичів є інсайдеркою, тож вона сприяє налагодженню співпраці між художниками та музичанами. Для художника "ззовні", без наявних зв’язків з локальною спільнотою саме момент встановлення контакту є запорукою успішної комунікації в подальшому.

В сучасній популярній культурі українська буколіка також представлена широко. Музичні проекти "Сан-Тропе" та "Курган і Агрегат", приміром, оспівують сучасне село, а художник Іван Семесюк з серією футболок "Сапанки" звертається до традиційної української сільськогосподарської  культури. Утім, останні проекти радше комерційні: художники створюють іронічні висловлювання, надихаючись  сучасними українськими пасторалями.

Принциповою відмінністю проектів нового типу від перелічених ініціатив (за винятком хіба що резиденції Кахідзе) є колаборація сучасних художників з народними майстрами та місцевою громадою, а також прив’язка до конкретного середовища. Саме про них ітиметься далі.   

 "ДЕ НЕ ДЕ"

За відсутності ефективних інституційних проектів культурного розвитку регіонів поступово з’являються низові ініціативи. Митцям стає тісно в перенасиченому комерційним мистецтвом місті. Не бажаючи вчергове брати участь у столичній колективній виставці сучасного мистецтва чи вернісажі, вони спрямовують свій творчий пошук на периферію.

Так, минулого року з’явилася самоорганізована мистецька ініціатива "ДЕ НЕ ДЕ"*, метою якої стало дослідження декомунізаційних процесів в Україні.

Відкрита майстерня резиденції “Над Богом” в кінотеатрі “Росія”. Вінниця, 2015. Фото з фб-сторінки резиденції "Над Богом"

"ДЕ НЕ ДЕ" діє на засадах самоорганізації та не має постійного складу учасників. Дослідження декомунізації художники-активісти почали саме з регіонів. В серпні 2015 року в місті Вінниця відбулася 10-денна резиденція "Над Богом", яку відвідали понад 70 учасників: художники, архітектори, історики, філософи, драматурги, урбаністи, громадські активісти тощо. 

Розташувавшись у зачиненому радянському кінотеатрі "Росія", резиденти працювали над темами мутацій міста та публічних просторів і торкалися питань трансформації колективної пам’яті в умовах декомунізації.

Згодом свою роботу  учасники "ДЕ НЕ ДЕ" продовжили на Сході України, в постокупаційних містах: Сєверодонецьку, Слов’янську та Маріуполі.  В  кожному з міст вони ініціювали публічні події – дискусії, обговорення й неформальні зустрічі художників з місцевими мешканцями, щоб глибше та на різних рівнях пізнавати життя кожного з цих міст.

Під час дослідження декомунізаційних процесів актуалізувалося питання пошуку та виявлення "нової" ідентичності пострадянських та постіндустріальних міст та містечок, особливо тих, що були створені в радянський час і переживають процес декомунізації найбільш болісно.

В пошуках специфічного підходу художники вдавалися до партисипативних мистецьких практик, взаємодії з місцевим населенням на емпатійному рівні, працюючи більше у сфері емоційного, ніж соціального. В кожному з міст організовувалися колективні фотопрогулянки у форматі квесту, де учасники мали за певний час віднайти в окремому районі міста те, що, на їхню суб’єктивну думку, мало бути змінене в процесі декомунізації.

Показово, що в об’єктиви фотокамер потрапляли не тільки візуальні прояви колишньої ідеології, а й комплексні пережитки минулого, що досі існують в містах і містечках: побілені вапном стовпи та бордюри, паркани та огорожі в публічному просторі тощо.

Документальний театр “Експертиза” групи TanzLaboratorium в Сєвєродонецьку. Фото надане авторкою

Група TanzLaboratorium  виступала в кожному з міст з проектом документального театру "Експертиза",  причому місцеві мешканці брали участь в проекті разом із художниками. Це дозволило розкрити суспільні проблеми у вимірі людських співпереживань і ретранслювати їх за межі локального контексту.

Художники, які брали участь у публічних подіях, презентували свої творчі доробки, здебільшого проекти в міському середовищі, демонструючи широкий спектр способів взаємодії з містом. Такі artist talk жваво обговорювалися і спричиняли найбільш емоційний відгук відвідувачів.

Досліджуючи особливості різних регіонів, художники здійснили кілька експрес-експедицій "Люби та знай свій рідний край". Такі короткотривалі поїздки не передбачали тісної взаємодії з місцевими мешканцями (однак, траплялися спонтанні імпровізовані партисипації), а були здебільшого швидким зчитуванням місцевості у специфічному, мистецькому фокусі.

 #наВІЙяне

Цього року частина учасників "ДЕ НЕ ДЕ" долучилася до проекту #наВІЙяне, який, у свою чергу, став частиною другого міжнародного фестивалю "Шишакифест" (смт Шишаки Полтавської області).

Маніфест Великої Автономної Міфічної Республіки в експозиції проекту #наВІЙяне. Фото: Стас Волязловський

Перед учасниками проекту #наВІЙяне стояло завдання вибудувати  взаємодію так, щоб вона не виглядала ані місіонерством, ані заграванням з боку "гостей" Полтавщини.  Ситуація ускладнювалася і тим, що ініціаторами події виступали московські художники (організатор фестивалю Олексій Пьопл), які понад 10 років приїжджають в Шишаки жити й працювати.

Зараз, під час україно-російського військового конфлікту, ситуація ще більше загострилася і, звісно ж, позначилася на ставленні корінних мешканців до "московських дашників". Типова реакція перших – транслювання ворожого ставлення до держави-агресора на кожного громадянина цієї держави. В умовах, коли така реакція стимулюється на рівні державного ідеологічного апарату, складно побачити, як умовний ворог активно долучається до культурного розвитку села, насичуючи його цікавими й важливими подіями.

На Шишакифесті відбулися лекції головного куратора московського Центру Авангарду Андрія Сараб’янова та професора антропології Європейського університету в Санкт-Петербурзі Іллі Утєхіна, скрінінг українського медіаарту й кілька концертів експериментальної електронної музики.

Arthur Snitkus на вечірці #наВІЙяне. Фото: Стас Волязловський

В пошуках позаконфліктної території – чогось абсолютного й спільного – автори проекту #наВІЙяне звернулися до тем магічного та міфічного. Паранормальне, тобто те, що існує за межами емпіричного знання, постало як універсальна, спільна для різних когорт українців категорія сучасних суспільних процесів. Звісно, художникам ішлося не про патетику примирення, а, скоріше, про зміну оптики й узагальнення погляду.

Усвідомлюючи, що місцеві глядачі мало знайомі із сучасним мистецтвом, художники в  процесі підготовки проекту постійно відчували спокусу певним чином "пом’якшити" його, виключивши провокативні або "складні" твори. Дилема полягає в тому, що прагнучи не образити глядача, художник часто ризикує в такий спосіб дистанціюватися, поставити себе вище за нього.

Тільки спільне творення дозволяє уникати подібної самоцензури та є запорукою відвертості автора. Тому проект #наВІЙяне включав тематичні твори місцевих художників і документацію учасницького проекту "Перепис містичного населення", до якого могли долучитися всі охочі.

В шишацькому закинутому кінотеатрі розгорнулася спільна експозиція, на березі Псла  демонстрували медіа-роботи сучасних художників та народну відеотворчість, знайдену в Youtube. А наприкінці, на тому ж місці біля річки, влаштували видовищну вечірку-містерію.

Реакція глядачів на представлений проект була, звісно ж, неоднозначною і варіювалася від нерозуміння й обурення до зацікавлення, схвалення й навіть захоплення. Важливо, що місцеві надзвичайно активно обговорювали проект.

 Опитувальник "Перепису містичного населення", заповнений мешканцем села Шишаки в експозиції проекту #наВІЙяне

Ймовірно, художники багато в чому лишилися незрозумілими, залишили після себе багато відкритих питань, однак лишається факт: невеличке полтавське село виявилося включеним у контекст сучасного мистецтва.

Після закінчення проекту про #наВІЙяне говорили в сільраді, на вулицях, на базарі, в соціальних мережах…Про "бороданів, які цілуються в кущах" (фільм "Свято життя" Анатолія Бєлова та Оксани Казьміної), про летючий пакетик (робота "Танець" Олександра Курмаза), непристойних привидів (фотопроект Ксенії Гнилицької, Аліни Якубенко й Стаса Волязловського)... І про те, що ж це таке трапилося в Шишаках і чи повториться воно знову.

ПереДвиж

Всі перелічені проекти мимоволі викликають аналогію з народництвом та хлопоманством позаминулого століття. Однак, на відміну від них, являють собою не протест революційно налаштованої  інтелігенції, а сучасний спосіб незаангажованого просвітництва. Особливо показовим у цьому плані є нещодавно створений художній проект під саморефлексивною назвою ПереДвиж.

Вечірка #наВІЙяне. Фото: Стас Волязловський

"Передвиж – це стихійне та нестабільне угруповання з широковаріативним складом учасників, що діє на прикордонних територіях між мистецтвом і чим завгодно, у різний час та в різних місцях. Пересувні, партисипативні, ситуативні та раптові практики, які наслідують традиції передвижництва та реалізуються з метою пошуку глядача в польових умовах, акцентуючи увагу на прямій комунікації з місцевою громадою і максимально включаючи глядача в процес виробництва та репрезентації. Позаінституційність угруповання, швидкоплинність взаємодій та відкритість для участі – це три основні принципи, які проголошуються нами," – декларують учасники.

Запозичуючи метод "ходіння в народ", сучасні художники оновлюють його, насичуючи взаємодією. На відміну від передвижників позаминулого століття, вони не шукають в селі національної ідеї, яка стала би основою ідентичності, а презентують радикальну сучасність та практикують спільне творення, спрямоване в майбутнє.

Наразі ще складно говорити про результати таких проектів і навіть про те, якими вони, ці результати, можуть бути. Поки що це здебільшого неструктуровані, спонтанні акції реагування передусім на суспільно-політичні явища.

Кінотеатр у смт Шишаки, де розмістилася експозиція проекту #наВІЙяне. Фото: Міла Григоренко

І якщо намічена тенденція "нового народництва" матиме розвиток, то це може стати основою культурної децентралізації, оскільки кожен із згаданих проектів залишає по собі певний ініціативний осередок із значним потенціалом розвитку.

Так, під час резиденції "Над Богом" в 2015 році у Вінниці зародилася активістська ініціатива "Сходи в кіно" (в рамках однойменного проекту архітектурної групи "Пилорама"). Після завершення резиденції виникла місцева громадська організація "Сходи в кіно", що працює і нині й представляє у Вінниці сучасні документальні, фестивальні та некомерційні фільми.

Багато в чому завдяки колаборації учасників "ДЕ НЕ ДЕ" з маріупольськими активістами Діаною Берг і Сашком Протягом, в Маріуполі виник Арт-кластер "ТЮ". Ідея цього проекту існувала вже давно, але структурувалася й реалізувалася в процесі спільної діяльності.

Це одиничні випадки не надто масштабних локальних ініціатив, проте важливіше, що невеличкі провінційні містечка й села можуть і мають бути включені в сучасний культурний ландшафт, виступати акторами сучасного мистецького середовища. Просто для цього необхідний певний імпульс, який народжується в русі та взаємодії.

P.S. Вже під час підготовки матеріалу, 6 серпня, на Полтавщині відбувся перший сільський футуристичний фестиваль "Метро до Кибинець", де сучасні літератори разом з місцевими мешканцями працювали над створенням музею Михайля Семенка.

Євгенія Моляр, спеціально для УП.Культура

powered by lun.ua

Головне на сайті