Підведись і їдь: 6 важливих книжок про мандри

5811
8 серпня 2016

"Людина мандрує в пошуках істини" – це ми знаємо ще від Сократа. Та коли, питається, найкраще це робити, як не влітку – в часи омріяної відпустки і заслужених десяти днів поза офісом? Правильно – лише влітку, лише зараз.

Хтось перед тим любить погортати професійні путівники, завчасно скласти маршрут і неухильно йому слідувати.

Натомість УП.Культура пропонує інший, не менш плідний варіант: почитати перед тим (або й під час подорожі, чому ні?) книжки, сюжет яких крутиться і закручується безпосередньо довкола мандрівок та усіляких мандрівних пригод. Почитати і надихнутися, ввести себе в правильний стан.

А що мандрівки ті можуть бути дуже різні – з ціллю і без неї, з кимось і на самоті, вглиб себе і (не)відомими до того шляхами – це вже справа інша, яка, проте, лише примножує бажання прочитати ті роуд-сторі. А потім потрапити в них самому.

Мандрівного вам літа!

ГАНТЕР ТОМПСОН, СТРАХ І ВІДРАЗА В ЛАС-ВЕГАСІ

"Комубук", переклад Гєника Бєлякова, 2016

Дюк і Ґонзо, журналіст і адвокат, що в них достоту мало "запобіжників" у голові, з не дуже очевидними намірами вирушають із Лос-Анджелеса до Лас-Вегаса, де на них чекають буквально гори наркотиків, фантастичної тривалості (і змісту) галюцинації, неповнолітні дівчата і "прокляті питання" сюжет, який сьогодні відомий усім і кожному.

Наприкінці 1980-х великий Террі Ґілліам зняв однойменний фільм, тепер от маємо цей роман і в українському перекладі. І знову те саме питання: про що ж ця книга насправді?

 

Як варіант: про Подорож, в яку не можна хоч раз у житті не пуститися, але й мета якої – віднайти себе справжнього і остаточну "правду світу". Така подорож не може не бути приреченою – Томпсон підтвердив це і романом, і останнім акордом своєї біографії.

"Страх і відраза" – найсумніший фінал, що його тільки могли уявити покоління "дітей квітів" і вся американська література великих сподівань. Перед нами не якась там, прости Господи, ґонзо-журналістика, а таки справдешня мандрівка в "серце пітьми" по-американськи.

"Свято, яке завжди з тобою" навиворіт. Не книга-тріп, а книга-реквієм. Але на те й талановита (хоч і дуже нерівна), що після неї все одно хочеться кидати звичайне життя та їхати світ за очі.

А про те, що повернешся ти таким самим, яким і їхав (а зовсім не навпаки), можна подумати й потім. Скажено і карколомно – але також безкінечно сумно і тужливо. Рідкісна суміш. І добрий орієнтир для української репортажистики, яка активно нині наростає.

СОФІЯ ЯБЛОНСЬКА. ЧАР МАРОКА

"Піраміда", 2015

Насправді під обкладинкою цього видання аж три книжки: "Чар Марока" (1932), "З країни рижу та опію" (1936) і "Далекі обрії" (1939). Репортажі не репортажі, нариси не нариси, мемуаристика не мемуаристика – однозначно класифікувати ці тексти достоту важко, як важко супроводити і саму постать Яблонської лише одною наліпкою.

Мандрівниця, журналістка, письменниця, фотографиня – перед нами фактично суміш із Амелії Ергарт, Лені Ріфеншталь і Клода-Леві Строса.

Яблонська дійсно фантастично багато подорожувала (Франція-Марокко-Джибуті-Цейлон-Лаос-Китай-Океанія – в Океанії прожила щось близько 15 років), була закохана у кіно- і фотозйомку (її книжки доукомплектовані її власними світлинами) і в міру можливостей намагалася вивчати тубільні племена тих місць, які відвідувала (вічна туга "сутінкової цивілізації" за природним і справжнім).

 

Але насамперед вона була-таки письменницею (не "авторкою" і не "публіцисткою", ні), і ця книжка прекрасне тому свідчення.

Звісно, її тексти можна розглядати під різними кутами: європейка, що їде у країни "третього світу", але яка і сама походить, по суті, з колонії. Це вкрай цікава конфігурація з точки зору аналізу особистості, яка, до того ж, формувалася у священицькій сім’ї в міжвоєнній Галичині.

А втім, значно захопливіше спробувати "розгризти" і покуштувати саму цю прозу (так, прозу!) – легку, але не наївну, іронічну, але позбавлену скепсису і тягаря європейських розчарувань, спрямовану на екзотичне, але без ідіотських поверхневих узагальнень.

"Ах ви! Чого ж вам? Ну, коли справді життя вам нецікаве, важке, коли недобачуєте в ньому привабні цілі – так виберіть собі оцю: Поїхати в Африку!". Розумна порада від розумної жінки, ви б дослухались.

ЯНН МАРТЕЛЬ. ЖИТТЯ Пі

"ВСЛ", 2016, переклад Ірини Шувалової

Історія, яка заграла на великому екрані новими барвами (в буквальному розумінні), але яка геть не менше вражає й у вигляді роману.

Мартель – канадійський письменник, який, щоправда, цілком сформувався всередині англійської літератури і саме там навчився розповідати такі карколомні історії обмеженими засобами.

Бо що ми маємо тут на рівні сюжету? Є індійський хлопчик Пісін (власне, Пі), є його батько – директор зоопарку, який треба розформувати, а частину тварин доправити в Канаду, бо так складається життя.

Тут нам і зав’язка: буде мандрівка, буде шторм, і буде нещастя, яке і покладе початок Мандрівці справжній – Мандрівці довжиною у 200 з гаком днів. І заразом ціле окреме життя, коли в одній шлюпці опиняться гієна, орангутанг, зебра, хлопчик і тигр. Або ж хтось інший, та про це в самому фіналі.

І щоб ви не сумнівались: перед нами не історія нового ковчега – перед нами варіація на тему спокус Христа, з пустелею включно. Хай навіть і морською.

 

З одного боку, Мартель щедро черпає з традиції "розумної" мариністики: тут і Роберт Луїс Стівенсон, і Герман Мелвілл, і, що важливіше, значно похмуріший Джозеф Конрад. Але так воно лише на перший погляд.

Канадієць – майстер саме сучасного роману, коли всю дію можна помістити у крихітну локацію, і не важливо, домовина то буде, сарай на задньому подвір’ї чи шлюпка посеред океану. Цим наганяється такий саспенс, що майстри жанру обгризають собі лікті.

А втім, англійською ця книга виглядає і в іншому контексті, адже саме "острівні" автори – Джуліан Барнз та Ієн Мак’юен, Дональд Майкл Томас і Кадзуо Ісіґуро – в останні десятиліття спричинилися до розвою чогось такого, як "роман фінального кульбіту", коли чи не на останній сторінці сенс змальованого змінюється рівно на протилежний. Прийом, може, і лобовий, але ж який ефективний. І ефектний. І з ним у Мартеля все просто чудово.

Ну, а що "Життю Пі" не бракує сентиментальності – не біда, навіть навпаки: базові речі то ж насправді, як ми знаємо, геть не речі, і про них треба періодично нагадувати. Не все ж лякати читачів людськими зубами всередині дивних квітів.

ЮРІЙ АНДРУХОВИЧ. ЛЕКСИКОН ІНТИМНИХ МІСТ

Meridian Czernowitz, 2011

Із цією книжкою свого часу трапилося непорозуміння: Андрухович, мовляв, мав написати новий роман, а натомість вийшов "Лексикон...", от і обурилися "праведно". А дарма: хай навіть доброго фікшну ми й не отримали, але ж збагатилися на хорошу книжку мандрівної есеїстики, написаної автором відомого всім калібру.

Андрухович пише не так про міста і місця як такі – вони тут розташовані за алфавітним покажчиком: Алупка, Базель, Денвер, Лінц, Прага, Чернівці тощо. Він пише радше про себе в них: що почував, про що думав, як він їх відбував – одні рідні і зрозумілі, інші екзотичні й геть чужі за духом.

Тобто це ще одна спроба приватної картографії, такий собі контрапункт і до "Дезорієнтації на місцевості", і до "Моєї Європи". І – що важливо – це спроба саме українського митця й інтелектуала передати свої враження від світу, який спочатку неозоро розширюється, а потім стрімко зменшується, і от уже зринають несподівані наближення, постають лише на перший погляд дивні порівняння.

 

До того ж, цей український митець та інтелектуал мандрує у більш-менш точно окреслений час (скажімо, це дев’яності роки минулого століття і перше десятиліття по міленіуму) – а тому і той набір думок-питань-нерозв’язних проблем, якими у цей час він переймається, ми собі достоту чітко уявляємо.

От і виходить автопортрет художника в зрілості, чому ні? І хай цей мандрівний художник дещо втомлений кількістю свого досвіду, на фінальну якість це фактично не впливає – здатності захоплюватися й дивуватися Андрухович не втрачає ніколи.

Як наслідок – "Лексикон..." також може бути корисний безпосередньо як путівник: що, де і коли слід подивитись, від чого обов’язково отримати задоволення. А що й обійти стороною.

АНДЖЕЙ СТАСЮК. СХІД

"ВСЛ", 2015, переклад Тараса Прохаська

Роман-есей – підзаголовок тут хитрий, хоча він насправді мало що пояснює. Ну так, на класичний роман це мало схоже, але, з другого боку, коли ми той класичний роман востаннє бачили?

Щоправда, й за адресою більш-менш взірцевого нон-фікшну прописати це не вийде. Судіть самі: є величезна часова (аж три часові зрізи) і просторова (Польща, Росія, Китай, Лемківщина, Люблін, Москва, Іркутськ, Улан-Батор, Сичуань, Пекін) протяжності, є оповідач із чималим внутрішнім багажем, який би він залюбки десь скинув, є навіть провідник – сам Андрій Платонов.

І є, власне, той багаж, у якому – чи не все центральноєвропейське і загалом євразійське ХХ століття: травми пам’яті і криваві ландшафти, самотня закинутість і монструозна мегаломанія, комунізм і фашизм, вимоглива релігія і жорстокі традиції, "маленька людина" і "гола земля".

Мішанка і бовтанка, наваристий хаш з уламків усіх можливих "остаточних" дискусій, який споживають на ранок після екзистенційного похмілля. Після закінчення того століття.

 

Схід у Стасюка – відомого метафізика від географії, письменника, що однаково добре працює і з минулим, і з людиною як такою (обтяженою, щоправда, пам’яттю місця, де він живе) – категорія порожниста, від конкретних широт мало залежна.

"Скажи мені, де твій Схід, і я скажу, хто ти", – так би міг сказати польський письменник, якби був схильний до подібних претензійних максим. Натомість Стасюк неспішний і навіть медитативний (читай – заколисуючий), а його прозріння, якщо такі й трапляються, стосуються того, хто до них дійшов – у цьому їхня цінність, але також і фатальна обмеженість.

А проте, відірватися від цього тексту зась: Стасюк чи то гіпнотизує, чи то підставляє під самий читацький ніс текстуальне вариво такої пряної концентрації, що не скуштувати його майже злочин. Останній, між іншим, теж важлива для письменника категорія: злочин – це поводитися не так, як інші, злочин – це намагатися зрозуміти, злочин це просто бути собою (хоча що воно таке?) – дуже знайома на цих теренах емоція.

Однак злочин – це ще й долання меж, вивільнення від стереотипів, відчуття свободи. І, хоч Стасюк, певно, знаходить її лише для себе, не інфікуватись потребою такого шляху і такої мандрівки неможливо. Варто спробувати.

БОГДАН ОСЛАВСЬКИЙ. ЛЬОНТОМ

Discursus, 2015

Мандрівні нотатки, майже-репортажі, випадкові щоденникові записи, принагідні роздуми, географічно-поетичні візії – жанрово визначити "Льонтом" можна в багато способів, але головного це не змінить. А головне те, що Ославський написав – буквально виходив ногами – хорошу дебютну книжку.

Книжку, яка розповідає про подорож через Україну і Росію до Середньої Азії (Галичина, Київщина, Сванетія, Бейнеу, Кунград, Ташкент – назви можна смакувати окремо) і яка насамперед постає тревелогом однієї конкретної людини – Богдана Ославського. З ним так і кортить мандрувати: надто приваблива його внутрішня оптика, надто багато надзвичайного помічає він у запилюженій повсякденності, абсолютно не цікавлячись "екзотикою на експорт".

 

А ще відсутність патетичної надмети у цій розповіді ("зрозуміти хто ми і звідки") – також страшенно важлива чеснота "Льонтому".

Богдан підкуповує щирістю – але не наївністю. Простота викладу тут постає поруч із роздумами про художню складність, власне, про те, якою має бути ідеальна форма для цих історій: "важливим є не те, що відбулося, не дорожній сюжет, а дещо навколо або всередині нього".

І хоч одкровень на цьому рівні очікувати не варто, проте така самосвідомість оповідача-письменника підкуповує. Починаєш і сам думати, як би хотів оповідати про мандри, якби мусив "ставити голос", аж поки не розумієш – чи не вся суть тут в інтонації: не в "що" і не в "як", а в чомусь між ними.

І в цьому просторі між Ославський почувається як удома. Хоча "вдома" для нього – категорія і простір достоту величезні.

Євгеній Стасіневич, спеціально для УП.Культура

powered by lun.ua

Головне на сайті